Іван Немченко

у гирлі Дніпра, що славиться  як батьківщина мореходів. У цій місцевості письменниця

провела чимало своїх дитячих  літ, була добре знайома з рибальським побутом і звичаями.

За статистикою, лише в  одному 1886 році в Чорному морі загинуло понад 50

дніпровських суден [14, 399], що свідчило про правдивість балади. Саме подібний факт і

став основою твору: це смерть слобідського шкіпера Левка  під час шторму та її трагічні

наслідки для рибалчиної родини. Головна увага приділяється відтворенню переживань і

невтішного горя дружини  загиблого Параски та дітейсиріт.

Шкіпера Левка поетеса

наділяє рисами, притаманними саме баладним персонажам: одчайдушністю, сміливістю,

нехтуванням будьякою

небезпекою. Загибель морехода і тужіння Параскивдови

авторка

подає в суто романтичній  манері з використанням відповідної  атрибутики: про “погибшу

душу” Левка ”співа Чорне  море”, ”прилетіла Вісточка проклята Сірим пугачем зза

моря“

[10, 25]; ”Стогне вітер,  чайка скиглить, Серце надриває,Бідна

вдова з сиротами Долю

проклинає“ [10, 26]. Послуговуючись засобом художнього паралелізму, Дніпрова Чайка

відтворює безмежну розпуку, що охопила душу жінки: ”Реве вітер, аж до хвилі верби

нахиляє – Бідну вдову  люте горе Додолу згинає“ [10, 26].

У вірші «На лимані» (1886) поетеса змальовує чудову картину Причорномор’я,

послуговуючись миттєвими  враженнями ліричного героя від  зустрічі з рідною природою

(”Ой широко лиман розливається, / Верболозом кругом він квітчається“; ”Над ним сонце

ясне усміхається / І по хвилях вогнем розсипається“).

У поезії “Степова билиця” (1887) Дніпрова Чайка репрезентувала разючу картину

нелюдських умов животіння  одного з багатьох таврійських наймитівпідлітків,

що в муках

від голоду й холоду вмирає на тлі буряної ночі, доглядаючи незчисленні отаришматки

бездушного хазяїна –  німцямільйонера.

Основою твору став дійсний  факт із судової

практики друга поетеси  – відомого юриста й письменника  Д.В.Марковича, що в 80х

рр.

жив і працював на Херсонщині. Ця подія дуже вразила обох літераторів, і, як наслідок,

виникло своєрідне творче змагання митців. “Ми з ним (Д.Марковичем – І.Н.) писали

навипередки, згадувала

Дніпрова Чайка, “

Степова билиця” звалося  у мене, “Шматок” у

його. У мене – віршем, у його – прозою” [2, 14]. Прониклива поетеса зуміла тонко

відтворити гнітючий душевний стан юного вівчара Івана, його відчай і мрії про

задоволення звичайних дитячих  потреб у їжі й теплі. Проте для малого наймита ці

сподівання практично  нездійсненні. Натуралістичні подробиці, до яких yдається Дніпрова

Чайка, щоб передати жахливий фінал долі хлопчикатрударя,

слугують контрастом до

безхмарного й безкарного існування його хазяїна – великого таврійського землевласника,

який і надалі “Іванів  наймає” і наживається на їхній  праці та дешевій силі. Твір приваблює

своїм демократизмом і  мальовничістю в описах причорноморського  степу.

5

Культ природи, захоплення південноукраїнським околом супроводив поетесу від

самих її творчих витоків. Ще в ранньому вірші “Степ” (1882) ліричний герой замальовки

сприймає рідний простір за велетенський храм з блакитним куполом (“небо кругле, наче

баня, / Синє та глибоке, / А  з його на землю любо / Зорить сонцеоко”),

чим уподібнюється

героєвіпантеїстові

з поезії М.Чернявського “Шумлять шовки зелених нив…”,

подивованим довколишністю: “І я не знаю, що твориться: Чи в храмі  я? Чи сам я храм?”

[24, 23]. В обох митців  споглядання рідних краєвидів пробуджує екстатичне відчуття

єдності з світом. Цей зв’язок уловлюється на рівні підсвідомості, фіксується в миттєвих

враженнях і настроях. “Аж серце німіє!” [9, 47] – так передає Дніпрова Чайка душевний

імпульс, реакцію героястеповика

на побачену картину. Щоденно, щохвилі йому

доводиться перебувати під владою цього урочистовеличного

простору, сакралізованого

безмежжя. Але тільки тепер, в даний момент, відбулося відкриття  цієї істини, означене

щемом серця. У вірші наведена колоритна замальовка Таврії з її рослинним і пташиним

світом, з характерними господарчими прикметами: “Підпадьомка перепілка, / Жайворонки

грають, / По траві, неначе пані, / Дрохви похожають”; “Вітер тихий  та пахнючий / По

степу гуляє / І самотнії могили / Звістками єднає”; “Денеде

забовваніє / Сиротакошара,

/

Недалечко округ неї / Розляглась отара…” [9, 4647].

