Історія Александрійської бібліотеки

У бібліотеці зберігалися  ймовірно 200 тис. томів (дехто вважає — 490 тис.), хоча визначення «том» —  це фактично сувій папірусу певної довжини. Через наявність безлічі  дублікатів справжня кількість книжок на 220 р. до н.е., мабуть, становила близько 120 тис. На час великої пожежі в 48 р. до н.е., за даними Лівія, в бібліотеці було понад 400 тис. сувоїв. Як на сьогоднішні  мірки, багатство античної бібліотеки Александрії дорівнювало 128 тис. сучасних томів.

Під керівництвом головного бібліотекаря персонал виконував  величезну роботу. Нові надходження  прибували постійно, всі вони заносилися до каталогів: звідки надійшли, хто  колишній власник, ім’я автора та стислий реферат. Часто рукописи копіювалися, а помилки виправлялися.

У міру того, як Александрія  зростала та процвітала, могутнішала  й її бібліотека, стаючи епіцентром еллінізму більше, ніж Греція. У  бібліотеці Александрії найвеличніші праці минулого було піддано систематизації, кодуванню, поправкам та роз’ясненням. Ця робота розпочалася за Зенодота Ефесського (близько 325—260 р. до н.е.) —  грецького граматика, який став 284 року до н.е. першим суперінтендантом бібліотеки. Бібліотечний начальник, сам творець  епічних поем, прославився виданням першого критичного дослідження  творів Гомера. Порівнявши різні манускрипти, покладаючись при цьому на власні судження, Зенодот викинув із текстів  Гомера рядки сумнівної автентичності, інші переставив, підкреслив спірні місця, вніс деякі виправлення й поділив  «Іліаду» та «Одіссею» на дві книги. При цьому він запровадив нове читання. Доти грецька мова розвивалася  стихійно. Тепер її було ретельно перевірено, і в результаті з’явилася грецька  граматика — дуже важливий предмет, але й небезпечний — оскільки приваблював педантів, шкільних учителів та всіх, хто вважав, що література —  це справа правителів. І граматики  Александрії, забувши, що вони просто кодифікували предмет минулого, почали диктувати  правила на вічні часи. Вони подали сумнівний приклад нащадкам. Грецькі  наголоси й запровадження системи  пунктуації — ще одне благодіяння, винайдене в мусейоні.

Перша поширена легенда  з історії бібліотеки дійшла до нас  із листа Арістея (близько 180—145 р. до н.е.) і своїм виникненням зобов’язана  іудейським вченим, котрі перекладали  Старий Заповіт грецькою мовою. Сімдесят двох сіонських мудреців запросили  до Александрії, розвели поодинці й  засадили за працю. Сімдесят два індивідуальних переклади збігалися слово в  слово! Хоча нині ця історія вченим здається сумнівною, інші фрагменти  з листа засвідчують, що таке доручення  Птолемеїв було, незалежно від  результату.

Протягом семи століть  сотні вчених працювали в бібліотеці — вивчали, читали, обговорювали та створювали власні шедеври. Вони писали на папірусі, виробництво якого трималося, відповідно до указу царів, у суворому секреті. Прагнучи задушити молоду бібліотеку Селевкідів у Пергамі та зберегти за Александрією славу світового  центру культури, Птолемеї заборонили експорт папірусу з Єгипту. Тоді в Пергамі народилася чи відновилася  стародавня технологія виробництва  особливого матеріалу для виготовлення книжок із телячої шкіри, кіз, овець  — пергаменту. Понад сто років  конкурувала Пергамська бібліотека з Александрійською після указу  Птолемеїв. Однак у 31 р. до н.е. суперечку  було вирішено на користь Александрії: за загальновизнаною версією, Марк Антоній  зробив велику милість місту, вкравши 200 тис. томів Пергамської бібліотеки й подарувавши Клеопатрі! Плутарх  писав, що ці звинувачення були помилковими  і стали частиною загального цькування  Римом свого колишнього улюбленця. Хто ж тоді все-таки пограбував царів  Пергама?

