Поезія Богдана-Ігоря Антонича. Жанрово-Стильові домінанти

У другому розділі «Авторська свідомість як літературознавча і психологічна категорія» досліджуються теоретичні підходи до розуміння понять «свідомість», «автор», «авторська свідомість», «естетична свідомість», які активно використовуються сучасним літературознавством, але не мають чіткого наукового окреслення. Термінологічна складність поняття «авторська свідомість» зумовлена неоднозначністю його компонентів, які часто потребують міждисциплінарних підходів до їх розгляду та тлумачення.

У першому підрозділі «Теоретичне осмислення феномену свідомості» на основі узагальнення філософських, психологічних та літературознавчих підходів до досліджуваного явища феномен свідомості розглядається як специфічно людський спосіб взаємодії індивіда з середовищем, у результаті якого формується внутрішня суб’єктивна реальність. Основною характеристикою свідомості є її процесуальність, адже активна взаємодія зі світом зумовлює постійне оновлення її психічного змісту. Свідомість проявляється в усіх формах людської діяльності, зокрема у процесі творчості.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття відзначається посиленням уваги мислителів та митців до проблем внутрішньої суб’єктивної реальності людини, що відобразилося у формуванні таких вчень, як «філософія життя» Ф. Ніцше, «інтуїтивізм» А. Берґсона, психоаналіз З. Фройда, феноменологія Г.Ґ. Ґадамера тощо. Б.-І. Антонич формулює своє розуміння процесу творчості у статтях «Натхнення і ремесло», «Національне мистецтво», переосмислюючи ідеї світової філософської думки та використовуючи власний творчий досвід. Художня творчість розглядається як складний процес взаємодії несвідомих глибинних імпульсів людської психіки та свідомих зусиль («Мистецтво творять шал і розум»). У цій взаємодії свідомість виконує роль своєрідного ретранслятора, який дає змогу ввести індивідуальний досвід у русло загальноприйнятого та зрозумілого для інших кодування, вербалізувати її, перетворивши в художній текст.

Одним із найбільш дискусійних питань у сучасній науці є категорії суспільної та індивідуальної свідомості, на необхідності розмежування яких наголошується в дисертації. Перша підкреслює спільне, типове, характерне для більшості представників певного середовища й функціонує в надособистісній формі, у вигляді культури, друга – презентує сукупність стереотипного та неповторно-ідивідуального в змісті та структурі психічної активності особистості. Процес творчості вимагає специфічного, новаторського підходу до зображуваного явища, тому спирається саме на індивідуальну свідомість. Такий погляд зумовлений позицією самого Б.-І. Антонича, який неодноразово наголошував, що «мистецтво творять мистці (одиниці)».

У другому підрозділі «Поняття «автор», «авторська свідомість» та їх реалізація в художньому тексті» акцентується увага на сучасних концепціях автора, який розглядається у триєдності його значень: автор-біографічна особа, автор-творець художнього світу або «первинний автор» (М. Бахтін) й образ автора або «вторинний автор» (М. Бахтін). Дихотомія «автор біографічний – автор текстовий» подібна до співвідношення «реальна дійсність – художній світ». Перший існує в певному історичному часі й просторі, другий – тільки в межах художнього твору.

Аналізуючи підходи науковців до поняття «авторська свідомість» та суміжних із ним («художня свідомість», «естетична свідомість»), враховуючи власне Антоничеве розуміння особливостей процесу творчості, будемо розглядати авторську свідомість як притаманний окремій людині (авторові) індивідуальний спосіб взаємодії з реальністю, який у результаті творчого процесу проектується в художній текст і виражається через усі його компоненти.

