Іван Немченко

спомини про які обвівають душу теплом і сонячністю, додають життєвої і творчої наснаги,

відваги в боротьбі (“вас не забуду на своїм віку”, “тримаю  в серці”, “над усе люблю на

чужині”). В сонетах, за традицією, не повторюються слова і вирази. Але в даному вірші

рефрен “степи Херсонщини, поля питимі” цілком органічний і  виправданий.

Рідні краєвиди в серпанку щемливої ностальгії і світлої надії на повернення додому

виведені в багатьох поезіях  з наступних книг “Ні гожий  Майн, ні Райнові щедроти...”,

“Важкого зерна золотистий ворох...”, “Як помру, не подолавши  втому...”, “Мистецтва

радісна принада...”, “Благодатне”, “Гурівський ліс”, “Чорне море”  та ін. Ніяка краса

екзотичних країн не може притлумити в серці співця туги за батьківщиною, у звуках і

барвах чужини вловлюються  прикмети далекої України. У вірші  “Коли в Танжирі піють

півні...” героєві вимальовується такий пейзажілюзія:

“Херсонські села на осонні,

Дзвінких дворів ранковий клекіт І став, і верби мрійносонні”,

“Дніпра могутній гук і

гомін”. Але це щасливе  видіння минає, і знову душу крає відчуття чи не довічної розлуки

з материнською землею.

Вірш “Моє серце в херсонських  степах” (1941) пов’язаний з перебуванням у

Чернігівській Січі, звідки поет постійно линув думкою на рідний південь, на простори

Нижнього Придніпров’я. Щиро й сповідально звучить його визнання, винесене в назву

вірша. Ліричний герой відчуває себе невід’ємною часточкою цього  прадавнього краю

“скитських могил” і  “ногайської мли”. В його душі озиваються відгомони епох, героїчні

традиції “гнівних гриднів” (князівських дружинників доби РусіУкраїни)

і славних

запорожців. Але піднесені, бадьорі настрої переплітаються з болючим відчуттям того, що

“Великий затоплено Луг”, що “в журбі береги Січеслава”. Це туга, викликана думкою про

сплюндрування героїчної  української землі і в віддаленому минулому, і вже в XX столітті

численними зайдами. Це журба, породжена ностальгією по степах, без яких дуже гірко

херсонцеві (“Я в душі чебрецями  пропах”, “Рідна тирсо, – колиско моя!”). За кожним

штрихом (“виспів жайвора  в чистому небі”, “жур журавки  і трель солов’я”, “чорнокрилий

у заводі лебідь”) в уяві героя постають знайомі з дитинства зорові і слухові образи, що

співвідносяться з поняттям “малої батьківщини”.

Усмішками «Чаплі», «Степами таврійськими», «Щука», «Сукно в степу», «Птиця

плаче», «У курсі дєла», «Нова  порода свиней» , «А за це бозя битиме» відгукнувся на тему

нашого краю прославлений гуморист і сатирик Остап Вишня.

Таврійський колорит присутній  і в збірках новел П.Загребельного  «Новели

морського узбережжя» (1956) та «Каховські оповідання» (1953), і в прозі О.Гончара

(«Таврія», «Перекоп», «Тронка», «Бригантина», «Берег любові» та  ін.), і в кіноповісті

О.Довженка «Поема про море».

12

А ось ліричний штрих з доробку чудового поета В.Куликівського з вірша

«Спогад»: «Містом закутий  стодзвонним, / Згадую й досі щодня, / Як у степу під

Херсоном / Пахне гаряча стерня» [4, 191]. Класична довершеність і гармонійність

характеризують лірику цього  співця, залюбленого в таврійські простори:

А як прокинешся рано,

Вийдеш на свіжість росин –

Ген оксамит ять тумани

Зелень Дніпрових низин.

Сонце не встало ще,

спокій

Стелиться в ранній імлі…

Сплять кавуни смуглобокі

В теплих долонях землі [4, 191].