«Курятник муз»

283 р. до н.е.  до мусейону прибули від 30 до 50 учених, спокусившись на фантастичні  умови: проживання в царському  кварталі, харчування за рахунок  царської скарбниці, звільнення  від сплати податків, щедра платня  та протекція. Але мудрі Птолемеї  поєднали всі ці немислимі  блага з невсипущим контролем.  До нашого часу дійшли дані  про симпозіуми та спільні  трапези вчених у присутності  царів, на яких обговорювалися  наукові, літературні й філософські  проблеми. Царські резиденти не  зажили популярності серед місцевого  населення — головним чином  через те, що їхнє перебування,  не зовсім зрозуміле простим  людям, оплачувалося з громадських  фондів. Заумні суперечки вчених  іммігрантів стали предметом  критики з боку нахабних дотепників  за межами Александрії. Тімон  Плійський, філософ-скептик і  сатирик того часу, в’їдливо коментував: «У багатолюдному Єгипті годується  безліч книжкових хробаків, котрі  без кінця дискутують у курятнику  муз».

Бібліотека й  мусейон не були прив’язані до жодної філософської школи або доктрини. Птолемеї до Александрії для надання  лиску мусейону запрошували філософів, але тільки другорозрядних. Філософія  — підозрілий предмет, він міг  посіяти небажані зерна вільнодумства. Це була толерантна академія, але в  дозволених межах царського заступництва. Палац фінансував і задавав тон, мусейон відповідав науковими й  літературними шедеврами — зв’язок  між ними був настільки тісний, що інколи доходило до абсурду. З абсурду  й лестощів народилася назва сузір’я  в північній півкулі неба «Волосся Вероніки». Дружина Птолемея III —  цариця Вероніка (Береніка) — пожертвувала небу власний локон, молячись у храмі  за якнайшвидше повернення чоловіка з небезпечного походу. Придворний астроном, спостерігаючи за небесами, «уздрів» політ волосся та його трансформацію  на зоряні нитки. Придворний поет, не позбавлений  уяви, «повірив» астрономові й  склав елегію. Красуня Стратоніка, у якої й волосся майже не було, захотіла, аби про її волосся написали також щось на кшталт цього.

Хвалебні оди, жалобні  мадригали, весільні гімни, генеалогічні древа, лікарські прописи, механічні  іграшки — все, хоч би що забажали в палаці, — негайно виконувалося вченим персоналом мусейону. Учені  й поети рідко заперечували, чудово знаючи: якщо не вдасться догодити, їх викинуть «із курятника», й тоді доведеться шукати іншого заступника чи померти з голоду. Умови їхньої служби не були такими вже ідеальними, як це могло видатися збоку. Найвища  протекція не могла не позначитися  на характері александрійської культури. Лестощі, снобізм і догідливість були притаманні їй із самого початку. Марна річ засуджувати її за те, що вона не стала іншою. Палац був  сильніший від мусейону. Палац  був старший. Поінформованість і  нагляд як концепція царських амбіцій  закладалися в основу діяльності бібліотеки з часу її заснування. Таким  був александрійський проект індустрії  знань — найкращий і, можливо, найпроблематичніший.

Персонал царської служби вважав природним і мудрим не провокувати гніву покровителів, які мали свої способи розривати  контракти. Проте прецеденти траплялися. Поет Сотад Маронейський наважився  розповсюдити анонімні вірші про  одруження Птолемея II з рідною сестрою, до того ж, набагато старшою за брата. Автора поетичної мерзоти викрили  й кинули до в’язниці. Після спроби втечі його знову запроторили  — цього разу у важку посудину — й викинули в море. Його поетичний  досвід згадували часто, мабуть, для  науки іншим.

Поети Александрії  творили, займалися міфологією, граматикою, розміром і ритмом. Каллімах (близько 305—240 р. до н.е.), творець поетичного жанру малих форм, був добрим поетом — так вважали в палаці. 64 його епіграми вціліли до наших часів. Він розпочав кар’єру шкільним вчителем і потім перебрався до мусейону, де став асистентом бібліотекаря. Він  виконав величезну роботу — склав  перший предметний каталог грецьких авторів із біографічною й бібліографічною  довідками. Каталог складався з  шести секцій і містив найменування 120 тис. сувоїв класичної поезії та прози. Розум та ерудиція Каллімаха були загальновизнаними, а відданість —  безмежною. Це був він, хто писав  елегії про волосся Береніки. Витончений і педантичний, Каллімах заявляв, викликаючи захоплення учнів, що «велика книга  — це велика нудьга», і піклувався більше про вишуканість фрази, ніж  про глибину й почуття, хоча почуттями  перейнята його знаменита епіграма: «Хтось сказав мені, Геракліте, про  твою смерть; і я заридав і пригадав, як часто — ти і я — зустрічали захід сонця, бесідуючи. А тепер  ти лежиш десь, милий друже, обернувшись  на прах. Але твої солов’ї, твої пісні  ще живі; їх всепоглинаюча смерть убити  не в змозі».

