Поезія Південних та Північних династій

 

Іду полем, піднімаюсь до гирла річки  й на острівну гору

Живу в гіркоті на чужині; сумують хмарки.

Дивлюся на море – лиш  вітер ранковий долине.

У морі розбурханім не розрізнить мені хвиль.

Хто зна, що на сході цієї морської долини?

 

Здається, збира хтось  горіх водяний і співа,

Із пісеньки видно: насупила брови людина.

Пливти до піщаного острова  прошу я вас –

Мандруємо до кіноварної в горах вершини.

 

Мандрую до Червоної скелі та гори Фаньхай³

Тепло, прозоро і ясно – то літа початок.

Трави духмяні зелені – не встигли зів’яти.

Вранці й увечері  гаснуть сузір’я Води⁴;

Хмари у тьмі виринали й щезали не раз.

 

Гляну натомлено –  й бачу приплив океанний,

А на землі цій далекій – горби лиш завжди.

Ріки – у морі: їх плин спокійніш незрівнянно,

Ніж межи гір; тут не злиться  Тянь-у, дух води⁵.

 

Мушлі беру – нині час  під вітрилом іти;

Висить циновка, і місяць збираю один я⁶.

Повниться море водою  без ліку й без меж,

Грається човном порожнім – і хутко він лине.

 

Якось послабився пояс шовковий Чжун-ляня⁷,

Принц же Цзи-моу⁸ повернувся до веж старовинних.

Хибний відлюдник він: дао його не спонтанне,

Геть зневажає закони речей невблаганні.

Хоч і повіримо тим  Тай Гун-женя⁹ словам –

Все ж від Небес ми зазнаєм покари й біди.

 

Зародження семислівних віршів (七言诗) тісно пов’язане з іменами Цао Пі та Бао Чжао (鲍照, 405?-466); свого розквіту така поезія набуде лише за доби Тан. І хоч за життя Бао Чжао не мав особливого визнання як поет, проте він завдав сильного удару придворній поезії з її далекою від народної тематикою; він зважився на складну роботу з “будування поетичних форм”, що стало більш ніж важливим у подальшому розвитку китайської поезії. Народився Бао Чжао на південному сході Китаю, проте про його життєвий шлях відомо лише те, що він, попри масу зусиль незважаючи на всі свої намагання, не зміг піднятися по службовій драбині вище посади офіцера-порученця в штабі одного з принців крові. Загинув у бою під час однієї з міжусобних сутичок.

Поетична спадщина Бао Чжао – це 9 од фу (赋), 44 юефу (乐府, твори, написані як імітація народних пісень) та 88 віршів ши (诗). Особливою його заслугою вважається повернення до поетики та естетики народної пісні. Так, лірика вирізняється незвичайною як для поезії того часу простотою складу і задушевністю, зберігаючи водночас особливу виразність і силу внутрішньої напруги. Тематика творів Бао Чжао різноманітна: вірші на даосько-релігійні теми, вірші-алегорії, пейзажна та громадянська лірика. Останній віддають перевагу і давні китайські критики, і сучасні дослідники, вважаючи, що вона багато в чому продовжує лінію творчості Цао Чжи, Ван Цаня і Тао Юань-міна. Здебільшого у громадянській ліриці Бао Чжао віддзеркалено переживання власних життєвих колізій, що підсилено, з одного боку, думками про невмолимий біг часу, а з іншого – про тогочасне “розпусне суспільство”. Людина низького звання, поет писав про таких, як сам, повставав проти упослідження та нужденності народу і викривав марнотратство та зіпсутість аристократії (“Імітую давні вірші”, «拟古诗», “Вірші на історичні теми”, «咏史诗»). У рядках про службу на кордоні, про воїнів, готових прийняти смерть за Батьківщину, перед нами постає поет, схвильований частими набігами “варварських” племен на північні кордони країни. Мотиви безвиході та самоти пронизують і багато інших творів Бао Чжао, насамперед любовну лірику і вірші про дружбу, що є найважливішими тематичними групами у його творчості.

