Метафоричність роману В. Голдінга "Паперові люди"

В 60-ті роки ХХ ст. починається розгляд метафори з погляду її зв'язків з практикою наукового дослідження, бо разом з постмодерністською атакою на традиційні цінності науки змінилася й оцінка ролі метафори в науковій сфері. Одним із перших дослідників, що безпосередньо пов'язали метафору й наукове пізнання, був американський логік і філософ Макс Блек, який зауважив, що створення речень, що цілком складаються з метафор, призводить до появи прислів’їв, алегорій, загадок. Він визначає три точки зору на метафору: інтеракціоністську, субституціональну та порівняльну [4, с. 120].

Д. Бергрен продовжує думку, розпочату М. Блеком, хоча сам автор вважає, що його ідея становить нову теорію метафори – теорію «розтягування» й одночасно «натягнення» [6, с. 108]. Він пропонує нові підходи до цієї теми, зокрема до розгляду суті «фокусу» метафори.

Д. Бергрен вважає, що метафорою може бути не лише слово й речення, але й модель, діаграма. Цей дослідник наполягає на тому, що нове розуміння виникає не в результаті порівняння, а в результаті «розтягування» старого значення, але при цьому вчений вважає найбільш важливим результатом створення метафоричного вираження одночасну зміну як головного, так і додаткового суб’єкта. Д. Бергрен констатує, що в науці метафора необхідна не менше, ніж у поезії, і що ігнорування метафоричного характеру моделей, використовуваних у науковій практиці, є одним із джерел помилок [6, с. 109].

X. Ортега-і-Гассет вважав, що метафора  є чи не єдиним способом  пізнати й змістовно визначити  об'єкти високого ступеня абстракції. Метафора в нього – «необхідне  знаряддя мислення, форма наукової  думки» [10, с. 69], «позначає одночасно  й процес, і результат, тобто форму розумової діяльності, і предмет, отриманий за допомогою цієї діяльності» [10, с. 72]. Пізніше почали говорити про те, що метафора відкриває «епістемічний доступ» до поняття [10, с. 75]. Досліджуючи метафоричні моделі свідомості, Ортега-і-Гассет писав: «…від наших уявлень про свідомість залежить наша концепція світу, а вона у свою чергу зумовлює нашу мораль, нашу політику, наше мистецтво. Виходить, що вся величезна споруда Всесвіту, сповнена життя, покоїться на крихітному й повітряному тільці метафори» [10, с. 79].

Істотний внесок у розробку цієї проблематики зробила й робота М. Джонсона і Дж. Лакоффа «Метафори, якими ми живемо». Вони підкреслюють когнітивну роль метафори й не знаходить принципової різниці між метафоризацією буденної й поетичної мови, надають метафорі насправді визначальної ролі. Ці автори вважають, що метафори допомагають нам у процесі мислення, вибудовують певні емпіричні межі, завдяки яким ми починаємо розуміти нові абстрактні концепти. «Суть метафори – це розуміння й переживання суті одного виду в термінах іншого виду» [9, с. 292].

Дж. Лакофф підкреслює, що метафора за своєю природою є не суто мовним, а концептуальним явищем, бо вона тісно пов’язана з культурно-специфічними моделями, сенсорно-моторним простором і просторовим досвідом людини. Відповідно до цього, будь-яка природна мова здатна витягнути значення з конкретного наочного образу.. Це відбувається тоді, коли створюючи нове слово або наділяючи готову, наявну лексему в мові якісно новим змістом, ми спираємося, насамперед, на просторовий досвід індивіда. Роль метафори та роль пов'язаних образів чи елементів навколишньої дійсності, пропущених крізь людську свідомість, полягає в розвитку системи смислотворення. Суб'єктивні елементи прагматонімічного значення не лише не ускладнюють комунікації, але й роблять її більш конкретною та привабливішою: «…метафора дозволяє нам розуміти досить абстрактні або за природою своєю неструктуровані сутності в термінах конкретніших або, принаймні, більш структурованих сутностей» [9, с. 316].

За такого підходу метафора, природно, сприймається як ключ, що відкриває майже всі потаємні двері свідомості. Теорія цих авторів привнесла системність в описування метафори як когнітивного механізму й продемонструвала великий евристичний потенціал застосування теорії в практичному дослідженні. Автори постулювали, що метафора не обмежується лише сферою мови, що самі процеси мислення людини значною мірою метафоричні. Метафора як феномен свідомості виявляється не лише в мові, але й у мисленні та в дії. Такий підхід дозволив остаточно вивести метафору за межі мовної системи й розглядати її як феномен взаємодії мови, мислення та культури. Значного розвитку він набуває в 90-ті роки ХХ ст.

