Особливості функціонування прикметників із семантикою кольору в мовотворчості І. Багряного

Оскільки тематичне поле нашого дослідження замикається в межі кольористичних прикметників, далі зупинимо свою увагу саме на аналізі окремих лексем цього семантико-морфологічного класу слів.

2.3. Особливості  художнього  функціонування  прикметникових

лексем зі значенням кольору в романі «Тигролови»

        Лексеми зі значенням кольору є, як правило, полісемантичними. Вони здатні розвивати переносні значення, з яких виникають образи, і окремі з них закріплювати як символічні.

У художній мові, де особливо відчутна функція естетичного впливу, лексеми кольору є емоційно наповненими, вони вживаються зі смисловим та естетичним прирощенням і від того набувають експресивного звучання.

У взаємодії з іншими поетичними засобами колір у художньому тексті рідко збігається з об’єктивною кольоровою ознакою реалії, тобто має своїм значенням тільки ознаку кольорового спектра.

Частіше колір «живе» в кольористичному образі, що формується не лише значенням кольору, а й іншими лексемами , використання яких залежить від художньої мети, суб’єктивних уподобань автора, від індивідуального осмислення кольорів. Так виникає художній колір, тобто кольористичний епітет.

Одна з показових стилістичних функцій кольористичних прикметників у мові роману «Тигролови» – розкриття сутності зображуваної епохи, визначальними рисами якої були жорстокість, руйнування людських доль, приниження людської гідності.

Мабуть, саме тому серед використовуваних письменником кольорів домінують чорний та червоний з усіма притаманними їм відтінками, що перетворюються на своєрідні кольори-символи доби тоталітаризму. Усі інші мікрополя основних кольорів спектра, до яких звертається І. Багряний, зберігаючи пряме або ж частіше набуваючи переносного значення, також семантично навантажуються і стилістично увиразнюються.

Прослідковуючи особливості функціонування в романі прикметників із семантикою кольору, ми дійшли висновку, що вони використовуються письменником для різних художніх потреб, а найчастіше:

--з метою відтворення характеру епохи;

--у техніці портретування;

--для опису екзотичних барв природи Уссурійського краю, вражень, спричинених грою світлотіней та вібрацією світла, тобто для створення пейзажних картин.

Колір як ознака епохи особливо чітко функціонує в першому та другому розділах роману, виявляючи тим самим особливе стилістичне навантаження кольористичних прикметників.

Так,  описуючи поїзд-дракон, а потім комфортабельний світ на колесах, автор використовує контраст кольорів, яким життя в державі поділилось на два протилежних світи.

Усі кольори, які так чи інакше стосуються руху поїзда-дракона, пов’язуються з темою страждання, невизначеності, поневолення. Тому й з’являються в мові автора означення на зразок чорне пекло («Не з китайських казок і не з пагод Тибету – він знявся десь з громохкого центру країни чудес, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами...»), чорна прірва («Мерехтіли грона очей і летіли десь у темряву чорну, у прірву»), чорна ніч («Чорна, безмежна ніч», «А дракон все летить і летить – у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу»), сива пустеля («... оці тисячі мучеників... Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і, оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед – на сиву пустелю...»), руді коробки (про вагони, як символ ув’язнення: «Дивно! Скільки могло вміститися люду в цих брудних рудих коробках!»), кривавий слід («Поїзд вривався в тунелі і скажено просовувався крізь них... намагаючись зітерти пісню і кривавий слід за собою»), бліді обличчя (про в’язнів: «А тоді, задерши голову до заґратованої діри, владно гукає в гроно мерехтливих очей і блідих облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат»).

Змальовуючи пасажирів «Тихоокеанського експресу номер один» та й сам «світ на колесах», І. Багряний використовує світлі, яскраві, барвисті, як саме вільне життя, кольористичні епітети: блакитні гори (експрес «межи пасмами блакитних гір, повз легендарний Байкал... пролітав мовби жмут метеорів...»), золоте ельдорадо («І там те справжнє золоте ельдорадо, що про нього стільки чуто, мріяно і передумано», «Експрес мчав і мчав... Десь в те дивне золоте ельдорадо»), сніжно-білі столики, червоне «Бордо», білі обруси, золотоверхі портвейни, фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір («А у вікнах біжать вечорові силуети, біжать двома безконечними стрічками: фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір, облямовані в колір індиго долини...).

Як видно з наведених прикладів, сповнені символічного змісту, кольористичні епітети І. Багряного дають можливість читачеві зрозуміти зовнішній блиск та химерність нібито щасливого життя і (контрастуючи з ними) страждання людей із другої половини цього нового світу.

