Розвиток письма

Китайська ієрогліфічна писемна система формувалась  і розвивалась у Китаї самостійно: спочатку окремі слова зображувалися за допомогою конкретних піктографічних малюнків, а згодом зображення піктограм почали спрощувати, скорочувати й узагальнювати. Відсутність фонетичних елементів у китайському письмі зумовила створення великої кількості логограму Китаї й досі користуються давньою системою письма, і кількість ієрогліфів, що її складає, сягає 50 тисяч, хоча освіченій людині достатньо 6–10 тисяч знаків [Там само, с. 19].

На початку  нашої ери склалася споріднена система письма цивілізацій майя (Південна Мексика) та ацтеків (Центральна Америка), яка налічувала до 20 діалектів. Це ієрогліфічне письмо складалося з 270 знаків. Відомий дослідник письма майя Ю. Кнорозов пише: „У писемності майя, як і в інших ієрогліфічних системах, вживають різні знаки: фонетичні (алфавітні й складові), ідеографічні (означають слова) і ключові (пояснюють значення слів, але не читаються). Той самий знак у різних сполученнях може вживатися і як фонетичний, і як ключовий, і як ідеограма”. До того ж розфарбовування ієрогліфів доповнювало їх символічне тлумачення [12, с. 19].

5. Фонографічне письмо

Із ідеографічного письма розвинулося фонографічне [18, с. 54]. Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного. Перші спроби створити фонетичні елементи у письмі були зроблені єгиптянами ще у добу Давнього царства (III тис. до н. е.) [12, с. 19].

У давньоєгипетській  мові, де переважали складні слова, головним було створення знаків-ребусів. Суть цього методу полягає в тому, що письмові знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів. Поступова спеціалізація  знаків для передачі певних звукосполучень зрештою привела до утворення нестандартизованого алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих приголосних і 21 знака для сполучень приголосних. Щоб розрізнити слова з однакових приголосних літер-малюнків, писці почали використовувати додаткові пояснювальні знаки – детермінативи. Ці знаки були ієрогліфами, які не вимовлялися.

Малюнки, які  передавали предметне значення слова  або поняття, почати відтворювати і їх фонетичне звучання або відповідати сполученню звуків, що складали необхідну назву [7, с. 172].

У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове  письмо.

Складове, або силабічне (грец. syllabikos „той, що стосується складу слова, складовий”), письмо – це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто кожен склад позначається окремим знаком.

Найдавнішим складовим  письмом було шумерське пізнішого  періоду близьким до нього – ассиро-вавилонське. Суто складовим є давньоіндійське письмо деванагарі, яке існує з VII ст. Застосовувалося в санскриті, нині ним пишуть ті, хто користується мовами гінді, маратхі, непалі, мунда, гонді та ін. Складовими є також арабське та ефіопське письмо, японське письмо кана та корейське письмо кунмун [Там само, с. 172–173].

Силабічний  алфавіт повинен відповідати кількості складів із кожним голосним, що, як правило, становить від декількох десятків до 300 одиниць. Як бачимо, це значно простіший від ідеографічного алфавіт. У японському силабічному письмі, наприклад, всього 48 грамем. До речі, в українському алфавіті також є деякі елементи силабічного письма. Це букви я, ї, ю, є [7, с. 172].

Консонантне письмо – це тип письма, у якому алфавіт  складався лише з приголосних  букв. Цим письмом користувалися фінікійці. Вони буквами позначали приголосні, які виражали лексичне значення коренів, а голосні, які чергуються в корені між приголосними для вираження граматичних значень, позначали діакритичними знаками [18, с. 58].

Класичний фінікійський алфавіт не мав літер для означення  голосних звуків, а тільки для напівголосних і приголосних. Літери фінікійських письмен за своїм накресленням дещо нагадували єгипетські ієрогліфи, і запис рядка в письмі також вівся справа наліво. Як і єгиптяни, фінікійці дали всім літерам назви, співзвучні з назвами певних предметів, але користувалися ними при писанні як фонемами. Фінікійський алфавіт став тією основою, на якій сформувались і розвинулись писемності багатьох народів. Серед європейців першими, хто перейняв фінікійський алфавіт, були греки (IX ст. до н. е.).

Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітського фінікійського буквеного консонантного або квазіалфавітного письма, яке використовували у Фінікії, Палестині та Карфагені з XIII ст. до н. е. до початку н. е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаки, які фіксували мовлення за звуковим способом і легко та швидко запам’ятовувалися [12, с. 20–21].

Літерно-звукове письмо започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Е, І, О, що позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові. На відміну від фінікійців греки стали писати зліва направо і відповідно обернули зображення букв (VIII ст. до н. е.) [7, с. 173].

