Поезія Богдана-Ігоря Антонича. Жанрово-Стильові домінанти

У підрозділі 3.2 «Синтез світоглядних концепцій і мотивів у художньому світі поезій Б.-І. Антонича» основна увага зосереджена на аналізі взаємодії язичницьких та християнських мотивів у доробку  поета, на впливі двох різнотипних світоглядних концепцій на авторське світосприймання і світотворення.

Мозаїчність художнього світу першої збірки Б.-І. Антонича «Привітання життя» зумовлена тематичною різноплановістю поезій та окремих поетичних циклів. Більшість її текстів відтворюють ідеальний світ людських уявлень про предмети та явища дійсності й відображають становлення поета, пошуки способів адекватного вираження авторської суб’єктивності.

Подальша творчість Б.-І. Антонича засвідчила виокремлення в його свідомості двох різнорідних позицій, реалізованих двома групами мотивів, що найзагальніше можна позначити як язичницькі та християнські. Відомо, їх поєднання є традиційним для української культури та сприймається як певна даність. Натомість рефлексуюча свідомість поета породжує низку протилежних відчуттів і думок, які виливаються у своєрідний внутрішній морально-етичний конфлікт. Збірки «Три перстені» та «Велика Гармонія» окреслили формування двох, протиставлених один одному художніх світів. В основу цього протиставлення покладене авторське усвідомлення власної позиції в кожному з них: в автобіографічному та міфологізованому просторі «Трьох перстенів» ліричний герой – «Весни  розспіваної князь…», «захоплений поганин завжди, / поет весняного похмілля…», у християнських вимірах «Великої Євангелії» він – «мізерний, шепелявий, лихий поет…».

Основним мотивом «Трьох перстенів» є усвідомлення сутності художньої творчості та ролі митця в креативному акті. Художній простір збірки має конкретне часопросторове визначення через використання автобіографічних рис: Лемківщина, батьківщина поета, постає у просторовій визначеності, образи села, лісу, людей, які там живуть, позначені казково-етнографічною конкретністю. Cвітосприймання Б.-І. Антонича, виражене у збірці «Три перстені», дослідники найчастіше розцінюють як міфологічне чи міфологізоване. Збірка тяжіє до ретроспективного відтворення дійсності, вона презентує пошуки коріння, базису тогочасного психологічного стану поета. Б.-І. Антонич намагається зрозуміти самого себе, але в процесі самозаглиблення наштовхується на внутрішні протиріччя, які болісно переживає. Поезії «Трьох перстенів» постають як наслідок і художнє відображення конфліктних ситуацій, створених дисгармонійністю між авторським творчим і емоційним досвідом та загальноприйнятими в суспільстві уявленнями, зумовленими культурною традицією.

Найбільш «християнською» серед збірок Б.-І. Антонича називають так і не видану автором «Велику Гармонію». У ній Б.-І. Антонич трансформує символи та схеми світосприймання традиційної християнської свідомості, пропускаючи їх крізь призму власних емоцій та досвіду. Втомлена від щоденних проблем, а особливо від внутрішніх творчих колізій, душа поета шукає спокою, «великої гармонії» в традиційних цінностях, уособленням яких виступає Бог, намагається в слові й почутті висловити його «невловиму» сутність, примирити антагоністичні настанови у своєму внутрішньому світі. Основними для цієї добірки поезій є мотиви богошукання, хоча щось заважає остаточному віднайденню Бога. Гармонія кожну хвилину прагне перелитися в хаос сумнівів. Досягнення мети є черговим міражем, черговою ілюзією: Бог залишається невловимим, розсипаючись на мільйон значень і проявів. Всепредставленість Бога підкреслюється в поезіях не лише на змістовому рівні. На стилістичному рівні основним виявом цієї ідеї є численне, повторюване вживання особових і вказівних займенників – Він, Той, Ти, що створює ефект таємничості, неназваності («На найвищій недеї гір – є Він,/ на найглибшому моря дні – є Він,/ на небі, гамазеї гір – є Він,/ в кожній ночі, в кожнім дні – є Він»). Джерелом дисгармонії в текстах збірки є усвідомлення Б.-І. Антоничем того, що поетична творчість – це Божий дар, але дар не простий: поет виокремлений серед інших, обраний, але разом з даром він отримав і зобов’язання, яких боїться не виконати. У «Великій Гармонії» виражено автором відчуття, що межі традиційного християнського світогляду дещо вузькі для нього і він не може більше в них залишатися: «…раптом розум зашепоче, мов змія: «Твоя любов була поганська». У цій збірці відображений процес приймання рішення, яке вже визріло в глибинах авторської свідомості. Поет максимально загострив, довів до крайньої межі опозицію «язичник – християнин». У «Великій Гармонії» Б.-І. Антонич відтворює процес пошуку свого шляху до Бога через заглиблення в міфологічний прасвіт. Це не означає відмову від християнського Бога, неосяжної, невід’ємної частини авторського художнього світу. Лишається тільки сумнів, чи прийме Бог такий шлях, чи не буде любов поета дійсно «поганською», розціненою як гріх у християнських етичних вимірах.

