Іван Немченко

травою…» [19, 112]; «Ось і  червоні цегляні корпуси каторжної  пересильної тюрми, біла

кам’яна церква Катерини Другої, брама дисциплінарного батальйону, далі – знову насипи.

Базарна вулиця і внизу  – Дніпро» [19, 112]; «Гімназія імені  імператриці і надпоривні

обличчя дівчат у зелених  платтячках і в чорних фартухах, а поруч – Народна аудиторія.

Народна! Це вони, це, безперечно, вони, більшовики» [19, 113]. А ось якими постають

прикмети Херсона в  очах діда Баклаги, колишнього лікарняного  сторожа, а тепер

охоронця міського цвинтаря: «…Сторожка його – стоїть на краю кладовища, а напроти –

недалечко пам’ятник Говарду й бруківка. Через тую бруківку перейти, а далі – губернська

тюрма,то

одна каторжна є, у фортеці, а ця просто губернська, а

там за нею, геть у степу,

і Тропінська лікарня…» [19, 149]. Через сприйняття героєм трагічних  буднів

голодоморного 1921 року автор  обережно вносить у твір табуйовану тему: «І мре того

народу – силасиленна…

Кожного дня і воріт  не зачиняє дід Баклага, все несуть та й

несуть. Чи воно з голоду народ мре, чи з пошесті такої? Мабуть, з голоду, бо вже й дід

охляв, не пам’ятає, коли й бачив той хліб» [19, 149].

Наш степовий край відтворено в ряді полотен письменникатавричанина

Івана

Дніпровського. У сповненому місцевого забарвлення оповіданні «Яхта «Софія» (1928) він

колоритно описує велетенський простір, що належить поміщиці С.Фальцфейн. «Упершись

в солоний Сиваш, рівний степ її кривуляв коло Чорного моря, шумів над дніпровськими

гирлами, біг угору обабіч Дніпра і десь пропадав коло Азовського» [11, 268]. Це справжня

королева степу, яка проте  в часи суспільних катаклізмів повністю втрачає всі свої

маєтності, а далі й життя  під час народного виступу. Автор виявляє чудову обізнаність як

з історичними подіями  в краї, так і з його економічним  становищем, побутом і звичаями

населення, природними умовами.

Образ Херсонщини часів громадянської  війни постає з вірша М.Голодного  «Матрос

Железняк» (1935), опублікованого в центральній радянській газеті «Правда» в конкурсній

рубриці, пов’язаній з пошуком  патріотичних пісень для масового вжитку. Твір викликав

8

жвавий інтерес – 389 варіантів  музичного оформлення, з яких витримав іспит часу лише

один, автором якого був  композитор М.Блантер. Але слід зазначити, що в цьому вірші,

котрий здобув пісенні крила, маємо справу з традиційною для соціалістичної доби

міфотворчістю. Щемливохвилюючі

(й особливо дорогі  й близькі для південців) описи

краю («в степи под Херсоном – / Высокие травы», «в степи под  Херсоном – курган») є

тлом для вигаданої  подвижницької історії матросапартизана,

що буцімто героїчно поліг і

навічно похований побіля цього причорноморського міста (реальний підпільник часів

громадянської війни Анатолій Железняков був поранений у бою  на Катеринославщині й

помер від ран у П’ятихатках – далеко від Херсона). Вражає мажорність цього твору,

написаного через якісь  два роки після жахітливого голодоморугеноциду

19321933

рр.:

Веселые песни

Поет Украина,

Счастливая юность цветет.

Подсолнух высокий

И в небе далекий

Над степью кружит самолет [23, 79].

Мимоволі згадуються зловіщі  слова великого тирана Й.Сталіна  на тлі репресій 30х

років про те, що жити стало краще, жити стало веселіше.

Херсонські мотиви характерні й для творчості М.Зерова, який побував у наших

краях у жовтні 1934 року. Як наслідок такої поїздки народився вірш «В гостях у поета»,

що воскрешає візит до М.Чернявського, та диптих «Херсон», що складається з мініатюр

«Ріка в зелених плавнях, жвавий порт…» та «І от крізь порох і блаватну синь…», де

озиваються відгомони  «епохи тьми, неволі і азарта», переплітаються минувшина з

сучасністю: «І грецька назва  з притиском: Херсон – / З тії ж колоди висмикнута карта»

[13, 39].

Уродженець Каховки і  вихованець Херсонського дитбудинку Є.Фомін у творах

«Гроза», «Любов у дитбудинку», «Дитинство», «АсканіяНова

» майстерно закарбував

риси нашого краю. Поетичні характеристики Нижнього Придніпров’я залишив і відомий

співець І.Гончаренко. У вірші «Окарина» (1926) він віддає данину каховським мотивам, а

поряд відзначає: «…Де синіє затон, / Човен мій між осок пропливає… / Вечоріє. Вогнями

Херсон, / Як життя молоде розквітає» [7, 22]. Багатьом землякам змалечку знайомі рядки з

твору М.Лисянського «Історія маленького листоноші» (1938):

На свете мест немало,

И город есть Херсон.