Грецьке письмо – велике культурне досягнення людства. Це перший літерно-звуковий алфавіт. На основі грецького алфавіту розвинулися майже всі європейські алфавіти. Він став також основою для створення східних писемних систем, у тому числі й двох слов’янських алфавітів – глаголиці та кирилиці. Кирилицею сьогодні пишуть народи Болгарії, Сербії, України, Білорусі, Росії [12, с. 21–22].

РОЗДІЛ 3

СЛОВ’ЯНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ

1. Виникнення слов’янської писемності

Писемність  як форма матеріалізації людської мови є пізнім явищем. З-поміж кількох тисяч мов на сьогодні менше трьох сотень має власну писемність, у т. ч. слов’янські. Вона є важливим чинником фіксації, збереження та розвитку мов і культур слов’янських народів і основою для виникнення слов’янської філології.

Писемність – використання літерно-звукової (алфавітної) системи фіксації мови на площині за допомогою умовних графічних знаків для впорядкованого передавання інформації на відстані й закріплення її у часі [11, с. ].

Питання історії створення мови слов’ян є проблемою не стільки лінгвістичною, скільки історико-культурною. Це питання, що має більше ніж тисячолітню історію, весь час було об’єктом наукових досліджень і політичних маніпуляцій, визначних відкриттів і різноманітних фальсифікацій, клопіткої роботи вчених і псевдонаукових знахідок.

Проблему створення письма слід розглядати на суспільно-політичному тлі життя тогочасних слов’янських народів та тих причин, які до цього спонукали [10, с. 24].

У світовому  мовознавстві тривалий час панувала думка, що писемність у слов’ян виникла в середині IX ст. і була пов’язана з релігійно-просвітницькою діяльністю солунських братів-філософів Кирила й Мефодія. Такий погляд ґрунтується на відсутності слов’янських писемних пам’яток, які б належали до попередніх століть, і на згадках у найдавніших писемних пам’ятках про створення для слов’ян письма з прийняттям ними християнства. Брали до уваги насамперед перші письмові свідчення з цього приводу, які є в трактаті „О письменах” давньоболгарського ченця Храбра Чорноризця та в „Повісті временних літ” [11, с.].

Багато вчених робили припущення, що слов’яни ще до запровадження християнства користувалися власним письмом, що задовго до моравської місії робилися спроби запису слов’янської мови латинськими та грецькими літерами [10, с. 46].

Чорноризець Храбр розпочинає розповідь про слов’янське письмо словами, які тлумачать так: „Початково слов’яни не мали письма, а коли були поганими, читали і ворожили за допомогою рисок і різів”. Далі він пише про те, що коли вони прийняли християнство, то пробували записувати слов’янське мовлення без порядку римськими і грецькими письменами. У „Повісті временних літ” стверджується, що після впровадження в Болгарії християнства у 858 р. на прохання слов’янських князів Ростислава, Святослава й Коцела візантійський імператор Михайло відправив у Моравію Кирила (до посвяти в ченці Костянтина) й Мефодія, де вони для перекладу християнських книг створили слов’янський алфавіт. З цим погодилася більшість видатних славістів: Е. Копітар, П. Й. Шафарик, Ф. Міклошич, О. Потебня, О. Шахматов, С. Булич, Б. Ляпунов, О. Соболевський, Ю. Карський, Л. Щерба, Л. Булаховський, Е. Георгієв, Л. Мошинський та ін. Однак це не означає, що слов’яни-язичники не мали письма й отримали його лише завдяки християнству.

Неоднозначність відповіді щодо виникнення писемності у слов’ян зумовлена тим, що ще до прийняття християнства і створення Кирилом і Мефодієм слов’янської графіки давні слов’яни користувалися письмом, про що є історичні свідчення й наукові висновки. Такий стан є закономірним, бо впровадження й швидке поширення писемності на всіх слов’янських землях, що стало епохальним культурно-історичним явищем, не могло здійснитися раптово, без надійного суспільно-політичного та економічного підґрунтя, а також об’єктивно зумовлених потреб. Проблема полягає лише в тому, щоб з’ясувати, якою мірою впроваджене внаслідок просвітницько-християнської діяльності Кирила й Мефодія старослов’янське письмо було продовженням попередньої писемної практики слов’ян [11, с. ].

Свідчення про  існування дохристиянського письма у слов’ян пов’язують із східнослов’янськими племенами [15, с. 62].

Наукові припущення про існування писемності у дохристиянських слов’ян у другій половині XIX ст. обстоював І. Срезневський. Учений стверджував, що вже наприкінці VI – на початку VII ст. аж до середини IX ст. слов’яни, насамперед східні, користувалися греко-слов’янським письмом, яке Костянтин узяв за основу, вдосконалив і разом із братом створив глаголицю. Цієї думки дотримувалися В. Міллер, В. Ламанський, С. Обнорський, В. Істрін та ін. Серед українських славістів її найпослідовніше обстоює Г. Півторак.