Це напрям, що в цілому розвинувся в межах антропоцентричної парадигми, відповідно до якої мова є не лише продуктом, але й мовленнєво-творчою діяльністю, що створює як саму мову, так і мовну свідомість людини та мовного колективу. Метафора стає цінним джерелом для цього напряму, оскільки образні підстави переосмислених мовних одиниць акумулюють специфіку світобачення народу. Такий підхід зробив безперечним факт наявності значної частки метафоричних за своїм змістом і походженням термінів та висловів, а наявність метафори в науці виявилась практично на кожному кроці, і часто стала навіть непомітною.

У цей же період у науці з'являється нове трактування метафори, пов'язане з формуванням когнітивної науки. Когнітивістика, в руслі якої проводяться дослідження останніх десятиліть, розглядає основні напрями вивчення метафори в межах нової когнітивної парадигми дослідження, для якої характерними є певні пізнавальні установки, що істотно відрізняються від раціоналістичних традицій. Когнітивісти намагаються описати формування та функціонування структурно організованої свідомості, доступ до якої, природно, можливий лише через мову. Відповідно до основних положень когнітивної науки, метафора є невід'ємною властивістю мислення людини.

Звідси: метафора – важлива складова нашої свідомості та мислення, вона може існувати в мові, тобто мовна функція метафори, визнається похідною від концептуальної. Слід зазначити, що ця думка сама по собі не нова, адже ще з часів античності вчені звертали увагу на когнітивні й смислотвірні функції й можливості метафори, але системний аргументований виклад ця гіпотеза знайшла спочатку лише в праці американських лінгвістів і філософів Д. Лакоффа та М. Джонсона. Саме їхні роботи стали потужним поштовхом для розробки нового когнітивного бачення метафоричної проблематики, розвинутої в працях інших когнітивістів: Е. Будаєва, Т. Вершиніної, Ю. Караулова, А. Зеленька та ін. У когнітивній теорії метафори на перший план висуваються її концептуальні властивості. Саме вивчення метафори як складової нашої концептуальної системи й зумовлює напрям досліджень сучасної теорії метафори.

Твердження про те, що концептуальні метафори охоплюють усі сфери людського досвіду й мають значущий когнітивний потенціал, сьогодні підтверджуються численними дослідженнями концептуальної метафори. Сфера застосування цієї теорії постійно розширюється за рахунок включення в наукові дослідження матеріалів усе більшої кількості мов: нині вже відомі публікації, присвячені арабським або китайським метафорам.

Розділ 1.2 Вільям Голдінг

Творчість англійського письменника, лауреата Нобелівської премії по літературі Вільяма Голдинга (1911-1993) - одне із самих яскравих і суперечливих явищ британської післявоєнної прози.

Вільям Джеральд Голдінг народився 19 вересня 1911 року в селі Сент-Колумб Майнор (графство Корнуолл) в сім'ї Алека Голдінга, шкільного викладача, автора кількох підручників.

У 1921 році Вільям вступив у середню школу Марльборо (Marlborough Grammar School), де його батько Алек викладав природничі науки. Тут у юнака вперше з'явилася ідея зайнятися писанням: у дванадцятирічному віці він задумав свій перший художній твір, присвячений темі зародження профспілкового руху. Збереглася лише перша фраза запланованої 12-томної епопеї: «Я народився в герцогстві Корнуоллського 11 жовтня 1792; мої батьки були багатими, але чесними людьми». Як наголошувалося згодом, вживання «але» вже говорило багато про що.

У 1930 році, приділивши особливу увагу латині, Вільям Голдінг вступив до Брейзноуз-коледж (англ.Brasenose College) Оксфордського університету, де, слідуючи волі батьків, вирішив зайнятися природничими науками. Йому було потрібно два роки, щоб зрозуміти хибність вибору і в 1932 році, змінивши програму навчання, сконцентруватися на вивченні англійської мови і літератури. При цьому Голдінг не тільки зберіг, але й розвинув в собі інтерес до старовини; зокрема до історії первісних спільнот. Саме цей інтерес (на думку критика Бернарда С. Олдс) зумовив ідейну основу його перших серйозних творів.

Будучи студентом Оксфорда, Голдінг почав писати вірші; спочатку це захоплення служило свого роду психологічним противагою необхідності занурюватися в точні науки. Як писав Бернард Ф. Дік, початківець літератор почав просто «записувати свої спостереження - про природу, нерозділене кохання, зове морів і спокуси раціоналізму».

У 1935 році Голдінг отримав ступінь бакалавра мистецтв і восени як викладача приступив до роботи в школі Michael Hallу Стрітеме на півдні Лондоні. У ці роки, підробляючи в розрахунковій палаті і соціальних службах (зокрема, в лондонському притулку для бездомних), він почав писати п'єси, які сам же ставив у невеликому лондонському театрі. Восени 1938 року Голдінг повернувся в Оксфорд для отримання диплома про закінчення університету, у січні наступного - почав підготовчу викладацьку практику в Солсберійській школі єпископа Уордсворт, спочатку - в середній школі Мейдстоун (Maidstone Grammar School), де і познайомився з Енн Брукфілд, спеціалісткою з аналітичної хімії. У вересні 1939 року вони одружилися і переїхали в Солсбері: тут початківець літератор приступив до викладання англійської мови та філософії - вже безпосередньо в Уордсвортской школі.

