Розвиток письма

Кирилиця мала 43 літери,а глаголиця – 40.

Iз 40 глаголичних літер 39 передавали майже одні й ті самі звуки, що й літери кирилиці, а літера „гєркь”, якої не було у найдавнішому варіанті кирилиці. У глаголиці були відсутні також літери „ксі” і „псі”.

Літери кирилиці та глаголиці мали абсолютно однакову назву і майже однаковий порядок розміщення, але дуже різнилися за формою. Форма кириличних літер була геометрично простою, чіткою і зручною для письма. Iз 43 літер кирилиці 24 було запозичено з грецького письма, а решту 19 – з інших мов чи власноручно створено з дотриманням єдиного графічного стилю. Форма ж літер глаголиці, насичена гачками, петлями, заокругленнями, була дуже складною. Незважаючи на значну відмінність у написанні алфавітів, зауважимо: якщо глаголичні літери звільнити від петель, завитків, деяких декоративних елементів, то за формою вони наблизяться до аналогічних літер кирилиці. Особливо це виявляється у тих літерах, які не запозичені з грецького письма, а створені для передачі специфічних слов’янських звуків Це дає підстави твердити, що одна з цих азбук мала великий вплив на створення іншої [10, с. 38–39].

Кирилиця лягла  в основу болгарського, македонського, сербського, українського, російського, білоруського алфавітів [15, с. 71].

Поява азбуки для передачі однієї з слов’янських мов була спричинена поширенням християнства у слов’янському світі і перекладацькою діяльністю Костянтина і Мефодія. Для того щоб відповісти на питання, яку з азбук було створено безпосередньо Костянтином, слід визначити джерела азбук та взаємовідношення кирилиці і глаголиці. Варто враховувати і той факт, що жодну з відомих азбук не було створено абсолютно самостійно, без впливу раніше існуючих алфавітів. Так, наприклад, фінікійське письмо було створене на основі давньоєгипетського; давньоєврейське та грецьке – на основі фінікійського; латинське – на основі грецького тощо. Щодо кирилиці, то практично всі вчені дійшли однозначного висновку: джерело цієї азбуки – візантійський унціал (урочисте письмо, яке застосовували у написанні богослужебних книжок).

Кирилиця запозичила 24 літери з грецького алфавіту, 3 з давньоєврейського, решта –  спеціально створені [10, с. 40].

Дещо складніше  питання походження літер глаголиці. Багато відомих дослідників намагалися знайти прототипи їх серед відомих у світі графічних систем. Походження глаголиці намагалися вивести: з кирилиці (І. Добровський, І. Срезневський, В. Григорович); зі скандинавських рун (Я. Гануш); зі сірійських алфавітів (П. Шафарик); із хазарського письма (М. Грунський); з візантійського скоропису (І. Тейлор, І. Ягич); з албанського письма (Л. Гейтлер); з іранського письма (В. Міллер); з вірменського та грузинського алфавітів (М. Гастер); з єврейського (В. Вондрак); з коптського (П. Фортунатов) та ін.

П. Селищев вважав головним джерелом глаголиці комбінацію грецького мінускульного та самаритянського письма. Зважаючи на чисельність версій і відсутність достатньої аргументованості жодної з них, найвірогіднішою видається теорія самобутності глаголиці, яка стала результатом індивідуальної творчості Костянтина – глибокого знавця різних мов, зокрема східних. Не дивно, що в глаголиці вчені вбачають окремі елементи, подібні до різних східних алфавітів. Історія знає приклади створення нового оригінального письма. Так, Стефан Пермський у XIV ст. створив азбуку зирян для місіонерської діяльності [10, с. 40–42].

Питання походження та взаємин слов’янських азбук дуже давнє, проте однозначно його не вирішили і понині. Незаперечним є те, що часом створення першої з цих азбук є 863 р., а другу було створено після смерті Мефодія і вигнання його учнів з Моравії. Ще у XVIII ст. чеський учений Ф. Добнер відстоював ідею про більш давнє походження глаголиці. Цю гіпотезу свого часу розвивали П. Шафарик, В. Григорович, І. Ягич. Пізніше у XIX ст. І. Добровський розробив теорію, згідно з якою глаголицю було створено шляхом видозмінення вже існуючої кирилиці, щоб зберегти слов’янське письмо в період жорстокого переслідування Римом та німецько-католицьким духовенством усього, що було пов’язане з грецькою церквою, з Візантією. Щоб приховати грецькі корені слов’янського алфавіту, Костянтин і Мефодій або їхні учні деякі літери випустили як непотрібні для слов’ян , а інші замаскували декоративними елементами – гачками, петлями тощо [Там само, с. 42–43].

Важливим підтвердженням більш давнього походження глаголиці стали відкриті В. Григоровичем у монастирських бібліотеках на Афоні Марийське та Зографське євангелія XI–XII ст., писані глаголицею, і палімпсест XII ст., написаний кирилицею по змитій глаголиці. Цікавою знахідкою цього періоду було віднайдення у Празі в обкладинці латинського рукопису двох глаголичних аркушів X ст. та глаголичного напису, зробленого на грецькому акті Іверського монастиря на Афоні 982 р.