 

Імітую юефу “Гуляємо весняного дня”¹⁰

Колообіг свій рік  почина –

Скоро вийдем надвір, погуляєм –

Навесні гори пишні такі,

І веснянеє сонечко сяє.

 

У садку молодому пташки –

Переливисті співи лунають.

Слива щедро квітки розпуска,

І верба зеленіть починає.

 

Пливемо на човнах дружно ми –

Брижать весла водицю безкраю.

Із Цзяннані ми пісеньку¹¹ граєм

І про оленів тихо співаєм¹².

 

Вітерець підійнявся легкий –

Миттю крихітні хвилі  з’являються.

Дзвінко струни дзюркочуть у нас,

І чарки із вином нахиляються.

 

Там, де лотоси, в човні катаються

І ламають коричні  гілки.

Їхні плинуть духмяні  рукава,

Запахуща трава відхиляється.

 

На кохання вони сподіваються,

Та не знають, чи в іншого думи такі ж?

Імітую давні  вірші¹³

В Ючжоу і Бінчжоу¹⁴ люблять верхи скакать та стрілять,

І молодь частенько влаштовує  кінні змагання.

Прикраси із повсті, для  стріл колчани край сідла,

І меч зі слонової кості  – у піхвах багряних.

 

Вгодовані звірі, і юна  весняна трава,

І кінь на льоту розтинає степи вітрюганом.

Уранці як рушила молодь на гору Яньмень¹⁵,

На ніч вже вертає вона до Лоуфань¹⁶ у смерканні.

 

У лука звитяжного сила надмірна завжди:

Бояться – очей не позбувся б горобчик поганий¹⁷.

Імперія Хань віддільна  від північних племен;

В містах прикордонних ніяк супокій не настане.

 

З оперенням білим  мені залишили стрілу –

Хай буде вона громадянської  служби гарантом¹⁸.

 

Імітую юефу “Важко йти дорогою”¹⁹

Несила вже їсти, хоча й за столом – в самотині.

Меча підіймаю, ним  стукаю в хатню опору й зітхаю невпинно.

Живе благородний ще муж, а коли буде смерті гіркая година?

Чи мож дріботіти, коли до землі опускаються крила пташині?

 

Відмовився бути чиновником ревним давно,

Додому вернувся –  і маю спокійний спочинок:

Як вранці йду з  дому – з сім’єю прощання хвилина,

Надвечір вертаю –  знов разом із рідними я.

 

Удвох перед ліжком ми грались із люблячим сином;

Дивився, як тче полотно  на верстаті дружина.

В родині освіченій жив  – хай шляхетно, та в злиднях  великих всякчас;

Чи ж варто журитися: з бідного роду, та чесна й відкрита людина?

 

Поезія  в стилі Юнмін, або ж вірші нового зразка (永明体诗, 新体诗), виникли у період Юнмін (永明 вічне просвітлення) – девіз правління імператора Ці У-ді (483-494). Саме в цей час у поезії бурхливо розвивається “вчення про риму” (声韵学). Так, відомий поет Шень Юе (沈约, 441-513) упорядкував і вичленив чотири тони китайської мови: 平рівний (він у свою чергу поділявся на 阴平 сучасний перший та 阳平 висхідний, сучасний другий), 上 сучасний третій, 去 спадний (сучасний четвертий) та 入 вхідний (втрачений у сучасній літературній мові; він залишився лише в деяких діалектах). Визначене чергування тонів у поетичному рядку зумовлювало його мелодику; з цього часу в китайській поезії почали створювати спеціальні правила, схеми складання віршів і дбати, таким чином, про зовнішню форму (звукову оболонку) поезії. Шень Юе також увів у поезію поняття рими, що тісно пов’язано з виділенням тонів: так, римуватися могли тільки ієрогліфи з рівними тонами. Це було цілком природним для китайської поезії, оскільки надало їй мелодики і відчуття ритму. Назва “вірші нового зразка” (新体诗) пов’язана саме з вищенаведеними формальними особливостями, яких набула поезія (на відміну від “віршів старого зразка”, 古体诗). Шень Юе створив також оригінальне “вчення про вісім хвороб вірша” (八病学) – вісім заборон у віршуванні, дотримуючись яких, поет неодмінно мав досягти мелодійності свого твору.

