Метафоричність роману В. Голдінга "Паперові люди"

 

 

 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………….3

Розділ 1. В. Голдінг та основні поняття метафори………………..……..5

1. 1. Різноманітні підходи до  розуміння сутності метафори…………....5

1. 2. Знайомимося: Вільям Голдінг...............................................……….14

 

Розділ 2.  Метафоричність роману В. Голдінга " Паперові люди "……19

 

2. 1. Вільям Голдінг: Паперові люди…...………………………………..22

2. 2. Метафоричні прийоми В. Голдінга: відображення життєвих явищ на  прикладі роману «Паперові люди»………………………………………….24

 

Висновки…………………………………………………………………..33

Список використаної літератури………………………………………...35

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

Актуальність дослідження. Метафора, протягом  багатьох сторіч що залучала увагу філософів, лінгвістів і психологів, сьогодні представляється одним з найбільш складних і багатогранних механізмів людського мислення, й мови.

Результати досліджень останніх десятиліть дозволяють затверджувати, що метафора відіграє важливу роль в інтеграції вербальної й чуттєво-образної систем людини й бере активну участь у формуванні особистісної моделі миру. Активна розробка теорії метафори в даний момент ведеться переважно в рамках когнітивного підходу, у якому язикові явища розглядаються в їхньому зв'язку з пізнавальною діяльністю людини, його свідомістю. Перспективним у даних умовах представляється дослідження метафори з погляду  її участі в моделюванні когнітивних структур.

Актуальність роботи обумовлена потребою подальшої розробки теорії метафори, а також необхідністю розширення подань про закономірності формування й функціонування концептуальної системи.

Вибір автора був обумовлений  інтересом, що не припиняється до творчості Вільяма Голдінга з боку дослідників, як літературознавців, так і лінгвістів, що активно використають матеріал її добутків для рішення різних дослідницьких завдань. Художній мир Вільяма Голдінга характеризується власною символікою, індивідуальними формами образного мислення, особливу роль серед яких грає метафора.

Теоретичною базою дослідження послужили роботи вітчизняних і закордонних учених в області теорії метафори (Н.Д. Арутюнова, М.Г. Мелентьєва, М.В. Нікітін, Г.Н. Скляревская, В.Н. Телия, М. Блэк, М. Джонсон, Д. Дэвидсон, Дж. Лакофф, П. Рикер, А.А. Ричарда, М. Тернер, Дж. Фоконье), когнітивної лінгвістики (Н.Н. Болдирев, В.З. Демьянков, Е.С. Кубрякова, В.А. Маслова, З.Д. Попова, И.А. Стернин), лінгвістичної семантики (И.М. Кобозева, М.В. Нікітін), лінгвістики тексту (Н.С. Болотнова, Л.Г. Бабенко), психолінгвістики (В.П. Белянин, А.А. Залевская, В.А. Пищальникова).

Отже, головна мета дослідження полягає в розгляді моделюючої ролі метафори в концептуальній системі автора.

Виходячи з поставленої мети, предметом дослідження виступає визначення сутності метафори й механізмів її утворення.

Об’єктом дослідження послужили засоби субстанціональності мови художньої прози, аспекти язикової характеристики образів, подій, а також засобу вираження в мові роману Вільяма Голдінга «Паперові люди»

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

1) проаналізувати різні підходи  до визначення сутності метафори й механізмів її утворення;

2) обґрунтувати необхідність введення  поняття "картина миру" у концептуальний  апарат дослідника метафори;

3) розглянути деякі аспекти художнього  тексту як засобу репрезентації  концептуальної картини миру  його автора;

4) дослідити творчий шлях Вільяма  Голдінга та використання стилістичних  прийомів на прикладі його  роману «Паперові люди».

В ході роботи були використані такі методи, як порівняльно-історичний та культурно-історичний, а також метод цілісного аналізу.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох основних розділів із висновком до кожного, загальних висновків та списку використаних джерел. У вступі обґрунтовується вибір теми, мета даного дослідження, формуються об’єкт та предмет дослідження, визначається актуальність роботи, описуються матеріал та методи дослідження.

 

 

 

 

Розділ 1. В. Голдінг та основні поняття метафори

 

1. 1. Різноманітні підходи до  розуміння сутності метафори

 

Традиції дослідження метафори представниками різних наукових дисциплін: риторики, філософії, історії, лінгвістики, літературознавства, психології тощо налічують більше двох тисяч років. І хоча створюється враження, що «метафора вивчена вздовж і впоперек» [8, с. 81], проте в самому факті постійного звернення до цієї теми вміщено й визнання її невичерпності.