Простотою й вишуканістю  у передачі любові до отчого краю вирізняється поезія

В.Кулика (“Ластівка над  Лиманом”, “В степу біля Асканії  “, “Балада про херсонські

кавуни”, “Автопортрет у  білому на вулиці червневого міста”). Твори співця сповнені болю

за трагічні сторінки з  історії рідної землі в минулому (“Колективізація”, “Голод”). Вони

омісцевлені (“Пісня про Чаплинку”, “На Каховському плацдармі”), звучать пафосно і

водночас просто та щиро. Бо кожен такий рядок вилитий  з поетового серця, якот

у вірші

«Благословенна степова  земля»:

В святім краю, де хвилять пшениці,

Де пахне медом цвіт акаціїний,

Моє південне диво України –

Простори незрівнянні, любі ці…

Я чую спів, що лине звіддаля,

І ніжна арфа десь на вітрі грає.

Осіння даль…

Чаплинські небокраї –

Благословенна степова земля! [4, 178179].

Тема малої батьківщини  розробляється й М.Братаном у віршах "Таврійський краю!

Дивний крине...", "Смаглявій  Таврії", "Херсон" та ін. За назвами творів цього співця

можна вільно вивчати географію  українського Причорномор'я: "Хорли", "Сивашівка", "За

Херсоном поріділи плавні...", "Білобережжя", "Чорна долина", "Метелик над Сивашем",

"У Кринках", "Свято на Перекопі", "У Новій Каховці…". З замилуванням описує автор

фортецю КизиКермен

("Берислав") та береги  Інгульця ("Циганський табір") і прикмети

Присивашшя (“Шипшина з Турецького валу”, "І знов летять галасвіта  вітри...", "Тюльпан

над Сивашем") і "каналу хвилі дніпроплинні" в засушливих таврійських степах ("Отам у

полі, за хатами..."), буденні  й незабутні обриси Каланчака ("Тиха станція") і замальовки

Каховського моря ("Пароплав", "Зустріч"), колоритні постаті  південців та їх мрії і сподівання

("Бериславочка", "Брати", "Синьоокій каховчанці", "Тракторист").

Поет В.Загороднюк – подолянин  за походженням, але вже добру  половину свого

життя він мешкає й працює в приморському місті Херсоні. Тож не дивно, що в багатьох

своїх творах письменник приділяє значну увагу мариністичній темі. Адже вже самі назви

Херсон і Таврія традиційно викликають асоціації з порубіжжям степу та моря: «Живе у

полі мій неспокій, / Де заповітна даль степів, / Коли під небом синьооким / Плекаю море

колосків» ("Плекаю море золоте…"). Серед безмежних таврійських  просторів,

оспівуваних поетом, "шляху  грінівської шхуни Ще заздрить юний комбайнер" ("Ранок").

Споглядання лукомор'я викликає в уяві ліричного героя грандіозні картини ("Куди

пливеш, херсонський степе…"), в яких минуле "дивиться в сучасне", просте й

13

звичайнісіньке перебуває  в гармонії з чимось фантастичнотаємничим:

«І "лоцман" – баба

кам'яна, / Маяк якої ще не гасне, / І ватерлінія – своя…» [12, 233].

В.Загороднюк фіксує моральний  дискомфорт, духовне збідніння, байдужість краян

у ставленні до національних святощів. У рідних селах "пісенне обміліле море Вже й

бур'янами поросло" ("Дорогою  пісні"). Але душа жадає віри, світлої надії. Звідси образ

вітрила, що символізує молодече прагнення до самоствердження і  здійсненність мрії,

можливість втрат, а водночас і звитяг у морі життя. Прикмети південного міста на Дніпрі

фіксує В.Загороднюк у  віршах «Над Херсоном гуси пролітають…», «Струміла рікою

снаги…», «Пуху тополиного в Херсоні…» та ін.

Образ нашого краю постає з  рядків «Місячної сонати» миколаївця Д.Кременя

(«Під сонцем гарячої Таврії / я співаю про очі карії») і «Пливли ми ввечері лиманом…»

киянки Л.Костенко («В туман, лиман, у річку Конку / впадали наші голоси»).