Горьківський мотив “Хай сильніше вдарить буря!”, відчутний у багатьох прозових

творах Дніпрової Чайки, відлунює в написаній у Херсоні імпресіоністичній мініатюрі

“Плавні горять” (1902). Образ  священного вогню очищення, громадська активність

ліричного героя, пристрасна жага до діла протиставляються в творі міщанській

заскорузлості та байдужості. Ось яким постає в мініатюрі нічний Херсон початку ХХ

століття:

«Таємничо ніч спустилася над город, придушила в хмарах місяць, погасила дрібні

зорі, притлумила рухи й звуки, мов

мерця сукном жалобним, чорним покривом укрила

задрімавший тихий город.

Сподіваючись на місяць, ощаднії городяни ліхтарів не засвічають, лиш разками

золотими сяють вулиці крамничі, а останні безпорадно потопають  у мороці. Рух денний,

їзда і гомін – все  одлинуло, мов хвиля, і гуде отам далеко, де ще вікна сяють світлом; тут

же, в мороці густому, лиш виття собаки чути, лиш ходу самотню часом та нявчання

пожадливе невгаваючих котів. День півсонно проморгавши, город твердо засинає, а

наразливая думка серед  темряви і тиші у безсонні морить душу, сушить мозок непокоєм»

[8, 150].

На противагу сонному  й цілком індиферентному місту («за  шибами не чути ні

тривоги, ні співчуття»), лівобережжя  «по той бік Дніпра старого» не спить, озивається

потужними пожежами – відповідями  на виклики епохи. Твір надихнутий реальними

подіями – соціальними заворушеннями серед таврійського селянства в перші роки нового

століття, передає всю  велич грізної стихії палаючих плавнів, що сприймається як символ

боротьби, на яку вже піднімався народ у різних куточках імперії. Авторка точно передає

суспільні настрої, передреволюційну атмосферу. Вона пристрасно кличе сучасників “до

самопожертви, до величної звитяги”, активного протесту проти “мороку” й ”темряви” –

втілення чорних сил царату.

А ось опис цієї ж знайомої херсонцям місцевості у поезії в прозі «Гармонія».

Авторка знову звертається  до переваг імпресіоністичного письма:

«Весна, Дніпро розлився, поняв  низькую плавню і буйно розганяє свої бруднії

хвилі: то в глинясту гряду  сердито плеще, то злизує пісок на косах, то репетує на заборах.

Часами виринають зпід

брудних хвиль старі куниці комишу, зелені верби силкуються ще

випростать зелене гілля  зпід

наплаву. І там, і тут  пливуть дошки, солома, сіно та сірі

клапті піни – усі признаки пійми. І гнівно, й владно, і весело гримлять бурхливі хвилі

білогриві.

6

А небо ж то таке глибокечисте,

мов кришталь, хмарки легенькі білі, немов

пушинки лебедині, розкидані  гетьгеть,

а сонце сяєвигріває

увесь той божий світ» [8,

152].

Духовна деградація робітників соляних промислів у Таврії, котрі ще вчора були

селянами й жили за своїми патріархальними моральними нормами, стає об’єктом

досліджень Дніпрової Чайки в оповіданні “На Солоному”. Розбещеність, ледарство,

грубість, обмеженість мешканців  околиць курортного містечка в дельті Дніпра (йдеться,

певно ж, про Голу Пристань) викликають закономірне занепокоєння у приїжджого

вчителя Гаврила Петровича, і він вирішує протиставити філістерському побутові,

позбавленому національних прикмет і позначеному безміром вульгарних пісень типу

“Заахчу

розлюблю, заахчу

полюблю!” та інших атрибутів  міщанської псевдокультури,

зразки справжнього мистецтва: українські народні пісні та вокальні твори М.Лисенка на

вірші Т.Шевченка (“Заповіт”, ”Минають дні, минають ночі”, “Садок вишневий коло хати”

й ін.). Герой Дніпрової Чайки таки досяг своєї мети, хоча й почасти: крізь вал

“нєжнінької” мовисуржику

почали розсипатися діаманти чистої рідної мови, а

національний музичний репертуар  змусив спролетаризованих селян  згадати про духовні

витоки свого народу, про  славних козаків, що стояли кошем  у гирлі Дніпра (в Олешках,

Збур’ївці, Прогноях), а відтак збагнути свою громадянську посутність. Авторка

підкреслює, що ні за яких обставин людина і сам народ загалом не повинні обривати

нитку часів, традицій, не губити своєї історичної пам’яті, бо інакше настане виродження

етносу. В оповіданні згадується опосередковано й про Херсон. Письменниця  згідно з

традицією, яка лишилась живучою й донині серед приміських мешканців, називає це

місто в тексті «городом». Адже таке неофіційне найменування милозвучніше, ніж

«Херсон», а ще тяжіє до княжих часів, коли на території цього  пізнішого міста існував

стародавній градгород

Олешшя. Гаврило Петрович «у городі шукав, нишпорив по всіх

усюдах, де б то знайти відповідних  пластинок, щоб освіжити огидного репертуара. З’їздив

і в Миколаїв, і в Одесу, нарешті приїхав з пакунком» [8, 100]. Але в репліці самого героя

усі назви міст названо офіційно: «Я вже вибігав усі крамниці в Херсоні, Миколаєві і Одесі

– та ось поки що все, що знайшов» [8, 102].

