Іван Немченко

Іван Немченко

Образ Херсонщини в художній літературі

Досі сниться  метелиця маю,

Завірюха херсонських  вишень.

Золоті її очі  впивають

Степовий необмежений  день

Є.Маланюк

Вітчизняне й світове письменство протягом багатьох століть не оминало увагою

нашої малої батьківщини  – північнозахідного

Причорномор’я, за яким від  порубіжжя

ХVІІІХІХ

ст. – аж до початку ХХ ст. закріпились найменування Херсонська і Таврійська

губернії (місто Херсон, засноване 1778 року, стало центром губернії в 1803 р.). Осердям

цих двох великих територій, що нині залишилися тільки на історичних картах, був регіон

у пониззі Дніпра. Саме на його теренах сформована теперішня  Херсонська область,

заснована 1944 року в розпалі  Другої світової війни. Ця сучасна адміністративна одиниця

увібрала як частину правобережних  земель – історичної Херсонщини, так  і лівобережжя –

давньої Таврії. Тому не випадково  на тлі сьогодення спостерігається  тенденція до

ототожнення цілком різних у минулому понять Херсонщина і Таврія. І коли говорять про

«образ Херсонщини» в  творчості письменників, то часто  мають на увазі як правобережноісторичний

формат цього поняття, так і його сучасний таврійський  сегмент.

Серед найдавніших згадок про наш край, поетично названий Білобережжям, та

старовинних свідчень про особливості його природи, історії, побуту і традицій місцевого

населення слід назвати насамперед античні полотна та фольклорні перлини, що прийшли

з глибини століть. Геродотове бачення Гілеї (Лісистої країни в  Нижньому Придніпров’ї) й

Гомерові описи Причорномор’я  в його поемному епосі дають уявлення про веледавнє

обличчя українського Півдня.

У фольклорі українців  здавна присутні образи Дніпра і Бога (Південного Бугу),

Чорного та Азовського морів, Великого Лиману (ДніпроБузького

лиману), Сиваша

(Гнилого моря), Олешок, Таваньгорода,

острова Тендрова (нині Тендровська  коса), Гарда

(БугоГардівської

паланки) та ін. Терени, що увійшли  до Херсонської губернії та сучасної

Херсонської області, широко відображені в думах («Самійло Кішка», «Отаман Матяш

старий») та піснях («Ой над Бугом над рікою», «Ой за річкою та й за Синюхою», «Смерть

козака на долині Кодимі», «В одно врем’я під Єлисаветом много орлів ізліталось»),

переказах та легендах («Велика і Мала Лепетиха», «Макітрина балка», «Легенда про

Семенів Ріг», «Легенда про Семена Скалозуба»). Наприклад, у думі «Самійло Кішка»

зустрічаємо епізод, як козаки “на Лиманріку

іспадали, / К ДніпруСлавуті

низенько

уклоняли“[25, 54].

А в думі «Про Хмельницького Богдана смерть, про Єврася Хмельниченка і Павла

Тетеренка» фігурує Приташличчина (північ губерніальної Херсонщини), пов’язана з

діяльністю запорозького лицарства та його очільників: “Як будеш немного Ташликомрікою

гуляти, / На бубни, на цурочки вигравати, / Дак будеш отця живого заставати“; “А

як будеш много Ташликомрікою

гуляти, / На бубни, на цурочки вигравати, / Дак не

будеш отця живого заставати…“ [25, 88]. У думі «Отаман Матяш старий»  змальована

місцевість біля злиття Південного Бугу та Савранки (в просторіччі Самарки). Твір

констатує наслідки іноземних  навал на Південну Україну: «На усті СамариБогу,

/

Семенова козацького рогу,/ Усі поля самарськії пожарами погоріли; / Тілько два тернибайраки

не горіли, / Що під собою гостей великих іміли» [25, 65].

Подібні описи можна знайти в літературних текстах порубіжжя  ХVІІІХІХ

ст. До

цього періоду належить поезія Антона Головатого «Ой, боже наш, боже, боже

2

милостивий…», що стала в  ті часи популярною народною піснею. Її автор – старшина і

писар нової Запорозької  Січі, капітан російської армії, пізніше військовий суддя й отаман

Чорноморського козацького війська на Кубані – в цьому  творі веде мову про нелегкі часи

українського лицарства  після зруйнування Січі (1775): «Служили вірно в полі і на морі, /

Та остались убогі, босі й  голі» [24, 86]. До переміщення на Тамань козаки перебували на

землях, що належать до сучасних Одещини, Миколаївщини та Херсонщини. Це й

зафіксовано у вірші А.Головатого: його героїкозаки

отримали «Дністровий  і Дніпровий

лимани», щоб там господарювативолодарювати

– «в них добувати рибу, справляти

каптани» [24, 86].