Художня поліфункціональність кольору найяскравіше розгортається в техніці створення І.Багряним картин природи Уссурійського краю. Екзотичність зображуваних пейзажів зумовлює потребу використовувати кольори, їх відтінки, гру світлотіней тощо.

Як правило, спектральності кольористичного тла І. Багряний досягає ампліфікацією споріднених або контрастних тонів у типово імпресіоністичних пейзажах: «Скільки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною... Найближчий гребінь – сизо-зелений, зубчастий. За ним – сизо-фіалковий: ліворуч, скільки оком сягнеш, і праворуч тягся лиманний контур. Потім – сизо-голубий... Голубий...»; «Насаджені дбайливою дівочою рукою, гвоздики змагаються з пишними тубільними саранками – червоними, жовтими, фіалковими...».

Цілком очевидно, що Багряний-пейзажист тяжіє до насичених барв: «блакитна оправа лісів», «Сорокаметрові кедри вигинались рудими, голими стовбурами», «Перед очима, по буйній зеленій зелені, бігали сонячні зайчики», «Бджілки заповзають в рожеві дзвіночки», «Чорна гора зсунулась», «Розляглись навколо ген сизого пасма гір», «... а далі – на синє бескеття Сіхоте-Аліня», «Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану».

У зображенні краєвидів І. Багряний особливо продуктивно експериментує барвами, користуючись не тільки чистими кольорами, але й напівтонами, відтінками, робить зримим або лише окремий кольористичний мазок, або ж майстерно передає ефекти світлотіні та гри кольорів. Тож колір при створенні пейзажів слугує то настроєвим тлом («Синій-синій та холодний вечір застукав їх в дорозі»), то художнім порівнянням, паралелізмом («... Григорій думав свої думи. А вони – то летіли вихором, то пливли, як чорні, понурі хмари»), то промовистою символічною деталлю («Григорій дивився ліворуч на сизі кряжі над червоним колом, пересновані червоним павутинням»), то, врешті, власне авторським сприйняттям барвистої спектральної гами, що існує в самій природі («А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний перлами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок».)

Передаючи відтінки кольору, автор використовує складні прикметники: фіалково-рожеві краєвиди, сизо-зелений, сизо-фіалковий, сизо-голубий (про гребені гір); синьо-фіалкове (пасмо гір), ясно-зелена (галявина), фіалково-сині, зеленаво-сині (про долини). Як бачимо, всього вісім випадків уживання.

Живописної ефектності І. Багряний досягає не стільки за рахунок того, що кольористичний епітет вдало репрезентує суб’єктивно сприйняту й оцінену кольористичну картину навколишнього світу, скільки за рахунок створеного письменником кольористичного простору, у якому виявляється висока асоціативна здатність кольору як важливого виражального сегмента з потужною семантикою та психологічною функціональністю.

Чи не найяскравіше художня поліфункціональність кольору в романі Івана Багряного розгортається в техніці портретування, заснованій на використанні промовистих кольористичних деталей, які трансформуються в психологічний відтінок характеру, стають еквівалентами експресивних станів чи сприйняттів.

Так, портретуючи тубільне населення Уссурійського краю, І. Багряний використовує прикметники з асоціативною ознакою кольору: «За Байкалом вони спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів та бурято-монголів з Улан-Уде; гордих бронзових якутів і таких же бронзових, в національні строї убраних якуток».

Створюючи портретні описи героїв роману, письменник зупиняє увагу на о виразних, поданих  обов’язково в кольорі деталях: бліді обличчя; блідий Григорій; золоті лампаси й золоті ґудзики; блакитна стрічка; почорніле обличчя; чорнява мати; весела чорнява дівчина тощо.

Оскільки люди, про яких пише І. Багряний, живуть у тайзі і, отже, займаються мисливським промислом, автор детально описує зовнішність тварин, із якими в силу різних причин доводиться контактувати героям твору.    І знову в описах домінує колір: Григорій, зустрівшись із ведмедем і вступивши з ним у двобій, «повалився під волохатою, чорною масою»; «Четверо коней – сірий, буланий, вороний і гнідий», коні «сірої масті з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком»; «А ізюбр – це не плямистий олень, лише рудувато-сірий»; «... під крутим берегом в кам’яних розсипах клопочеться горностай – такий смішний в літнім убранні, рудувато-бурий, як старець...».

Спостерігаючи за кольоропозначеннями, до яких так часто вдається            І.Багряний, робимо ще один важливий, на наш погляд, висновок: іноді, використавши один і той же кольористичний прикметник, автор уміло демонструє підмічені ним особливості його функціонування в художньому тексті.