За твердженнями дослідників, у складі художньої суб’єктивності є два важливих компоненти: по-перше, сфера «активного впливу на читача» (Д. Лихачов) або «рефлективний прошарок» (В. Халізєв): думки, почуття, свідомо закладені автором у твір; по-друге, «пасивне» (Д. Лихачов) або «не рефлективне» (В. Халізєв) начало, те, що потрапляє у витвір мистецтва поза волею творця, – установки й аксіоми культурної традиції, психологія групи, до якої належить людина, витіснені зі свідомості комплекси, архетипи колективного несвідомого тощо. Своєрідно взаємодіючи у творчому акті, свідомі й несвідомі імпульси можуть бути по-різному виявлені в конкретному тексті.

 На думку М. Бахтіна, Л. Гінзбург, Б. Кормана, авторська свідомість у конкретному тексті виражається опосередковано через суб’єктні (образ автора, ліричний герой, персонаж, наратор тощо) та несуб’єктні (тематика, проблематика, пафос, жанр, стиль тощо) категорії. Найбільш відчутно автор виявляє себе в ліриці, адже саме вона відрізняється посиленою увагою до внутрішнього світу людини, її почувань, емоцій, ставлень до зовнішнього світу та самої себе. Ліричне переживання  виражається всією структурою поетичного тексту, вся система художніх засобів підпорядкована розкриттю цілісного руху людської душі. Поетичний текст має складну суб’єктну організацію, автор може бути представлений у тексті через такі категорії, як «автор-оповідач», «власне автор», «ліричний герой» та «герой рольової лірики».

Як джерело творчого акту розглядає авторську свідомість М. Кодак, зазначаючи, що в структурі художнього тексту відображено значущі для суб’єкта творчості аспекти дійсності: загальний ідейно-емоційний тон (пафос), бажаний характер застосування і рецепції (жанр), психологічна розпізнаваність персонажів (психологізм), часопросторові координати світу (хронотоп) і співвіднесення суб’єктів свідомості та вислову (нарація). Як бачимо, дослідник нерозривно пов’язує авторську свідомість з елементами поетики художнього твору, говорить про її актуалізацію в них. Проте, на нашу думку, цю класифікацію доцільно розширити категорією стилю, яка демонструє набір конкретних мовленнєвих засобів вираження авторської свідомості.

Третій розділ «Особливості авторської свідомості поета» присвячений аналізові таких її елементів, як образ авторського «Я» та специфіка його художніх презентацій, співвідношення автора біографічного та текстового, трансформація суб’єктивної картини довколишнього світу в художню реальність.

У підрозділі 3.1 «Концепція героя як носія авторської свідомості» розглядаються різноманітні суб’єктні форми авторської свідомості в поетичному доробку Б.-І. Антонича. Як відомо, свідомість є явищем процесуальним, тому при його аналізі важливо акцентувати увагу на поступовій еволюції нових форм авторської презентації у тексті. Щодо творчості Б.-І. Антонича такий підхід видається особливо актуальним, адже кожна його збірка є своєрідною цілісністю і на змістовому, і на формальному рівнях, кожна становить певний етап у розвитку автора біографічного.

Ліричний суб’єкт першої збірки «Привітання життя» найменш цілісний і завершений, це увиразнюється тематичною та стильовою різнорідністю текстів, настановою на пошук власного голосу. Розпорошеність уваги, юнацький максималізм, брак емоційного досвіду, претензія на глибоку філософічність, відсутність цілісного світогляду та пошуки нестандартних рішень – типові ознаки формування особистості, які відобразилися на всіх рівнях поетики творів. У циклах «Зриви і крила», «Бронзові м’язи» поет дистанціюється від своєї текстової реалізації, тому поезії часто є узагальнено-особовими, особливо сонети. Відстороненість автора виражається відсутністю займенника «Я» в тексті, об’єктивацією висловлювання, емоційною стриманістю. У сонетному доробку можна говорити лише про «власне автора» (Б. Корман), який стоїть поза текстом і виражається через несуб’єктні форми – тематичні, жанрові, стильові.