Вірш про  давнє²⁰

Тримаючи се²¹, вона з вежі спустилась у сад:

Пейзаж споглядає, схиливши прикрашену голову.

Ходила весь день –  а вже сутінки впали п’янкі,

Печально їй, важко  на серденьку змученім, болісно.

 

“Вже сонях збирають на батьківщині золотій,

Та річка Цішуй²² не намочить вбрання мого поли.

Хоч ковдра моя бавовняна, та зимно самій,

І тільки в одежах не маю  від пахощів солоду.

Ясний місяченько тепер  осява рідний край,

Та як йому знати, що в  мене в душі – туги полум’я?!”

 

Сумую за Сє Тяо

Іскрометний талант у  чиновника того, шаншу²³,

На вершинах письменства луна його рідкісна слава.

Гармонійний нефриту  міцному поезії ритм,

Здоганяють думки його й вітер, і хмари біляві.

 

Він хоробрий супроти  колючого інею²⁴, зла,

Але ось відійшов –  “послужили” тому людські справи²⁵.

Ти – мов яспис  прекрасний, твойого мистецтва так жаль!

Спочиваєш ти рано в землі, під горбом зеленавим.

Найвизначнішим  представником поезії Юнмін вважається Сє Тяо (谢眺, 464-499), який відомий також своєю пейзажною лірикою. Його творчість зазнала великого впливу Сє Лін-юня: поет вчився в “батька пейзажної лірики” переваг у змалюванні гір та вод, вводячи, проте, й власні стильові та тематичні елементи. У багатьох його поезіях, у яких сучасні дослідники вбачають високий рівень досконалості, ледь вловимі зміни у природному світі схоплені з глибоким почуттям.

Пейзажі, зображені в  поезії Сє Тяо, не репрезентують відхід від світу, який показує, наприклад, Сє Лін-юнь; картини Сє Тяо зображають сцени, які поет спостерігав під  час подорожей. Описуючи природу, він  не послуговується тією розкішною мовою, якою написана поезія Сє Лін-юня. Найбільше привертало увагу поета не відлюдництво, а самотність мандрівця: важливий не суб’єкт зображення, а переживання ліричним героєм його самотини. У цьому аспекті Сє Тяо є предтечею класичної поезії доби Тан (618-907).

Для Сє Тяо характерне використання паралельних структур (比 чи 对比), що сприяють стрункості вислову та чіткості поетичної будови. З погляду змісту парні структури в поезії Сє Тяо виступають не тільки прийомом організації словесного чи образного узору, вони є особливим способом художнього мислення – мислення в протиставленнях, що оперує парами полярних понять.

 

Мандрую в гори Цзінтін²⁶

Ці гори у далеч  розпластуються на сто лі,

Багато тут гребнів  лежить, а побіля – хмарини.

Відлюднику можна покластись на дике життя;

Отут його дух зупинився, у тиші спочине.

 

Я вийшов на берег, від  білого сонця сховавсь,

І, поясом підперезавшись, – до струменя плинного.

А лози сплелись, зеленіють  рослини виткі,

Схилились гілки, до землі  опустилися чинно.

 

Уранці в неспокої лебідь самотньо ячав,

Голодні летяги²⁷ цю нічку кричали неспинно.

По небу блідім розбрелися безмежні хмарки,

Печальне увечір дзвінкого  дощу відгоміння.