Розглянемо це на прикладі двох кольоративів – чорний і зелений.

У романі фіксуємо кольористичне означення чорний в описах зовнішності персонажів (як пряму ознаку), в описах природи (як стилістичний прийом), у деталізації авторських вражень (як стилістичний прийом): «чорнявий високий Грицько» – увага концентрується на смуглявості юнака та чорному кольорі волосся; стилістичну функцію пейзажної деталі виконує епітет чорний у поєднанні зі словами вода, діра, земля, море, пекло; враження від сприйняття навколишнього світу передається епітетом чорний у поєднаннях зі словами хмари, думки, порожнеча («Було лише одне «або», після якого йшла чорна порожнеча»).

Прикметник зелений використовується І.Багряним для позначення реального кольору («Перед очима, по буйній зеленій зелені, бігали сонячні зайчики»), для передачі вражень від сприйняття дійсності, тобто зі стилістичним ефектом («Мовчазна, зелена пустеля», «Скільки оком не сягнеш, розпростерся хвилястий зелений океан»), з метою образної, власне художньої характеристики тайги – держави тигроловів («Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і годі завойовники цієї ще не загнузданої стихії»), стилістичний ефект художнього функціонування епітета зелений ще більше увиразнюється, коли він вживається співвідносно з іменником «едем» («Ніби хто почав роздмухувати той пекельний, всепожерающий вогонь в його серці, що тут був притих в цім зеленім едемі...»), або на позначення віку («А сам ще зелений і нічого не тямить»).

На основі сказаного вище уже можна зробити висновок про те, що               І. Багряний у своїй художній творчості виявив себе як талановитий живописець. Розмаїта колірна палітра його твору відбиває в собі багатоколірність світу. Митець тонко відчуває особливості кольоросприйняття дійсності, а тому, залежно від змісту та ідейного навантаження описуваних картин, вдається до різних кольоропозначень: чорний, сірий, червоний, вогненний, кривавий, блідий, білий – це ті кольори, які означають епоху тоталітаризму, тому-то й постає вона в чорно-біло-червоних тонах; природа, будучи позбавленою умовностей людського співіснування, буяє всіма кольорами спектра та найтоншими поєднаннями їх відтінків.

Можна  з усією відповідальністю стверджувати, що характер такого добору письменником кольорів не тільки повністю відповідає уявленням українського народу про навколишню дійсність, але і його поглядам на вічні проблеми свободи і неволі, добра і зла, торжества життя і його переваги над смертю.

2.4. Кольористичний епітет  у романі «Людина біжить над прірвою» як символ тоталітарного режиму

        Спостереження за особливостями ідіолекту І.Багряного дозволяють стверджувати, що існують певні закономірності вживання колірної і світлової лексики у змалюванні персонажів, пейзажів та інтер’єрів. У їх забарвленні спостерігається і монохромія (одноколірність або використання тільки таких позначень різних кольорів чи їх відтінків, що належать до одного й того самого мікрополя), і біхромія (контрастування колірних лексем, одні з яких реалізують буквальне значення, а інші – інакомовне), і поліхромія (використання лексем із трьох і більше мікрополів).

Однак за будь-якого підходу найпоказовішою стилістичною функцією кольористичних епітетів у прозі Івана Багряного залишається розкриття сутності зображуваної доби, основними ознаками якої була жорстокість, ламання людських доль, людське приниження.

У романі «Людина біжить над прірвою», як і в інших творах письменника («Тигролови», «Сад  Гетсиманський», «Огненне коло»), можна побачити повний кольоровий спектр, проте семантично навантаженими, стилістично виразними для індивідуальної оповіді є епітети сірий і чорний.

Епітет сірий функціонує в сполученнях із лексемами людина, істота, герой, колона, лавина, маса, лава і допомагає уявити узагальнений образ сірої людини (словник фіксує переносне значення цього кольору так: «нічим не примітний, невиразний, безликий» [16]).

Найбільш часто помічаємо вживання епітета сірий з іменниками у формі однини і множини (сірі люди, істоти) та зі збірними назвами типу маса, лава: «Він був сам, самісінький, як палець. Сіра людина здана сама на себе, покинута напризволяще»; «Тут вишикувалося понад чотириста людей, – ні, не людей, а сірих істот у подертому брудному ганчір’ї з пом’ятими блідими й брудними обличчями, з такими ж торбами на спинах – понад чотириста скоцюрблених голодом, холодом, утомою й страхом жалюгідних істот».