Нині більшість  учених вважає, що Костянтин створив  глаголицю, а кирилицю було створено його учнями найвірогідніше у східній Болгарії за правління царя Симеона. Місцем її офіційного утвердження була болгарська столиця Преслав. Глаголична азбука була створена для слов’ян, які жили на території Моравії і Паннонії, де працювали Костянтин і Мефодій. У зв’язку з цим зрозумілими були спроби учнів „солунських братів” наблизити слов’янське письмо до грецького. Новостворена азбука, яка одержала назву „кирилиця”, почала поступово витісняти глаголицю, поширюючись на захід і північний захід, і з XI ст. кирилиця стала основним алфавітом слов’ян [10, с. 43].

Отже, хронологічне співвідношення двох слов’янських абеток у давнину є очевидним: глаголиця як упорядковане письмо передувала кирилиці, поступившись їй як досконалішій на всіх слов’янських землях, де закріпився візантійський зразок богослужіння. Такий висновок підтверджують кілька фактів.

По-перше, деякі  глаголичні й кириличні літери виявляють взаємну залежність, напрям якої завжди був однобічним: від складніших накреслені, глаголичних літер до спрощених у системі кирилиці [11, с. ]. У глаголиці цифрове значення літер відповідає порядку алфавіту, у кирилиці цифрове значення мають лише знаки, запозичені з грецького письма [10, с. 44].

По-друге, найдавніші рукописи (палімпсести), в яких на місці виведеного попереднього глаголичного тексту нанесено новою кирилицею, що зумовлено дорожнечею виготовленого із спеціально обробленої шкіри пергамену [11, с. ].

По-третє, в деяких кириличних книгах XII–XIII ст., переписаних у Болгарії, трапляються ще вживані в тогочасних переписах глаголичні вставки, натомість у давніх глаголичних рукописах поширені кириличні приписки пізнішого походження. Глаголична азбука менш досконала за своїм складом, ніж кирилична. У кирилиці є спеціальні позначки для йотованих голосних [10, с. 44].

По-четверте, в  деяких кириличних текстах спостерігаються помилки, зумовлені переписуванням цих текстів з глаголиці.

По-п’яте, мова глаголичних текстів є виразно старшою, архаїчною від мови кириличних текстів. Так, найдавніші пам’ятки, написані глаголицею („Київські листки„ й „Празькі уривки”), відображають багато моравських мовних елементів, що свідчать про їх виникнення ще в часи великоморавської діяльності просвітителів. Кириличні тексти таких ознак уже не мають, що свідчить про їх виникнення в по-моравський період [11, с. ].

ВИСНОВКИ

Таким чином, письмо – це штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані та закріплювати її в часі.

З давніх часів люди намагалися передавати свої знання і досвід з покоління в покоління. Спочатку, в первісному суспільстві: з допомогою нечленороздільні звуків, міміки і жестів. Потім з’явилися наскальні зображення, трохи пізніше, з появою мови, накопиченням знань і досвіду, виникає необхідність фіксації інформації.

Писемність  має дуже велике значення та є складовою  частиною соціального, культурного, наукового  здобутку будь-якого народу.

Основою будь-якої давньої культури є писемність. Її виникнення були 
пов'язані з накопиченням знань, які тримати в пам'яті було вже неможливо, зростанням культурних зв'язків між людьми, а потім і потребами держав. Різні народи Стародавнього Сходу по-різному розвивали і вдосконалювали писемність створивши, нарешті, і перші види алфавітного письма. Завдячуючи письму кожна людина спирається на досвід людства, використовуючи та примножуючи його.

Можливість  передачі повідомлення на відстані сприяло  тому, що кожне значуще політичне, літературне та наукове явище, виникнувши в одній точці, ставало здобутком усього народу. Письмо відіграло велику роль для розвитку наукового мислення. Зафіксовані в чітких формулюваннях, наукові положення ставали доступними для всіх бажаючих. Наукова символіка, яка виникла на базі буквеного письма, має велике значення в прискоренні наукового мислення.

Одним з перших видів писемності було предметне  письмо. Мнемонічним і символічним знаком міг бути предмет чи декілька предметів і ритуальні дії з ними. Предметну символіку дійсно можна вважати передісторією письма. Різновидами предметного письма є вампум, кіпу та письмо палицями.

Вампум — різновид предметної писемності у північноамериканських індіанців. Інформація передавалась за допомогою намиста, сплетеного з ниток, на кожній із яких були нанизані різні за формою та розміром кольорові черепашки.

Кіпу — це вузликове письмо, яке використовувалося  індіанцями Південної Америки в  могутній державі древніх інків. Вважається, що в ньому предметне письмо розкрило усі свої можливості.

Ще одним  різновидом предметного письма є письмо палицями. Цей вид писемності використовувався в Австралії, Нової Зеландії, племенами Скандинавії.