Збірка «Привітання життя» композиційно організована так, що рівень суб’єктивності поезій поступово зростає, відображаючи динаміку розвитку авторської свідомості. Наприкінці збірки («До музи», «Вірш про вірш», «Зелена елегія», «Автобіографія», «Ніч» тощо) текстовий автор набуває особистісної конкретизації, стає «ліричним Я», що досягається шляхом звернення до власного досвіду (мотиви творчості, автобіографічні елементи), посилення емоційної наснаженості образів: «Я не потраплю, я не зможу, я не зможу/ для тебе/ вирізьбити, мов діаманти, вірші…». У цих поезіях уперше з’являються характерні для подальшої творчості автора образи означення самого себе – «я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені».

У збірці релігійної поезії «Велика Гармонія» основним суб’єктним виявленням автора є ліричний герой, котрий оприявнюється через суцільний монолог, адресований до Бога. Поезія збірки відрізняється наявністю в семантичному полі тексту двох суб’єктів свідомості – «Я» та «Іншого». Складність їх стосунків зумовлена тим, що «Інший» поданий опосередковано, крізь призму бачення «Я». Емоційна напруга тексту твориться шляхом використання мотиву протистояння. У межах збірки ліричний суб’єкт є цілісною особистістю, окремим аспектом свідомості біографічного автора, обраною позицією, яка дає змогу увиразнити внутрішню суперечливість самого поета, вербалізувати її.

Для збірки «Три перстені» притаманне творення нового ліричного героя як окремого цілісного образу зі своїм характером, світоглядом та біографією. Зосереджуючись на темі поетичної творчості та переживаннях, пов’язаних із її осягненням, автор використовує автобіографічні елементи для конкретизації образу ліричного героя. Динаміка його розвитку триває від цілковитого захоплення можливостями, зумовленими творчим обдаруванням, до страху перед глибинами несвідомого, які відкриває стан творчої екстази. Акт творення, народження пісні сприймається як акт смерті творця. Космос поетової душі руйнується через занурення до хаосу творчості, до стихійного підсвідомого.

Найчастіше Б.-І. Антонич у цій збірці використовує монологічну форму подачі матеріалу, хоча зустрічаємо низку текстів, позначених своєрідним двоголоссям («Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень молодості»). У тексті формулюються два, хоч і нерівноправні, погляди: перший, і основний, належить ліричному герою, молодому, захопленому життям і творчістю («Палати знов і знову мерзти,/ кохати знов і знов п’яніти!/ На пальці елегійний перстень,/ на серці елегійний квітень...»), другий – авторові, більш реалістично й тверезо налаштованому («Ой хлопче, хлопче, ти в одчаю/ красі нестямній в очі глянь!», «Ти, хлопче, обережним будь,/ весна росою очі виїсть…» і т.п.). Вкраплення в дію голосу «іншого» суб’єкта мовлення виконує функцію застереження й водночас передчуття майбутнього прозріння ліричного героя, зумовлює його трансформацію («Суворий вірш»).

На момент завершення «Трьох перстенів» у творчому доробку поета викристалізувалися основні суб’єктні форми презентації авторської свідомості в художньому тексті – від автора-оповідача до ліричного героя. У подальшій творчості (збірки «Книга Лева», «Зелена Євангелія») вибір текстового варіанту авторської свідомості узалежнюється від родових характеристик текстів, зокрема від домінування епічної чи ліричної тональності, що трансформувалося в розподілі поезій на глави та ліричні інтермецо.