Розквіт метафори припадає на часи античності, де вона розглядалася в межах риторики й поетики. Вважається, що вперше термін «метафора» був ужитий Ізократом в «Evagorus» (383 р. до н.е.), але основи теорії її було закладено Аристотелем. У «Поетиці» він описав метафору як спосіб переосмислення значення слова на підставі схожості.

Це визначення започаткувало класичне визначення метафори як перенесення імені одного предмета або явища на інший предмет або явище на основі схожості між ними, де метафора є «невластивим ім’ям (перенесене з роду на вид, або з виду на рід, або з виду на вид, або за аналогією)» [1, с. 669].

Проте це визначення започаткувало й думку про те, що коли подібне найменування невластиве мові, то без нього можна обійтися. Як зауважив А. Річардс: «Упродовж історії риторики метафора розглядалась як деякий ніби вдалий прийом, заснований на гнучкості слів, як дещо доречне лише в деяких випадках і що вимагає особливого мистецтва та обережності. Коротше кажучи, до метафори ставились як до прикраси й дрібнички, як до деякого додаткового механізму мови, але ніяк як до її основної форми»» [11, с. 45].

Звісно, визначення Аристотеля не охоплює всі значущі явища метафори, зокрема, її походження, що відіграє важливу, якщо не основну роль, у багато-просторовій суті її, проте слід зауважити, що досить довго воно не піддавалось істотним змінам.

У класичній риториці метафора була представлена в основному як відхилення від норми – перенесення імені одного предмета на інший, метою якого стало заповнення лексичної лакуни або прикрашання мови й переконання слухача. У витоках античної науки сформувався погляд, що отримав розвиток у ХХ ст. на метафору як невід'ємну приналежність мови, необхідну для комунікативних, номінативних і пізнавальних цілей.

Далі проблема метафори вийшла з простору риторики й перемістилася в лінгвістику: з'явилася порівняльна концепція метафори. Відповідно до неї метафора – це образне переосмислення звичайного найменування, що є прихованим порівнянням. Традиційна (порівняльна) точка зору на метафору припускала розгляд її лише як мовного засобу, як результат заміни слів або контекстних зрушень, але ж в основі метафори лежить запозичення ідей. Думка метафорична сама по собі, вона розвивається через порівняння, і звідси виникає метафора в мові. Однак порівняльна теорія метафори дуже довго була основоположною в риториці й лінгвістиці. Решта всіх найбільш значущих теорій, що виникли пізніше, якоюсь мірою спиралися на неї.

Довгий період занепаду риторики спричиняє занепад розвитку теорії метафори. Тільки значно пізніше, у XIX і XX ст., у зв’язку з появою семантичної теорії мови порівняльна теорія піддалася серйозній критиці. Головними опонентами цієї точки зору були Дж. Серль і М. Блек. Дж. Серль стверджував, що метафора пов'язана з вербальною опозицією, або взаємодією двох семантичних сенсів, а саме метафорично вжитого виразу й буквального контексту [12, с. 210]. М. Блек так обґрунтував думку: «Інколи було б правильніше говорити, що метафора саме створює, а не виражає схожість» [4, с. 125]. Так, М. Блек, а за ним й інші дослідники, відзначали, що метафора не розкриває схожість, а швидше створює її, тобто розкриває схожість між речами, які раніше ніхто не порівнював.

Останнім часом поява метафор на сторінках наукових видань практично не викликає здивування, настільки органічні вони в мові науки. Використання метафор як аргументації наукових фактів відома здавна. Проте тривалий час метафора розглядалася лише як фігура прикрашання, придатна виключно для естетичного освоєння дійсності, а тому вважалася допустимою лише в художніх текстах. Відносно застосовності метафор у сфері наукового пізнання історично склався обмежувально-критичний підхід, а використання її прирівнювалося до скоєння злочину [2, с. 5].

Подібний погляд на метафору був характерний і для вчених Нового часу. Звісно, що невластивість найменування може призвести до неточностей і двозначностей. Це особливо неприпустимо в науці, яка прагне до дійсних, достовірних і точних знань. Особливо негативно ставилися до метафори англійські філософи-раціоналісти.

Так, Т. Гоббс, вважаючи, що мова служить насамперед для вираження думки й передачі знання, а для виконання цієї функції придатні тільки слова, вжиті в їх прямому розумінні, бо тільки буквальне значення піддається верифікації, бачив у метафорі, так само як і в переносних значеннях взагалі, перешкоду до виконання цього головного призначення мови. Ось як він характеризує метафору: «Світло людського розуму – це зрозумілі слова, заздалегідь очищені від будь-якої двозначності точними дефініціями. Міркування є кроком, зростання знання – шляхом, а благоденствування людського роду – метою. Метафора ж і безглузді та двозначні слова, навпаки, суть чогось ignes fatu [блукаючих вогнів], і міркувати за допомогою них означає бродити серед незліченного безглуздя, результат же, до якого вони приводять, є розбіжність і обурення або презирство... Бо хоча дозволено говорити в повсякденній мові, наприклад, «дорога йде або веде сюди чи звідси», «прислів'я говорить те або це» (тоді як дорога не може ходити, ні прислів'я говорити), проте, коли ми міркуємо та шукаємо істини, такі речі неприпустимі» [5, с. 63].