Предметне письмо не було досконалим і не могло задовольнити усі потреби людства. Тому наступним  етапом у розвитку письма стало власне письмо — графічне. Воно пов'язане з використанням графічних знаків — малюнків, значків, букв, цифр. Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму розвитку.

Першим етапом була піктографія. Піктографія —  це зображення предметів, подій і  явищ за допомогою умовних знаків, схем, малюнків. Цей найдавніший тип передачі інформації став основою для розвитку сучасного письма.

Другим етапом у розвитку графічного письма була ідеографія. Цей тип письмо досить повно передавав зміст словесного повідомлення незалежно від його конкретності та абстрактності.

Поступово, змінюючи свою структурну основу, малюнкове  письмо почало переростати у письмо логографічне, коли людина для вираження  окремих понять почала додавати до певних слів типові ідеографічні знаки. З часом зображення цих знаків настільки узагальнюється, що зображувальні елементи в письмі повністю зникають, а думка передається умовно-графічними символами — логограмами. У розвитку логогрфічного письма розрізняють два етапи – ієрографічну систему письма та клинописну.

Згодом розвинулося фонографічне письмо. Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший. Перші спроби створити фонетичні елементи у письмі були зроблені єгиптянами ще у добу Давнього царства (III тис. до н. е.).

Усе більшої  актуальності набуває питання виникнення та розвитку писемності у слов’ян. Воно викликає багато суперечок. Наукові припущення про існування писемності у дохристиянських слов’ян у другій половині XIX ст. обстоював І. Срезневський. Учений стверджував, що вже наприкінці VI — на початку VII ст. аж до середини IX ст. слов’яни, насамперед східні, користувалися греко-слов’янським письмом, яке Костянтин узяв за основу, вдосконалив і разом із братом створив глаголицю. Цієї думки дотримувалися В. Міллер, В. Ламанський, С. Обнорський, В. Істрін та ін. На думку Ф. Філіна східні слов’яни були безписемними і єдиним засобом спілкування у них було усне мовлення до X ст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Березин Ф. М. История лингвистических учений : [учеб. для филолог. спец. вузов] / Ф. М. Березин. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Высш. шк., 1984. – 319 с.
2. Білецький А. О. Про мову і мовознавство : навч. посіб. для вузів / А. О. Білецький. – К. : АртЕк, 1996. – 224 с. – (Трансформація гуманітар. освіти в Україні).
3. Бондар Н. М. Історичний аспект розвитку писемності / Н. М. Бондар // Вісн. Житомир. держ. ун-ту. – Житомир, 2009. – Вип. 43 : Пед. науки – С. 108–112.
4. Діденко А. Н. Сучасне діловодство : навч. посіб. / А. Н. Діденко. – 3-є вид. – К. : Либідь, 2001. – 384 с.
5. Истрин В. А. Возникновение и развитие письма / В. А. Истрин. – М. : Наука, 1965. – 599 с.
6. Кацпражак Е. И. История письменности и книги / Е. И. Кацпражак ; под. ред. Е. И. Алехина. – М. : Искусство, 1955. – 356 с.
7. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства : підручник / М. П. Кочерган. –    2-ге вид. – К. : ВЦ Академія, 2008. – 368 с. – (Альма-матер).
8. Кочерган М. П. Загальне мовознавство : підручник / М. П. Кочерган. – К. : ВЦ Академія, 1999. – 288 с.
9. Кочергина В. А. Краткий очерк истории письма / В. А. Кочергина. – М. : Моск. ун-т, 1955. – 40 с.
10. Леута О. І. Старослов’янська мова : підручник / О. І. Леута. – К. : Вищ. шк., 2001. – 255 с.
11. Лучик В. В. Вступ до слов’янської філології: підручник / В. В. Лучик. – К.: ВЦ Академія, 2008. – 344 с. – (Альма-матер).
12. Овчінніков В. Історія книги: еволюція книжкової структури / В. Овчінніков. – Л. : Світ, 2005. – 420 с.
13. Павленко Н. А. История письма / Н. А. Павленко. – 2-е изд., перераб. и доп. – Минск : Высш. шк., 1987. – 239 с.
14. Правдолюбов В. А. История письма / В. А. Правдолюбов. – М. : Красная новь, 1924. – 92 с.
15. Різник М. Г. Письмо і шрифт : навч. посіб. для худож. ін-тів і ун-тів/ М. Г. Різник ; за ред. В. І. Касіяна. – К. : Вищ. шк., 1978. – 151 с.
16. Семчинський С. Л. Загальне мовознавство : [підруч. для філолог. ф-тів ун-тів] / С. Л. Семчинський. – К. : АТ ОКО, 1996. – 416 с.
17. Фридрих И. История письма : пер. с нем. / И. Фридрих ; вступ. ст. и коммент. И. М. Дьяконова. – М. : Наука, 1979. – 463 с.
18. Шафарик П. И. О происхождении и родине глаголизма. Чтения в обществе истории и древностей российских / П. И.Шафарик. – М., 1860. – Кн. IV. – Отд. III, С. 1-66.