Серед учнів Каллімаха  був вісімнадцятирічний юнак із тонкими  ногами на ім’я Аполлон Родосський. Він переймався нав’язливою ідеєю  писати епічні поеми — форма композиції, яку Каллімах ненавидів і всіляко  заперечував. І даремно заперечував. Аполлон влаштував у мусейоні публічне читання власних віршів. Жахливий скандал став наслідком  творчого виклику, Аполлона вигнали  й Каллімах склав сатиричну поему  під назвою «Ібіс», у якій тонкі  ноги його суперника та інші вади висміяв. Друзі Аполлона парирували в тому самому дусі, і спокій у мусейоні було порушено. Каллімах переміг, але його перемога тривала не вічно. Після смерті Каллімаха Аполлона запросили до Александрії на посаду головного бібліотекаря, якої Каллімах свого часу так і не зміг удостоїтися. Жінки в палаці вибачали поетові тонкі ноги. Як і Гомер, він писав про аргонавтів, золоте руно й кохання, Ясона та Медею, але так, що цариці втрачали голову. Страждання, томління та пристрасті взяли гору, тему героїчних пошуків забули. Каллімаху, якби він не був в аїді, нічого було б заперечити проти такої поеми, за винятком її довжини.

Теокріт став генієм зовсім іншим. Генієм, який сформувався  в Александрії, але не вона його сформувала. Він провів молодість на Сицилії  і об’явився при царському  дворі, сповнений пам’яті, якої жоден  городянин не поділяв, — про свіже  повітря та сонце, гірські луки й  розлогі дерева, кіз та овець, чоловіків  і жінок, які доглядали їх, і  про всі радощі сільського життя. Життя це виявилося значно багатшим, ніж справи армії та царів. Теокріт  висловив свої ідеї у віршованій формі, інколи він їх ідеалізував, інколи робив  грубими і назвав їх «Ідиліями» —  картинками сільського побуту. Любов, міфічні фантазії, природа — йому подобалися всі ці речі надзвичайно.

Апогей елліністичної  цивілізації випав на період царювання  Птолемея II. Птолемеї завжди покровительствували  наукам більше, ніж поезії. У тій-таки гідромеханіці, приміром, не допускалося  й натяку на критику їхніх божественних прав.

Математика, географія, астрономія, медицина — все визріло  під царським благоволінням на обмеженому просторі землі, названому Александрійська  бібліотека. Обсипані золотом і милостями, «книжкові черви» здійснювали воістину геніальні відкриття. Астрономія та пов’язані з нею математика й  механіка стали предметом систематичного дослідження. Архімед — геній  «евріки» — провів певний час в  Александрії, вивчаючи розливи Нілу. Тут він заклав основи гідростатики й винайшов «важіль Архімеда».

Математика розпочалася  з загадкової кар’єри Евкліда. Він  був першим серед учених, запрошених Деметрієм Фалернським, і написав  тут свої «Начала». Нібито виведений  із терпіння, математик наважився  кинути слова Сотеру: «До геометрії  немає царських доріг» у відповідь  на найвище прохання спростити пояснення  «усіх цих кутів та трикутників».

У 235 р. до н.е. третім головним бібліотекарем став Ератосфен (близько 274—194 р. до н.е.) — стоїк, географ  і математик. Він учив, що океани пов’язані між собою, Африка судноплавна  і в Індію можна добратися, рухаючись на захід від Іспанії. Точно обчислив тривалість року і  радіус земної кулі. Він устигав, до того ж, займатися хронологічними таблицями  єгипетських фараонів і розробкою  історичних подій у Греції. Його сучасниками були Арістарх Самоський, який запропонував геліоцентричну основу для сонячної системи за 1800 років  до Коперника, та Гіппарх, який укладав  карти небесних півкуль.