У наступній «Книзі Лева» відображення протистояння язичницького та християнського світосприймань повністю зникає. Ця збірка насичена взаємопереплетеними космогонічними мотивами та біблійними алюзіями, які є наслідком синтезуючих процесів у авторській свідомості. Б.-І. Антонич розв’язує окремі внутрішні конфлікти (протистояння поганських та християнських настанов, мотив творчості як гріха, страх перед активізацією несвідомої сфери тощо) і відтворює зовнішній, суб’єктивно сприйнятий й структурований світ, пошуки його першооснов, саме тому художній світ «Книги Лева» відрізняється часопросторовою різноплановістю. Автор то занурюється в сакральний час першотворення світу («Балада про пророка Йону», «Дочасне світло», «Піски», «Апокаліпсис» тощо), то переосмислює сучасні для нього явища й намагається з’ясувати співвідношення міфологічного та історичного розуміння часу («Слово про Альказар», «Колискова», «Слово до розстріляних»). Поет створює багатошарові просторові образи-символи, залучаючи біблійні алюзії та міфологічні архетипи.

У «Зеленій Євангелії» акценти перенесені із зображення зовнішньої для суб’єкта мовлення дійсності на вираження внутрішніх реакцій авторської свідомості, позиція спостерігача і фіксатора замінюється відчуттям власної «включеності» у світ. Просторові реалії переплітаються, нагромаджуються, створюючи враження надреальності, часові означення перетворюються на поетичний образ. Збірка презентує чуттєву сферу поета, для якої досяжне сприймання Всесвіту як цілісності, без кордонів, без меж, без ієрархій, характерне для язичницького світосприймання («Концерт», «Сад», «Дует» тощо). Усе навкруги піддане єдиному закону «незнищенності матерії», а значить, не має часу, перероджується й живе у вічності («Закони «біосу» однакові для всіх:/ народження, страждання, смерть./ Що лишиться по мені: попіл слів моїх,/ що лишиться по нас: з кісток трав зросте»).

Художній простір «Ротацій», навпаки, відзначається певною звуженістю, адже основним образом збірки є Місто, деталізоване відтворення якого позначене відчуттям чужорідності та дисгармонійності. Поетичний простір наближається до дійсності, натуралізується, а відштовхування від реальності призводить до формування глибоко суб’єктивної авторської позиції («І стеляться до ніг дими – покірні птахи, / а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку…» , «людська доля в дзьобику кривім папуги/ колишеться шматком дешевого паперу…» і т.п.).

Як бачимо, ставлення автора до твореної ним художньої реальності неоднозначне. Казково-етнографічний світ «Трьох перстенів» лише певний час задовольняє Б.-І. Антонича. Цей ідеальний, на перший погляд, світ не позбавлений внутрішніх суперечностей, які спонукають поета шукати вирішення власних психологічних конфліктів. Його душа прагне глибинного осягнення сутності світу, що й породжує міфологічні шукання у «Книзі Лева» та «Зеленій Євангелії», показ надприродної реальності міста, сповненої сюрреалістичними візіями та екзистенційним відчуженням, у «Ротаціях». Прагнення постійного пошуку глибинного розуміння, гармонізації змістів сприяло витворенню специфічно авторської реальності, яка лише частково суголосна об’єктивній дійсності.

Динамічність антоничівського художнього світу відображає особливості свідомості поета, який постійно шукає ідей і способів для самореалізації. Цілісність авторської свідомості забезпечується синтезом протилежних мотивів, а їх антиномічність, суперечність стає джерелом екзистенційного пошуку сенсу буття і джерелом творчості.

Розділ 4 «Жанрово-стильові домінанти поезії Б.-І. Антонича» присвячений характеристиці несуб’єктних форм вираження авторської свідомості Б.-І. Антонича.

У підрозділі 4.1 «Ліричні та ліро-епічні жанри як формально-змістові чинники авторської свідомості» виокремлюються домінантні риси жанрової організації авторського тексту, а також версифікаційні особливості Антоничевого поетичного мовлення.

Насамперед для автора характерним є тяжіння до самовизначення жанру, що оприявнюється в назвах творів: у збірках «Привітання життя» та «Три перстені» воно складає 12%, у «Книзі Лева» – 18%, у «Зеленій Євангелії» – 8,5%, у «Ротаціях» – 15%, у поезіях поза збірками – 26,5%. Поет використовує два способи жанрового означення: перший, і більш поширений, – у назві поезії («Пісня про незнищеність матерії», «Балада провулку», «Елегія про перстень молодості» тощо), другий – у підзаголовку («Яворова повість (мала балада)», «Сад (біологічний вірш у двох відмінах)» і т.п.). Авторське визначення здебільшого не відповідає реальному жанру тексту: за допомогою таких означень поет підкреслює не формальні характеристики жанру, а його змістові та емоційні координати («Гімн життю», «Пісня змагунів», «Поема про вітрини» тощо), створюючи додаткові контекстуальні зв’язки, ефекти алюзійності. Наприклад, у «Думі про плакати» авторське визначення жанру в заголовку відсилає сприймання читача до фольклорного жанру й, одночасно, до традиційних у літературі ХІХ століття «думок», хоча наступний текст не має жанрових ознак жодного з них, відрізняється авангардною стилістикою та посиленою сугестивністю («Рядами, рядами, рядами,/ Довгими смугами, над кам’яними бруками/ Висимо,/ Лежимо,/ Сидимо/ Ми на мурах розіп’яті,/ Ми плакати, плакати, плакати»).