У 1958 р. на IV Міжнародному конгресі славістів у Москві розгорнулася дискусія щодо походження писемності у слов’ян між болгарськими і радянськими вченими. Вони не заперечували існування у слов’ян письма ще до Кирила й Мефодія, але активно сперечалися, яким було те письмо – кирилицею чи глаголицею, і кому належить першість у його використанні – південним чи східним слов’янам. З цього питання дискусії тривають донині [11, с. ].

Одні вчені (наприклад, Ф. Філін) стверджували, що до X ст. східні слов’яни були безписемними і єдиним засобом спілкування у них було усне мовлення, інші (наприклад, П. Черних) – що глаголичне письмо виникло десь у Північному Причорномор’ї внаслідок тривалого процесу розвитку з „черт і різів” задовго до слов’янських просвітників Костянтина і Мефодія.

Дослідники  цієї проблеми одностайні в тому, що письмо у слов’ян виникло за наявності об’єктивних передумов і нагальної суспільної потреби в ньому, тому рішення й суб’єктивні наміри правителів, дипломатів чи інших державних діячів не спроможні створити або заборонити назрілу необхідність передавати мовну інформацію на великі відстані та фіксувати її в часі. Як свідчить історія, неминучість виникнення письма пов’язана з формуванням державних утворень, важливою, але не єдиною ознакою яких було впровадження централізованої релігії [Там само, с. ].

Прийняття християнства стало могутнім поштовхом для  створення впорядкованого слов’янського письма і рушійною силою його поширення. Однак без об’єктивно сформованих суспільно-економічних і культурно-історичних передумов виникнення й закріплення старослов’янської писемності було б неможливим.

Про недостатність  лише релігійної основи для успішного функціонування писемності свідчить і досвід слов’янських народів. Так, західні слов’яни впроваджували в себе латинську графіку в умовах прийняття ними католицького крила християнства. Але аж через 600 років латинське письмо прижилося у них. Натомість у південних і східних слов’ян такий процес зайняв лише більше десятка років. Польський славіст Л. Мошинський пояснює це повним пристосуванням запозиченої латинської графіки до фонематичної системи західнослов’янських мов.

Отже, в середині IX ст. в умовах жорсткої конкуренції на право вважатися канонічною була створена слов’янська писемність, яка поставила слов'янські мови в один ряд з розвинутими мовами європейських народів. До власне слов’янської писемності, створеної у формі впорядкованої старослов’янської графіки Кирилом і Мефодієм, давні слов’яни тривалий час користувалися грецькою (південні та східні) або латинською (західні) графікою, пристосовуючи її до особливостей рідної мови [11, с. ].

2. Слов’янські абетки: кирилиця і глаголиця

Збережені до наших днів пам’ятки слов’янської писемності засвідчують, що найдавніші письмена виконували двома різними абетками, які отримали назви глаголиця (див. дод. Г) і кирилиця (див. дод. Д) [11, с. ].

За думкою одних  дослідників слов’янська азбука (кирилиця) була створена болгарськими проповідниками Кирилом і Мефодієм, інші вважають, що її створив Кирило Климент Охридський [18, с. 33].

До нас не дійшли писемні пам’ятки періоду безпосередньої діяльності Костянтина і Мефодія, тобто другої половини IX ст. Найдавніша з них – напис на руїнах церкви Симеона у Преславі (Болгарія), – на думку вчених, датована X–XI ст. [10, с. 38].

Б. Копітар, який вивчав пізніше оприлюднені глаголичні пам’ятки дійшов висновку, що глаголиця є щонайменше не пізнішою від кирилиці, а може, навіть старшою. Він також припускав, що Кирило й Мефодій, які писали кирилицею, створили і глаголицю.

Шафарик П. Й. вважав, що глаголиця є тим письмом, яке створили Кирило й Мефодій. Кирилиця, на його думку, належить св. Климентові. Такий погляд був панівним до середини XX ст. і залишається актуальним.

Принципово  нове тлумачення цієї проблеми належить болгарському славісту Е. Георгієву і радянському славісту В. Істріну, які сходилися на думці про старшинство кирилиці як трансформованого дохристиянського письма слов’ян, а глаголицю приписували відповідно Кирилові або Мефодієві. Принципові розходження у поглядах цих учених стосувалися того, у яких саме слов’ян – південних чи східних – існувало здавна те невпорядковане письмо, яке в середині IX ст. солунські брати використали для створення власне слов’янської писемності [11, с. ].