Краєвиди нашого регіону  знаходимо в літературних інтерпретаціях багатьох

романтиків, що кохалися в  героїчних мотивах козацької  минувшини. Ось відомі кожному

українцеві рядки з  «Тарасової ночі» (1838) великого Кобзаря, котрі тематично стосуються

наших теренів: “Встає хмара  зза

Лиману, / А другая з поля, / Зажурилась Україна – Така

її доля!“ [27, 20]. Через  наш край запорожці виступали  на Туреччину, щоб визволяти з

неволі співвітчизників, тож у поемі «Іван Підкова» (1839) Т.Шевченко так омісцевлює й

конкретизує один з етапів козацького походу на ворогів: “Чорна хмара зза

Лиману / Небо,

сонце криє. / Синє море звірюкою / То стогне, то виє, / Дніпра гирло затопило… “ [27, 55].

З цими ж географічними символами нашого регіону пов’язуються події Кобзаревої поеми

«Гамалія» (1842), пов’язані з долею українських невільників у султанській Туреччині та

спробами співвітчизників визволити бранців з полону: “І море ревнуло Босфорову мову, /

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові / Тую журбумову

на хвилі подав“ [27, 150]. Але

якщо в даному творі  змальовано успішний похід козацтва на ворогів, то в поемі

Т.Шевченка «Невольник» (1845) оборонці України, що линуть «за Тендер погуляти, /

Турка пошукати», більшістю  гинуть.

Слід відзначити, що тема ДніпроБузького

лиману (Великого Лиману) досить

широко розроблена в поезії ХІХХХ

ст. Ці блакитні простори оспівували М.Чернявський

(«Гроза», «Карзоаз Ольвійський»), Дніпрова Чайка («На лимані»), М.Лисянський

(«Корабели»), О.Полішкаров («На  світанку юрмляться блакитні тумани…»),

М.Вінграновський («Лиманський  Гайявата», «Дума про Британку», «В кукурудзинні зза

лиману…», «Пришерхла тиша – сіра миша…» ), Л.Костенко («Пливли ми ввечері

лиманом…»), Д.Кремінь («Над лиманом»), В.Бойченко («Ти смійся, світе…»,

«Миколаїв»), В.Гончаренко («Лиману  лимонне свічадо…»), І.Баклицький («Над

лиманом»), А.Бенер («Коромысла дымов над лиманом»), М.Божаткін («Песня о

корабельном крае»).

Козацька історія краю звеличена в історичних романах  М.Лазорського («Патріот»),

С.Добровольського («Очаківський розмир»), О.Глушка («Кінбурн»), Ю.Мушкетика

(«Яса»), поезії С.Тельнюка («Гаркуша»). Дореволюційна Херсонщина  і Таврія

живописуються в творах Л.Толстого («Не можу мовчати»), М.Горького («Помста»),

Л.Раковського («Адмірал Ушаков»), П.Ходченка («Перегорнуті сторінки») та ін.

Події перших десятиріч ХХ століття, що увиразнили історичне обличчя краю,

закарбовані в романах  Ю.Яновського («Вершники»), Ю.Смолича («Світанок над морем»),

повістях В.Красильщикова  «Інтендант революції», А.Дніпровського («Їх водила

молодість»), О.Лукіна та Д.Поляновського («Співробітник ЧК»). Упізнаванними є описи

регіону в творах Івана  Дніпровського («Яхта «Софія», «Яблуневий полон»),

К.Паустовського («Вишня і  степ»), С.Крижанівського («Два Херсони»), Л.Куліша («На

молодих вітрах»)

Сучасність і ретроспекції Нижнього Подніпров’я та Побужжя  оживають у віршах

М.Нагнибіди («В останню мить свого життя…»), В.Бойченка («Фортечний арсенал»,

«Запорозький Гард», «Мертвовод»), Так, перший з названих авторів, закоханий  у

південноукраїнський простір, мріє в кінцевій хвилі свого буття потрапити саме сюди

(«Метнусь, як чайка, до  злиття Дніпра і Бугу», «метнусь, мов чайка, в дивосвіт Дніпра  і

Бугу»).

3

У багатьох літературних полотнах відображено минуле й сучасність південної

перлини – міста Херсона. Сотні авторів різних часів оспівували його мальовничі

прикмети, описували життя  й побут городян. У творі поетааноніма

«Плач київських

монахів», датованому ще 1786 роком, уже згадується місто Херсон (через вісім років після

його заснування) як місце  для відбування покарання засудженими. Герої твору – ченці –

скаржаться на прихід лихих  часів, коли вони втрачають пільги, всілякі маєтності («нині не

тоє», «улетіло от нас все время золотоє»), а тому мусять шукати виходу зі скрути,

рятівних заходів, за які «не пошлють далі работать, как в Херсоні» [24, 218].

Описи губерніальної Херсонщини можна знайти в творах багатьох вітчизняних

класиків. Так, у повісті І.НечуяЛевицького

«Микола Джеря» наведено розлогі

характеристики херсонських  степів, якими мандрують утікачікріпаки

з метою дістатись

до Бесарабії, щоб там  пожити вільніше і вже не потрапити  до рук свого свавільного пана.