Александрійська медична  школа лідирувала в елліністичному світі аж до візантійської епохи. За Птолемея старе табу на вивчення анатомії шляхом розтинання людського  тіла було скасоване. Герофіл Халкедонський (близько 330—260 р. до н.е.) й Еразістрат із Іуліса (близько 315—220 р. до н.е.) практикували анатомічні дослідження шляхом вівісекції — прижиттєвого розтину тіл злочинців, які поставлялися з в’язниць за наказом царів. Ці «гострі» досліди, які потрясли античних коментаторів своєю крайньою жорстокістю, привели  до відкриття такої безлічі нових  структур і функцій у людському  організмі, що в грецькій мові просто не виявилося підхожих слів для наукової термінології. Залишається загадкою, які лікарі могли мати доступ до анатомічного театру мусейону. Чи були вони перегодованими домашніми птицями  у «курятнику муз», чи зовсім навпаки  — одержимими в добуванні істини вченими-садистами? Громадськість міста  протестувала найрішучішим чином: після  Еразістрата цілі покоління лікарів  не наважувалися анатомувати ні живих, ні мертвих людей.

Від Ератосфена естафета головного бібліотекаря перейшла до Арістофана Візантійського ( близько 237—180 р. до н.е.), здібного граматика, який, на жаль, не мав харизми своїх попередників.

Царський патронат виявився визначальним чинником у долі мусейону і бібліотеки. В II ст. до н.е. греко-македонська династія зіштовхнулася  зі значною протидією місцевого  населення і зовнішніх противників, і її підтримка наук вичерпувалася. Птолемеї більше не цікавилися бібліотекою  і навіть вороже ставилися до неї. Вони, цілком можливо, зменшили її фінансування. Останній бібліотекар із плеяди найзнаменитіших  — Арістарх Самофракійський (близько 217—145 р. до н.е.) — автор монографій і коментарів до творів Гомера, Піндара  та Менандра, вирушив у вигнання, рятуючись від принизливих переслідувань, розпочатих Птолемеєм VIII.

Занепад

Мусейон і бібліотека були кращими за перших трьох Птолемеїв, як і перші бібліотекарі.

За сто років  до Різдва Христового Александрійська  школа почала втрачати своє значення. Це сталося почасти через заплутаний стан справ у державі при останніх Птолемеях, почасти через появу  нових літературних і наукових центрів  у Родосі, Сирії та Римі. Слід враховувати, що зали бібліотеки сусідили з палацом  і її інтелектуали нерідко переривали свої заняття через політичні  інтриги, громадянські війни, заколоти, скандали, наукові дебати, які підігрівалися  припливом нових учених дисидентів.

З приходом римлян умови існування бібліотеки визначалися  непередбачуваними обставинами  заморських суверенів. Значна частина  колекції, зібрана дев’ятьма поколіннями  вчених, згоріла в 48 р. до н.е., під  час війни Цезаря з Помпеєм, коли вогонь, охопивши флот Птолемея XIII, перекинувся  на портові доки й книжкові склади.

Імператор Клавдій  розширив бібліотеку, імператор Адріан відвідав її в 130 р. н.е. і дискутував зі світилами. Імператор Каракалла  в 215 р. н.е. заборонив спільні трапези  вчених і атакував послідовників  Арістотеля.

Поступово Рим став менш залежний від александрійської пшениці й менш зацікавлений в  александрійській науці. Вплив александрійської школи поширився тим часом  на весь світ, але великі вчені переважно  перебували в Римі. Процвітання змінилося  спадом, те саме сталося з репутацією бібліотеки. Членами мусейону ставали  здібні адміністратори та атлети. Його повсякденне життя загрузло в  рутині безплідного доктринерства. Творчий колектив займався перекладами, систематизацією, філологічним очищенням, переглядом старих знань, звертав основну  увагу на стиль класичних праць. Колекціонування, класифікація й упор на ерудицію багато важили для академічного професіоналізму. Та бібліотека перестала  віддавати пріоритет розвиткові знань про світ і була більш  відома як вартова наук, ніж їх двигун.