Ще один британський педагог і філософ Дж. Локк у своєму програмному творі «Досвід про людське розуміння» обстоював думку про метафору як незручний і малоефективний спосіб вираження думок, який лише вводить в оману та вселяє помилкові ідеї. Іносказання, двозначність ототожнювались ним з обманом, фікцією.

Р. Декарт наполягав на необхідності «відокремлювати ясні й виразні поняття від понять темних і смутних» для досягнення дійсного знання. «Всі смутні ідеї – продукти моєї суб'єктивності, а тому помилкові; навпаки, всі ясні виражають не мій стан, а щось більше, ніж я сам, а тому можуть бути взяті в об’єктивному сенсі» [6, с. 89]. Гарантом об'єктивного, достовірного, самоочевидного знання може бути лише Бог, що вклав в душу «природне світло розуму» у вигляді ясних ідей. Таким чином, лише ясні та виразні думки наділені статусом об'єктивності та істинності.

Досліджуючи відмінності між схематизмом і символізмом розуму, І. Кант відносив метафору до сфери практичного розуму, різко звужуючи сферу застосування її та аналогії в пізнанні. Подібна установка класичної філософії науки була пов'язана зі становленням наукової методології й необхідністю вироблення демаркаційних критеріїв науки, визначення її специфіки та відмінностей від інших форм мислення й діяльності.

Таким чином було сформульовано ідеальний образ науки, що вимагав чистого мислення в поняттях і експлікації знання в загальнозначущих, об'єктивних і однозначних логіко-вербальних формах. Так виникло прагнення очистити структури наукового знання від полісемічності, з яких метафора, як носій полісемантизму та гносеологічний девіант, має бути повністю елімінована. Ця точка зору надовго пригальмувала дослідження метафори й перетворила її на маргінальну сферу пізнання. Тому тривалий час спеціального аналізу сутності, природи метафори та її функцій не було.

І лише наприкінці XIX ст. дослідницький інтерес до метафори посилюється, коли відроджується традиція комплексного, синкретичного погляду на метафоричні об'єкти, що існувала в античний період.

Метафоризацію починають розглядати не стільки як спосіб прикрашання мови, скільки як найважливіший розумовий механізм, Це пов'язано, насамперед, із тим, що «в центр уваги перемістився людський фактор у мові та мовний чинник у людині» [13, с. 173].

Метафора стає центральним об'єктом психологічного, філософського, логічного, лінгвістичного та літературознавчого осмислення. Дослідники, використовуючи методико-термінологічні інструментарії своїх наук, повернулися до пошуку відповідей на питання, поставлені колись в античності.

Повертає метафору до життя Е. Кассирер. Первинні, доісторичні форми уявлень людини про світ не базувалися на категоріях розуму. Сліди дологічного мислення виявляються в мові, міфології, релігії, мистецтві. У мові виражені як логічні, так і якнайдавніші, міфологічні форми мислення. Рефлекси міфологічних уявлень про світ Е. Кассирер шукав і знаходив у метафорі. Він виділив її евристичні можливості та моделювальну роль: метафора не лише формує уявлення про об'єкт, вона також зумовлює спосіб і стиль мислення про нього [8, с. 36]. Однак Е. Кассирер не зводить до метафори всі форми мислення на відміну від своїх попередників.

Він розрізнює два види ментальної діяльності: метафоричне (міфопоетичне) та дискурсивно-логічне мислення. Якщо шлях дискурсивно-логічного мислення лежить у переході від приватного до загального, то метафоричне мислення рухається у зворотному напрямі: воно прагне звести концепт у точку, у єдиний фокус. Розмежування між двома видами мислення здійснюється ще за такими параметрами як екстенсивність – інтенсивність, кількість – якість. У результаті своїх досліджень Кассирер доходить висновку про те, що «метафора – не продукт раціонально-розсудливої діяльності, а марення, сон мови» [8, с. 37]. Слова як продукти уяви виконують всі функції метафор і є метафоричними символами. При цьому останні частіше за все сприймаються не як експресивні форми, а просто як реальні об'єкти, правдиві розповіді, ефектні обряди. Вони ж складають вже не частку мови, а всю її цілісність, оскільки майже все, що ми говоримо, є образним.