Ці картини значно відрізняються від замальовок Надросся з його буйною розкішною

природою, яка ніби припрошує  працювати на цій благословенній землі. Але кріпаки,

доведені до відчаю і стихійного протесту, змушені залишати ці щедротні регіони в

пошуках кращого життя  й порятунку від поміщицької  наруги. «Багато степових

херсонських сіл поминули бурлаки. Вони бачили села й степові, голі й опалені гарячим

сонцем; бачили села понад  невеличкими степовими річечками, де вже зеленіли верби,

садочки і навіть виноградники;  бачили здорові багаті німецькі колонії  з довгими рівними

вулицями, з домами на два  поверхи серед зелених садків та виноградників» [20,163].

Для поета О.Баласогла  це пустельний край («Херсон, Херсон, / Степная глушь»). А для

його сучасника Д.Марковича  – це суворий простір, який випробовує людину на міцність

тіла та духу. Про трагізм  долі дітейзлидарів,

їхню поразку в непосильному двобої з

жорстоким світом повідав цей митець у своїх таврійських оповіданнях “Шматок” та “У

найми” (1888), в яких широко використані матеріали з місцевого  життя, створені

колоритні образи земляків, наведені розлогі описи природи  нашого краю. Перед читачем

постають похмурі замальовки чаплинських степів і Присивашшя, що суголосні

безрадісним настроям героїв.

У оповіданні“У найми”, що має підзаголовок «Образок з життя Дніпровського

повіту 18878

року», репрезентовано таврійське лівобережжя нашого регіону: «Нема краю

широкому, вільному степу! Простягся  він рівнийрівний

від кучугурів Дніпрових  аж до

самого Сиваша, уперся в  його, став неначе на годину, а далі перекинувся через Сиваш,

задавив його своєю величезною рівнотою і простягся вже вільно далі й далі, зачепив

річечки Молочну, Дін і пропав десь… Коло самого моря лежить він – неначе залицяється з

ним, широким і таким  же вільним,як

два брати, один тихий, до оселі прихильний, а

другий – ворог хати… Від Дніпра степ хороший, коло Сиваша – понурий, білястий, з

лисинами. Та й не диво йому засумувати коло такого сусіди»[18, 84]. Від загальних картин

степових просторів автор переходить до фіксації прикмет голодної пори в Присивашші.

«Цей рік великий бог не хотів глянути на степ широкий своїм милостивим оком;

прогнівили його, милосердного, одвернув лице своє, і в той мент мертвим вітром

повіяло… Все, що з весни потяглося з землі багатої, все зразу стало умирать. Вітер з схід

сонця віяв, дув немилосердно, лютував як хотів, усяку билинку, стеблину зв’ялив, зсушив.

Зелений хліб вийшов з землі  травицею розкішною, неначе килимом  укрив степ; повіяв

сердитий вітер – і  травиця звернулась у дудочку, зав’яла, головоньки схилила додолу,

пожовкла – і вмерла навіки… Курай колючий та живучий, перекотиполе чудовне та

летюче – від того вітру повмирали, і на Іллю святого степ почорнів, неначе ярина восени,

сірою землею як попелом  вкрився. А чоловік, хлібороб, сльозою  гіркою вмився» [18, 85].

Невипадково все в природі  нагадує про смерть, хвиля Гнилого  моря «важка, сива, як

мертве око», а земля, хатки  й саме небо жовті, наче мерці. «Голод у селі. Страшне

слово!..» ця

констатація ніби передвіщає трагічний розвиток подій: у багатодітної

удовиці Ганни немає можливості утримувати родину, тож слідом за синомпідлітком

Степанком вирушає на пошуки заробітку в зимову стужу й  маленька донька Марися,

4

котра по дорозі замерзає. У творі згадуються Каховка, Чаплі (Чаплинка), господарство

землевласника Фейна –  центри, до яких линула робоча сила, зосібна  й місцевих злидарів.

Прикмети різних місцевостей Таврійської та Херсонської губерній широко

репрезентовано в доробку  Дніпрової Чайки (Л.ВасилевськоїБерезіної).

Це численні описи

степу і моря, життя й  побуту південців. Побачивши світ у родині священика з села

Карлівки (Лікарського), що належало до Ананьївського повіту Херсонської  губернії (нині

селище Зелений Яр Доманівського  району Миколаївської області), Дніпрова Чайка

назавжди закохалась у  рідні простори, захопилась минувшиною й сучасністю свого краю.

Мала батьківщина озивається з багатьох її поезій, віршів у прозі, оповідань,

автобіографічних нотаток.

Твір Дніпрової Чайки “Вісточка” (18831884),

що увійшов до одеського  альманаху

”Нива” (1885), своїм незвичайним  колоритом змушує мимоволі згадати  баладний доробок

Л.Боровиковського (“Молодиця”), Т.Шевченка (“Причинна”): ”дметься Дніпр горою”,

”сивий місяць, наче чабан, виглядає з хмари”, ”буйні хвилі  берег укривають”, ”реве вітер,

аж до хвилі верби нахиляє“ та ін. А проте балада є безпосереднім  відгуком авторки на

цілком реальні події  з життя рибалок Причорномор’я, зокрема, мешканців села Збур’ївки