Піднесені почуття викликають зустрічі з Херсоном у поета В.Бровченка, адже

стільки літ він прожив і пропрацював у цьому південному місті, з ним пов’язав стільки

надій і замірів: «Здоров, Херсоне, добрий друже мій. /Частинонька мойого світу й радості.

/ Ти хоч тепер вповні  мені відкрий / Своєї простоти  великі складності» [1, 28]. Живучи в

нашому місті, письменник вивчив його історичні місця, старі райони. Тож і

переселившись до Києва, не забуває цих пам’ятних куточків: «Надумаюсь,

намріюсь,надивлюсь, / Як ніч понад тобою лине галкою, / І сам на крилах споминів

здіймусь / Над плавнями, Воєнним і Забалкою [1, 28].

У поезії В.Шевченка «Здрастуй, Тавріє…» дібрано мальовничі епітети  для

характеристики рідної землі («лункослава», «синьоока і срібнотрава»). Це «край курганів і

ковили», що зазнав багато випробувань, кривавих битв: «Здрастуй, Тавріє, сивоглава, /

Край двобою, гучних атак. / Здрастуй, рідна!я

маю право / Називати тебе отак» [4, 291].

Прикмети міста Херсона  і Таврії репрезентовано в ряді повістей та оповідань

А.Тютюнник («Острови навпроти міста» та ін.). Авторка порушує проблеми екології, б’є

на сполох у зв’язку  з катастрофічними наслідками грубого втручання людини в життя

природи. Повість А.Тютюнник «Далі польоту стріли» (19841986)

живописує фатальні

дійства на Півдні України через сприйняття представників роду Запорожченків:

затоплення родючих ґрунтів  на велетенських площах унаслідок створення  рукотворного

Каховського моря, загибель сіл і занепад народних традицій, забуття одвічних моральних

норм. Твір обрамлено епізодами про народження дитини: тим самим авторка підкреслює

думку, що незважаючи на численні аномалії в природі та в людському середовищі, життя

продовжується.

У циклі «З мого родоводу» А.Анастасьєв заглиблюється в минувшину таврійської

землі: «Там, де Дніпра пульсує  вічна вена / Й тополі підпирають небеса, / Мій дід – батрак

і злидень у ФальцФейна

/ Отари тонкорунні випасав» [4, 25]. Думка ліричного героя лине

«до Сиваша солоних берегів», до дідівської ниви, що втратила свого господаря,

репресованого в часи примусової колективізації.

Образ Херсона та його околиць  оспівано в поезіях В.Бровченка («Розмова», «Коли

гроза на пристані в Херсоні…»), В.Бойченка («Херсонське літо»), О.Ющенка

(«Херсонський порт»), М.Братана («Херсон»), Л.Куліша («Херсонський вальс»),

Л.Вишеславського («Звезда  неугасимая Херсона»), С.Гудзенка («Пейзаж»), М.Касьянова

(«Наш острів»), Н.Коломієць  («Пісня про Херсон»), Т.Масенка («Степ»), В.Мелещенка

(«Вечірній Херсон»), В.Нижеголенко  («Славне місто Херсон», «Край  мій древній і

сучасний», «Херсонські плавні», «Херсонський край»), Н.Кущій («Сонцеликий  Херсон»),

у новелах Г.Кокостікової («Корабел») та ін.

Люди таврійського краю, що творять загальне обличчя цього  куточка України,

постають у різних планах у творах: «Херсонським ткалям» М.Нагнибіди, «Заводе мій»,

«Зерно Присивашшя» В.Мелещенка, «Триптих про лікаря» В.Трохименка, «На землі

батьків» І.Гайдая, «Графік Ромашових» О.Любомської та ін. Ось якими симпатичними

приходять до нас герої  поезії В.Бровченка («Коли гроза  на пристані в Херсоні…»):

14

Любові сповнені і весняного  шалу,

Ми йшли в теплінь небесну  від причалу.

Вода навстріч – видовищем  по бруку,

Та міцно ми побралися за руки

І цілувалися, додому не спішили,

Херсонських обивателів смішили [1, 29].