Життєвий досвід воєнних років, як сам він зізнався згодом, позбавив Голдінга будь-яких ілюзій щодо властивостей людської природи. «Я почав розуміти, на що здатні люди. Всякий, що пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло подібно до того, як бджола виробляє мед, - або сліпий, або не сповна розуму », - говорив він. «Будучи молодою людиною, до війни, я мав легковажно-наївні уявлення про людину. Але я пройшов через війну, і це змінило мене. Війна навчила мене - і багатьох інших - зовсім інакше », - говорив письменник в інтерв'ю Дугласу А. Девісу,New Republic.

Демобілізувавшись у вересні 1945 року, Вільям Голдінг повернувся до викладання в школі Уордсворт в Солсбері; в ці ж дні він приступив до серйозного вивчення давньогрецької літератури. «Якщо б мені дійсно довелося вибирати прийомних літературних батьків, то я сказав би такі гучні імена, як Евріпід, Софокл, можливо, Геродот ... Можу зауважити також, що" в ті роки>я розвинув в собі глибоку любов до Гомера », - розповідав письменник Дж. Бейкеру («William Golding, A Critical Study»). Тоді ж Голдінг повернувся до довоєнного захопленню: літературної діяльності; спочатку - у написання рецензій і статей для журналів. Жоден з чотирьох ранніх романів письменника не був опублікований, всі рукописи згодом виявилися втраченими. Пізніше Голдінг говорив, що ці спроби були заздалегідь приречені на провал, тому що в них він намагався задовольнити потреби - не свої власні, але видавничі.

У. Голдінг говорив, що не розуміє, для чого писати книги, які схожі один на одного.

І хоч, як ви помітили, одна проблема пронизує його творчість, у кожному добутку він іншої.

Проблема ця - філолофсько-релігійна: тяжіння людської природи до зла, відкритість до нього, невідповідність між прогресом і мораллю, дуалістичний конфлікт духу й плоті, необхідність розуміння й пізнання людиною "темних" сторін своєї психіки. За рік до присудженню Нобелівської премії Голдінг опублікував збірник статей "Пересувна мішень". Цією "мішенню", що чітко не визначена в часі й просторі, і був якоюсь мірою  сам автор романів. Він дійсно непостійний і тому незручний для критичного обстрілу. Але основній своїй темі - "тьмі миру" й "тьмі серця людського" - автор залишився вірним. У книзі англійського дослідника Д. Кромптона "Вид з "Шпиля"" лише підкреслено, що сувору вивіреність перших філософських притч розбавляла згодом  психологічно-моралізаторська проза, аналіз гострих соціальних конфліктів перемінявся аналізом етичних проблем існування особистості, розширилося поле мрячного богошукання.

Але У. Голдінг завжди був автором, що розумів слабість демократії й слабість кожної окремої людини. Іноді його твердження максималістські: "Кожний міг бути нацистом", або "Зла в людині більше, ніж можна пояснити". А от його афоризм про те, що в нашому житті щось не так, навіть якщо ззовні все здається нормальним, став класичним. Його варто запам'ятати: "Один з наших недоліків - вірити, що зло лежить десь в іншому місці й властивій іншій націях... Я знаю, чому так відбулося в Німеччині. Я знаю, це могло трапитися в будь-якій країні".

Як відзначав літературознавець А. А. Чамеев, проза Вільяма Голдінга, "пластична, барвиста, напружена", належить до самим "яскравим явищам післявоєнної британської літератури". Для добутків Голдинга характерні драматизм, філософська глибина, розмаїтість і складність метафоричної мови; за гаданою простотою й невимушеністю оповідання в книгах автора "ховаються цілісність і строгість форми, вивірена злагодженість деталей". Згідно У. Аллену, кожен компонент добутку письменника, зберігаючи художню самостійність, "працює" на заздалегідь задану філософську концепцію, нерідко суперечливою й спірну, але "незмінно продиктовану щирою тривогою за долю людини у вивихнутому світі; перетворена в плоть і кров художніх образів, ця концепція перетворює всю конструкцію в узагальнення майже космічної широти".

Концепції Голдінга, в основному, ґрунтувалися на вкрай песимістичному відношенні до природи людини й перспективах його еволюції. "Оптимістичне подання про доцільність і необоротність історичного процесу, віра в розум, у науковий прогрес, у суспільну перебудову, у споконвічну доброту людської природи здаються Голдінгу - у світлі досвіду військового років - не більш ніж ілюзіями, що обеззброюють людини в його розпачливих спробах перебороти трагізм буття", - писав А. Чамеев. Формулюючи свої мети, письменник ставив в основу  проблему дослідження людини з усіма його темними сторонами. "Людина страждає від дивовижного невідання своєї власної природи. Істинність цього положення для мене безсумнівна. Я цілком присвятив свою творчість рішенню проблеми, у чому істоту людське", - писав він в 1957 році.