 

 

Я йду – щойно пояс шовковий собі зав’язав,

Знайти я повинен  стежину оту самотинну.

Я рухаюсь від джерела  – не дійшов до мети,

Немов заблукав – десь далеко додому стежина.

 

Я хочу летіть за чудним інтересом своїм –

Поволі здійматися на кіноварну драбину²⁸.

Якщо імператорська  милість минула уже,

То чи ж завинив  я, пізнавши цю правду лиш нині?

 

Мандрую на Східне Поле²⁹

Так на серці печально, що й радощів наче немає.

Ми за руки взялись  – безтурботні, йдемо веселитись.

Здоганяємо хмару, зійшли на високу терасу,

За горою – палац, мов грибок. Чи ж не варто дивитись?!

 

Ген стоїть собі дерево –  тепле, розкішне й зелене,

Пнеться вгору туман – скоро все в ньому стане тонути.

Риба грається вільно і лотоси свіжі гойдає,

Розлітаються птахи, квітки опадають понуро.

Перед себе не ставлю весни  запашної вино,

Стіни міста побачу я  в зелені гір, обернувшись.

 

Вірші в палацовому стилі (宫体诗) виникли у період правління імператора Лян Цзяньвень-ді (також відомий як поет Сяо Ган), що зумовлено дедалі більшим духовним розкріпаченням тогочасного суспільства, відходом від жорстких конфуціанських догм і вільним вираженням людських почуттів, зокрема інтимних. Саме в цей час любов чоловіка та жінки (艳情) стає популярною темою для творчості. “Палацовими” розглядувані вірші називаються через те, що створювалися вони здебільшого аристократами й інтелігентами при імператорському дворі та в палацах знаті. Основний їхній зміст обмежується змалюванням краси й життя жінки.

Як вважає традиційна китайська  критика, поява віршів у палацовому стилі, що через замилування жіночою  красою вільно оспівують почуття  чоловіків та жінок, – нездорова  тенденція в китайській літературі (зумовлено це, без сумніву, конфуціанськими догмами, що глибоко кореняться у свідомості китайців). Проте виникнення й розвиток таких віршів – цілком природне явище, і основна їхня роль полягає в тому, що поети цього періоду вперше стали розкуто описувати вроду і почуття людини (зовнішня і внутрішня краса).

Найвідомішими поетами, що писали в  палацовому стилі, є родина Сяо (батько та три сини, 萧氏父子). Сяо Ган (萧纲, 503-551) – третій син імператора Лян У-ді (梁武帝, справжнє ім’я Сяо Янь, 萧衍, правив у 502-549). Його творчість, як вважається, має найвищу мистецьку цінність серед доробку всієї родини Сяо. У віршах, що представляють його творчість, таких, як “Оспівую денний сон дружини” («咏内人昼眠»), “Пісня про збирання лотосів” («采莲曲»), “Оспівую танець” («咏舞»), “Про те, як чепуриться вранці красуня” («美人晨妆») тощо, Сяо Ган відобразив витончені манери тогочасної аристократії, насамперед жіноцтва.

 

Оспівую денний сон дружини³⁰

Північне вікно – там подушка  її спочива;

Над стріхою з півдня – світило  іще не сідало.

Спустились фіранки – лише за гачок потягла,

Поправила струни тендітні – на піпі³¹ заграла.

 

І сон… Усміхається, ямки на щічках цвітуть;

Розпалось волосся з вузла на пелюстки опалі.

Нефритові руки лягли на підстилки  бамбук,

А піт оросив багрянець легкої вуалі.

 

Її чоловік буде вічно супутником їй, –

Не слід уважати, що це є співачки вітальня³²!

Оспівую танець³³

Як мило в мелодії рухаються  почування!

За подихом вітру встигають  ці кроки леткі.

З голівки звисає запонка – за танцем кружля;

В польоті рукава погладжують  плетиво кіс.

 

Пісня про збирання лотосів