У вірші «Вас так ніхто  не любить. Я один…» М.Вінграновський поєднує інтимну

тему з мотивом Присивашшя: «Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій

листок останній» [16, 145]. Цим  же приазовським краєм надихана поезія С.Василенко. У

вірші «Генічанка» вона подає  такий портрет землячки:

Генічанка – слово то яке,

Тепле, наче сонячне проміння.

Мальовниче в ньому  щось таке,

Щось від золотого колосіння.

Очі сині – то від Сиваша,

Що в обійми взяв лимани сині… [3 , 34].

А ось інша поетеса –  Н.Коломієць – не стомлюється  живописати прикмети свого

улюбленого міста Голої  Пристані («Місто моє», «Голопристанський  вальс», «Гола

Пристань – лілея моя»).

Минають віки, а місцеві  поети не стомлюються освідчуватись  у любові до рідного

краю. Як пише наш сучасник М.Василенко: «Мені мій край – Білобережжя миле – /

любіший всіх далеких берегів» [4, 88].

Література

1. Бровченко В. Вірші  // Елінг.2003.

 

№ 2.С.

2529.

2. Василевська Л.О. (Дніпрова  Чайка). Автобіографічні матеріали. 1924 // Відділ рукописів

Національної наукової бібліотеки ім.В.Вернадського НАН України. — Ф.Х. — № 34906.

[при посиланні вказуємо  номер аркуша].

3. Василенко С. Коромисло:  Поезії.Херсон:

Просвіта, 1994.100

с.

4. Вежі та вітрила: Поезія  Херсонщини кінця ХІХ – початку  ХХ століття.Херсон:

Наддніпряночка, 2007.Т.

1.299

с.

5. Веселов Аркадий. Стихи // Елінг.2003.

 

№ 2.С.

103104.

6. Вітер з Лиману: Поезії. Одеса:

Маяк,1988. – 237 с.

7. Гончаренко І. Вибране:  У 2 т.К.:

Дніпро, 1978.Т.

1.342

с.

8. Дніпрова Чайка. Вибрані  твори. — К.: Дніпро, 1987. — 279 с.

9. Дніпрова Чайка.Твори: У 2 т. — Харків: Рух, 1931 . — Т.2.– 296 с.

10. Дніпрова Чайка. Вірші  // Південний архів.1993.

 

№ 1.С.

4650.

11. Дніпровський І. Яблуневий  полон: Вибрані твори.К.:

Дніпро, 1985.359

с.

12. Загороднюк В. Ватерлінія  степу // Хвиля: Книга в книзі:  Поезії. Вип.1.К.:

Український письменник,1992.С.

203253.

13. Зеров М. Твори: У  2 т.К.:

Дніпро, 1990.Т.

1.843

с.

14. Історія міст і сіл УРСР: У 26 т.: Херсонська область.К.:

Гол.ред.УРЕ АН УРСР,1972.687

с.

15. Коломієць Н. Я щаслива:  Збірка віршів.Херсон:

Просвіта, 2001.79

с.

16. Література рідного краю: Письменники Миколаївщини: Посібникхрестоматія

/ Уклад. і загальна

редакція Н.М.Огренич.Миколаїв:

МОІППО, 2003.181

c.

17. Маланюк Євген.. Поезії. – Львів: УПІ ім.І.Федорова; Фенікс Лтд, 1992.686

с.

18. Маркович Д.В. По степах та хуторах: Оповідання.Драма.Спогади. – К.: Дніпро, 1991.541

с.

19. Микитенко І. Ранок:  Роман // Зібрання творів: У 6 томах.К.:

Наукова думка,1964.Т.

2.С.

99402.

20. НечуйЛевицький

І.С. Микола Джеря // Твори: У 2 томах.К.:

Дніпро,1977.Т.

1.С.

104214.

21. Рильський М. Зібр.творів: У 20 т.К.:

Наукова думка, 1984.423

с.

15

22. Славутич Яр. Твори:  У 5 т.К.:

Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998.469