Епічний струмінь у текстах глав «Книги Лева» виражається через своєрідну сюжетність поезій, описовість, наявність «іншої», відокремленої від авторської, свідомості героя, який є основним діячем художнього простору й знаходиться в ньому безпосередньо (наприклад, пророки-деміурги «Книги Лева» Йона («Балада про пророка Йону»), Даниїл («Даниїл у ямі левів»), Неземний Чужоземець («Самаритянка біля криниці»), персоніфіковані образи рослинного та тваринного світу). Персонажі в текстах репрезентовані не лише як діячі, а й як суб’єкти мовлення, хоча формально авторське та персонажне мовлення не розмежовані. Автор-оповідач знаходиться поза твореним світом, вивищується над ним як міфотворець, як носій первинного синкретичного знання про світ та архаїчної магії – «Хрещу новим найменням кожен квіт найменший…». Водночас, він не відмежований від цього світу, він існує як причетна особа, хоча найчастіше виражається через несуб’єктні елементи в тексті, особливо в сюжетно-описових поезіях (друга, третя глави «Книги Лева», тексти «Ротацій»). Автор виступає як ціннісна позиція, яка є основою для відображення зовнішнього світу. В описових поезіях «Книги Лева» («Монументальний краєвид», «Площа янголів», «Апокаліпсис», «Зорелев, або сузір’я Лева», «Слово про золотий полк», «Колискова» та інші) відсутність емоційної акцентованості сприяє об’єктивізації оповіді. Автор сприймається в ролі відстороненого фіксатора явищ і подій довколишнього світу, хоча такий кут зору є лише позірним, а творений світ тільки суб’єктивною моделлю реального.

Поетичні тексти глав «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії», в яких переважає ліричний струмінь, відзначаються обов’язковою наявністю авторського «Я» і як джерела ціннісної позиції, і як суб’єкта дії в тексті: «Молюсь землі в червоному окропі крові/ і небо кличу тугою, що вічно ранить…» або «Я жив тут. В неоліті…може ще давніше…». Чітке окреслення суб’єкта мовлення через використання особового займенника «я» та дієслів у першій особі однини, проектування образу текстового автора в первісний міфологізований простір поезії – відмінні риси ліро-епічних текстів «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії». Ілюзія розчинення автора в навколишньому світі, розмивання меж власної особистості виражається через називання себе на прізвище, введення в один значеннєвий і синтаксичний ряд з іншими живими істотами. Звертання до себе в третій особі («Антонич теж звіря, сумне і кучеряве…») озвучує процес «вписування» автора у світ як невід’ємної частини космічного буття, відображення своєї єдності з ним. Відтак, автор створює своєрідну художню імітацію сприйняття довкілля первісною синкретичною свідомістю, коли ще не було сформоване «Я» як особистісний центр. Ліризація поетичного світу («Пісня про дочасне світло», «Пісня про чорні лаври», «Чаргород, або як народжуються міти», «Затерті сліди») відбувається за рахунок організації мовлення як монологу, зверненого до іншої абстрактної особи, своєрідного  гіпотетичного співрозмовника.

У ліричних інтермецо «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії» автор найчастіше користується двома способами побудови авторського мовлення, які можна означити як «внутрішній монолог» та «внутрішній діалог». У поезіях першого типу («Весіння ніч», «Троянди», «Гвоздики», «Диво» тощо) помітна установка на відображення зовнішнього світу, заломленого крізь авторську індивідуальність: ліричний суб’єкт існує в поетичному творі або як кут зору, як емоційне забарвлення оповіді («Віщий дуб», «Забута земля»), або як текстове «Я», джерело почування та дії («Шлюб», «Тюльпани», «Чому?» та інші). Сам же текст оформлюється як цілісне висловлювання, яке може ускладнюватися спрямованістю до адресата, найчастіше вираженого неозначено-особовим займенником «Вона». «Діалогічний» тип поезій («Пісенька до сну», «Три строфи з записника», «Ars poetica» і т.п.) твориться шляхом використання того ж звертання, адресації тексту, протиставлення «Я» і «Ти», але тут вони виступають не як дві окремі особи, а як іпостасі однієї цілісної особистості. Якщо у «Трьох перстенях» подібні звертання були нечисленними й могли бути розцінені як вкраплення авторського голосу, зверненого до ліричного героя, то в «Книзі Лева» саме ліричне «Я» розщеплюється на окремі іпостасі, одна з яких презентує минуле та є адресатом тексту, інша – теперішнє. Внутрішній діалог виникає на тлі спостереження за власними почуваннями, думками, пристрастями.