Жил в городе Херсоне

Мальчишкапочтальон…

Херсон – почтовый город,

Одессы младший брат.

Там ходят пароходы

Впередназад

[23, 77].

А ось погляд Б.Пастернака на гирло повноводого Славутича та провінційний

Херсон (у поемі «Лейтенант Шмідт»): «Уездная глушь захолустья, / Распев петухов по

утрам, / И холостящий устье / Весенний флюс Днепра» [6, 41].

Закоханість і непослабна увага до нашого регіону характеризує лірику

В.Маяковського («Свисти, / заноси снегами / меня, / прихерсонская степь») і В.Азарова,

котрий не без замилування  згадував «седой, вечно юный Херсон». Про Херсон згадує

Г.Белль у повісті «Поїзд точно за розкладом» і М.Боянжу («Хранится ключ от города

Потсдам / В музее города Херсона»).

Таврійські мотиви розробляються  й у творах Г.П’яткова («В Тендровском заливе»,

«АсканияНова

», «Он был, как сад. Памяти Н.Г.Кулиша»). Для когось із поетів важливіші

констатації щедротності  цих просторів, якот

у А.Ярмульського в його «Фантазії  ранньої

9

осені» (1934): «Під Первомайськом тепло пахнуть дині, / А під Херсоном – холод кавунів»

[6, 130]. Інші фіксують увагу на мальовничості краю. Ось яким наш регіон постає в уяві

С.Крижанівського як автора поезії «Березань»:

Десь позаду лиман у  млі,

Над лиманом димлять кораблі,

Та вітри вали хвиль  несуть

На піщану Тендрукосу…

Березань!

Він один, один…

Десь там часу невпинний  біг…

Лиш іноді рибальські човни

Хлюпотять біля ніг.

Та мина на Херсон пароплав –

В тихі води південних рік [16,118].

Цей же поет – уродженець Причорномор’я засвідчує

неприховану симпатію до

нашого міста у вірші «Два Херсони». В ньому сусідять різні плани зображення: крізь

призму минулого й сучасного, через візії майбутнього. На зміну невеликому старому

місту («Налитий сном по вінця  і / Занурений у сон, / Це – тишею  провінції / Зустрів мене

Херсон») має прийти індустріальний велетень, багатством і славою якого  будуть

захоплюватись гості.

Навічно вписав штрихи до образу таврійського краю В.Поліщук («АсканіяНова

»).

Неперебутні ліричні спомини, пов’язані з Нижнім Придніпров’ям, залишив і М.Рильський

(«АсканіяНова

», «Нова Каховка», «У степу», «Молодість» та ін.). У поемі «Слово про

рідну матір» (1941) він дав класичну характеристику нашого міста:

Благословенна в болях ран

Степів широчина бездонна,

Що, як зелений океан,

Тече круг білого Херсона,

Що свій дівочий гнучий стан

До Дніпрового тулить лона [21, 19].

Героїчна тема нескореності Херсонщини в роки Другої світової війни відлунює у

повістях «Если мы живы»  К.Косцинського та «Останній паперовий  змій» О.Маринченка,

тетралогії «На Півдні» Ф.Залати і романі «Песня синих морей» К.Кудієвського, у п’єсах

«Мальчишки Карантинного», «Толя Тендітний» та оповіданнях  «Одеська площа»,

«Останній день дитинства», «Богдана Квітка», «Рубльови» М.Каляки, драматичній поемі

«Білобережжя»М.Братана, в «Балладе о неизвестном солдате» Я.Сегала...

Народившись у херсонських  степах, любов до них крізь усю свою творчу долю,

крізь найтяжчі випробування проніс Є.Маланюк. Простори своєї малої батьківщини він

оспівує в десятках творів (цикли «Зеніт», «Сни», «Вічне», «Війна», «Чебрець»,

«Подорож», «Під чужим небом», «Паннонські етюди» та ін.). В «Уривку з поеми» з

першої опублікованої  книги «Стилет і стилос» (1925) він  пише:

Херсонські прерії – мов Січ,

А кобзарем – херсонський  вітер,

І рідним був одразу клич:

Вставайте!

Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький  Буг

Й – не раз червоная –  Синюха,

А я там весен вербний  пух

І дух землі – з дитинства  нюхав [17, 71].

Припонтійський степ оживає в його знаменитій «Варязькій баладі» (1925) і в

розлогому «Липні» (1931). Світ козацької річки Синюхи, що колисала дитячі літа поета і

10

стала символом рідного краю, опоетизований у віршах «Ноктюрн. ІІІ» (1927),

«Невимовне» (1932), «Тридцять  п’ять літ» (1935), «Спогад» (1964) та ін. Співцеве око

вабить «сонячна Синюха», яка «поосінньому

сталева», «широка, повновода і прудка»,

«маєстатичновеличава,

/ Немов Дніпро» [17, 598]. У поезії «Кожен день тут  проходить

пустельний і легкий…» (1923) Маланюкемігрант

протиставляє екзотику зарубіжжя

рідним куточкам:

Що мені телефоти, версалі, експреси?

Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар? –

Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вільний вітер Херсонщини, вітердудар

[17, 101].

За таким же принципом  контрастних співставлень побудовано й цикл «Під чужим

небом» (19201924),

перейнятий думкою про  те, що ніякі принади чужини не зможуть

ніколи замінити отчого дому: «Не треба ні паризьких бруків, / Ні Праги вулиць

прастарих:/ Все сняться  матернії руки, / Стара солома рідних стріх» [17, 97].

Адже «там свист херсонського простору!», «там вітер з кришталевих хвиль!» Це до

болю рідна земля вигнанця, що виписується у його нескінченних фантазіях та щемливих

спогадах. Це вимріяні замальовки того куточка, де «мати, сидячи на призьбі, / Вже не

вичікують мене», де «давно Євгена поминає / За упокій старенький піп», оскільки геройскиталець

не сміє озватись зза

кордону до родичів, аби їм не нашкодити, і відтак

вважається загиблим. Але  подумки він долає просторову роз’єднаність з батьківським

краєм і ніби оприявнюється  там, споглядаючи знайомі з дитинства  місця:

…Все далі висиха Синюха,

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає в далечінь.

Сиріє стріха під дощами,

Вже хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка [17, 9798].

Херсонщина у творах Є.Маланюка постає то в ідилічних тонах як щедротна й

багата земля, то як часточка образу понищеної і сплюндрованої  ворогами України. Тому

вона приходить до поета  «з пекучим зойком в тайні зору» (цикл «Сни», 1964). Адже там,

де «Синюхи безустанний  спів», погосподарював лихий зайда  – «не стукнувши, підкравсь /

В твою оселю бородатий Каїн» і «вбив живих, а мертвих – розікрав» (цикл «Війна», 19661967).

До останніх літ свого  життя Є.Маланюк бачив «синь Херсонщини», «дитинства

краєвиди», «граніти скель» («Спогад», 1964). У природі заокеання  він ловив прикмети

материнської землі. У  «Канадському сонеті» (1965) Є.Маланюк  малює світ Північної

Америки, але бачить вітчизну: «Та ж рівнина і той же вітер впертий. / Саскачевань

звучить як Саксагань, / Херсонський  степ – як прерії Альберти» [17, 581].

Херсонські мотиви переймають усю творчість Яра Славутича (до 1941 року звався

Григорієм Жученком). Рідні степові простори, люди і природа південних країв, мала

батьківщина поета озиваються в кожній його ліричній книзі. Але  найширше ця тема

представлена в збірці “Співає колос” (1945). У дебютному вірші “Коню мій буланий...”,

що був включений до неї, автор оспівує “небесами чистий, Землями плодистий, Квітами

барвистий Наш херсонський край” [22, 12]. Таке ж замилування й захоплення притаманне

поезіямпейзажам

“Земля парує... На безмежжя голе..”, “Розляглись поля широкі...”, “Іду

степами по стрункій дорозі...”, “Колос колосу співає...”, “На сінокосі”, “Розорано клини й

долини…”, “Повіє південь – і відлига...”, “Осінь” та ін. Віршприсвята

Тереневі Масенку

“Під синім небом, над ясним колоссям...” увібрав і радісні відчуття письменника від

споглядання краси рідної землі, і тяжкі переживання, викликані лихоліттями. Адже

11

“щастя й горе водночас велося” там, де поетова “херсонська  юність розцвіла”. На тлі

пейзажної атрибутики (синє небо, степи ковилові, дикий терен, шлях до моря)

вирізняється образ матері, що “мов зегзиця, плакала вночі”. Цей  неповторний “світ у

рідних барвах” супроводжуватиме Яра Славутича завжди (“Елегія”).

Цикл “Херсонські сонети”  – ліричне свідчення про незглибиму любов Яра

Славутича до степової України. Як пензлем художника, виписані замальовки малої

батьківщини письменника  у віршах “Навесні”, “Шляхи”, “Став”, “Кавуни”, “Вечір”,

“Липнева ніч”, “Удосвіта”, “Посуха”, “Гарманування”, “Станція Долинська” та ін. У

сонеті “Степи Херсонщини”, створеному на Брянщині в часи війни, постають обриси

рідних місць автора, таких звичних для нього і таких принадних. Ці картини сповнені

любові, ніжності й певної ідеалізації, адже це край дитячих мрій і сподівань. У пам’яті

поета фіксуються, як на кіноплівці окремі кадри, малюнки отчої землі, насичені звуками і

барвами (“дзвенить бджола у рвійному нестримі”, “соломоверхі клуні на току”, “голубий

ставок”, “розлогі верби  в ранішньому димі”, “верхи тополь і вітрякові крила”). Гострим

болем уривається в цю ліричну  ідилію згадка про страждання, що випали на долю роду

Жученків за радянської доби (“несуть батьки журбу свою гірку”). Просто й щиро мовить

Яр Славутич про своє почуття  синівської відданості цим південноукраїнським просторам,