У своїх творах Дніпрова Чайка вказує на різні причини, що спонукають до

проросту негативних явищ у житті народу, зокрема, на згубний  вплив побудованої на

реакційних засадах старої царської школи, спрямованої на асиміляцію, духовне

покріпачення українців. В оповіданні “У школі” (1909) вона відобразила яскраві картини з

життя однієї з таврійських  шкіл крізь призму процесів русифікації. Авторка вдається до

одного джерела комізму  ситуацій – нерозуміння дітьми, що в побуті говорять рідною

мовою, а в школі навчаються іншою, ряду слів і виразів з нав’язуваної їм російської.

Дніпрова Чайка, разом  з краянами – дотепними героями  свого твору, одверто глузує з

віджилої системи навчання й виховання в тогочасній Російській імперії, обстоює передові

педагогічні ідеї, зокрема, думку К.Ушинського про плідність  викладання предметів в

освітніх закладах рідною мовою.

Прикмети Нижнього Придніпров’я постають у віршах М.Чернявського

«Херсонщина», «Блакить вгорі… І склом блакитним» та ін. В останньому з названих

творів живописується  Херсон 1900х

років, опоетизовано картини  природи в гирлі Дніпра.

Ліричний герой милується  рідними краєвидами, буйними від зелені плавнями, пароплавом

на блакиті хвиль, містом на кручі. Спекотний день у херсонському порту передано за

допомогою багатьох мікрообразів. Приваблює в творі розмаїття  кольорів: «склом

блакитним взялися води дніпрові», «зелені плавні», «білий город», «жовта круча». Поет

протиставляє тишу, спокій і красу в природі задушливому й безрадісному животінню

херсонців, що живуть, «як  черви», «немов незрячі ті кроти». Символом рабства й

суспільної заскорузлості, що гнітять мешканців краю, стають місцеві в’язниці. А ось вірш

«Елеватор» (1931) сприймається як гімн індустріальній ході на Україні, від якої поетові

хотілось очікувати змін на краще. Колишньому Херсонові («Колись отут тюрма стояла,

7

Дисциплінарний батальйон», «А потім зуби вишкіряла Руїна дика», «Ніби сон

Страшливий снився під  горою Над занапащеним Дніпром») автор протиставляє сучасне

йому соціалістичне місто, де «підвівся велетень бетонний, Сріблястосірий

моноліт»,

«постав гігант доби нової» [23, 102]. Хоча невдовзі по написанню цього твору – у 19321933

роках – ця новобудова, з якої висипали зерно просто в Дніпро, щоби посилити

голодоморне лихо, стала  символом більшовицького людиногубства.

За рядом ознак дореволюційний Херсон можна впізнати в оповіданні

М.Чернявського «Проклятий город». Таврійські мотиви відлунюють у його ж оповіданні

«Потом і кривавицею», повісті «Блискавиці» та інших творах.

У «Морській повісті» (1920) Д.Бурлюка змальовано картини південноукраїнського

портового містечка Скадовська та Джарилгацької коси, бачені очима інтелігента, творчої

особистості.

Замальовки Херсона й  Причорномор’я широко репрезентовані в романі

І.Микитенка «Ранок» (1933), присвяченому подіям пореволюційного  десятиліття

(громадянська війна, розруха,  безпритульщина, відбудова економіки  країни тощо).

Змучений боями білогвардійський офіцер Бугров сприймає Херсон фрагментарноспогадово:

«Яке це місто, куди він вступає з своїм полком? Низеньке, розкидане. Вони

йдуть маршем від вокзалу  вулицею Говарда, і вулиця та, власне, йде степом – до міста

півтора кілометра. Ці степові міста на Україні, творіння князя Потьомкіна, великого

фаворита Катерини Великої…» [19, 112]; «Вони вступають у місто, в церквах – урочистий

дзвін, священики з корогвами  зустрічають їх. І ось – темнозелені

кахлі мозаїки на

губернаторському будинку  за Олександрівським парком, від якого  починається проспект

великого полководця, покорителя турків, графа римнікського й князя  італійського –

генералісимуса Суворова, що співав півнем. Ну да, півнем. На проспекті – офіцерський

клуб, дворянське собраніє. Вони йдуть містом, праворуч – губернаторський будинок,

ліворуч починається воєнний форштадт, високі глиняні насипи старої фортеці поросли