 Незважаючи на означення класичних жанрів (сонет, елегія, балада), Б.-І. Антонич на практиці майже ніколи не дотримується канону. У збірці «Привітання життя» жанр твору дозволяє поетові трансформувати емоції й несвідомі образи, народжені натхненням, надати їм прийнятного для свідомості вигляду. Поезії другої половини збірки «Привітання життя» й наступні збірки «Велика Гармонія», «Три перстені» ознаменували відмову автора від суворо регламентованих жанрів, перехід до  жанрових форм, у яких наголошується лише змістова чи емоційна складова (елегія, балада, пісня). У той же час у творчому доробку Б.-І. Антонича все помітнішою стає міжжанрова дифузія, його лірика втрачає будь-які жанрові ознаки. Своєрідний перехід відбувся й у способах відображення дійсності: в поезії раннього періоду творчості автор тяжіє до медитативності, апелює до усвідомленого, розумового сприймання, а тексти «Зеленої Євангелії», «Ротацій», частково «Книги Лева» є переважно сугестивними.

Б.-І. Антонич завжди свідомо працював над текстами своїх творів. Найяскравіше ця риса виявилася в підході до структурування поетичних циклів та збірок, у підборі текстів до кожної з них. У цьому процесі одними з основних для поета були формально-змістові показники, зокрема жанрові (у «Книзі Лева» та «Зеленій Євангелії» глави об’єднують складну філософську поезію, а інтермецо – ліричні мініатюри).

Еволюція авторської свідомості, виражена в уніфікації формальних ознак та розширенні змістового навантаження тексту, знайшла своє відображення й у специфіці ритмічної організації останнього. У збірці «Привітання життя» поет активно використовує різні поетичні розміри (як двоскладові, так і трискладові) і, хоча не завжди послідовно і вправно, але намагається дотримуватися силабо-тонічної системи віршування. «Велика Гармонія» демонструє намагання митця опанувати тонічну систему віршування. У наступних збірках автор використовує послідовно лише ямб (від 4 до 10 стоп). Довгі рядки «Книги Лева» чи «Ротацій» мають цілком своєрідне звучання, наближене до прозового тексту, і, на перший погляд, сприймаються як тонічні, але при ближчому розгляді виявляються багатостопним ямбом із численними вкрапленнями пірихію та цезурами.

У підрозділі 4.2 «Стилетвірні домінанти поезії Б.-І. Антонича» акцентується увага на стильових особливостях ліричного доробку поезії Б.-І. Антонича. У поетичних текстах та теоретичних міркуваннях поет неодноразово висловлював думку про те, що в процесі творчості основне завдання письменника – «перелиття уявлень в слова». На його переконання, стиль постає шляхом компонування слів, творення їх будови, відповідної уявленням. Враховуючи міркування автора та наукові розвідки провідних учених (М. Бахтіна, М. Гіршмана, В. Жирмунського, О. Соколова, А. Ткаченка, Б. Томашевського, В. Фащенка та ін.), поняття «стиль» розглядається як індивідуально-авторське використання мовних елементів, їх компонування для передачі особливостей світовідчуття в процесі побудови специфічної художньої реальності поета. Цілісність стилю найбільш яскраво виявляється в системі стильових домінант – якісних характеристик стилю, які виражають своєрідність тексту та його будови.

На стильовому рівні творчість Б.-І. Антонича відзначається високим ступенем розмаїтості елементів, їх багатовекторністю, тяжінням до поєднання непоєднуваного, до синтезу різнорідних рис, тому до сьогодні об’єктивно дослідники однозначно не віднесли творчість поета до жодного літературного напрямку.

Стиль Б.-І. Антонича формувався в тісній взаємодії двох багатовікових традицій: фольклорна стихія, вкорінена в побут українського села, переплелася з найновішими філософськими та мистецькими ідеями початку ХХ століття, породивши цілком своєрідну образність. Найбільше наближення до фольклору спостерігаємо в циклі «Вітражі й пейзажі» зі збірки «Привітання життя», що виявляється у використанні традиційних народнопісенних засобів – риторичних повторів та рефренів, паралелізму внутрішнього стану природи та людини, постійних епітетів та повних порівнянь («Коломийка про провесну», «Копання картопель», «Товариство», «Під дахом лісу» тощо). Стилізація під фольклор у цих поезіях є лише одним із способів вираження художнього змісту, поет трансформує народнопісенні елементи, створюючи свої власні метафоричні образи, алюзії («Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті…», «Дозрівають довгі дні, як ярі яблука…»). У подальшій творчості (переважно в ліричних інтермецо «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії») поет використовує лише окремі фольклорні мотиви чи образи, вводячи їх у цілком новий контекст.