Культура Київської Русі

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Июня 2013 в 18:39, лекция

Краткое описание

Витоки культурного процесу Київської Русі.
Запровадження християнства та його вплив на розвиток культури Київської Русі.
Освіта та література Київської Русі. Рукописна книга.
Особливості розвитку архітектури.
Види і жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво.
Особливості музичного мистецтва.
Внесок Київської Русі у розвиток світової культури.

Прикрепленные файлы: 1 файл

Культура Київської Русі.DOC

— 968.00 Кб (Скачать документ)

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо відділився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля та Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядковуватися римському папі, ніж московському патріарху і вже з кінця ХVІІ ст. разом з усією паствою один за одним пристають до унії. Братства після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, пов’язаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, прстають до унії в першій половині ХVІІІ ст. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізацї посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, Літератури, філософії, науки і освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

2. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу. Шкільна освіта зазначеного періоду на Лівобережжі охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. У Лубенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 учнів. Всього у Гетьманщині на 1099 поселень було 866 шкіл. У новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа припадала на 746 учнів (у 1876 р. цей показник буде набагато гіршим, одна школа припадатиме аж на 6730 чол.). Як писав у 1655 р. араб-християнин Павло Алеппський, що мандрував Україною по дорозі до Москви, “навіть селяни в Україні вміли читати й писати… а сільські священники вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями як бродягям”.

На Правобережжі польський уряд надавав перевагу католицьким та єзуїтським навчальним закладам. У 1661 р. було засновано Львівський університет, але й він став центром полонізації західноукраїнського населення. У деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступово занепадають. З другої половини ХVІІІ ст. з’являються нові навчальні заклади – гімназії у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання і виховання у них мало пропольське ідеологічне спрямування.

На Буковині стан освіти був ще гірший. За турецького панування  тут не було майже жодної школи, а  з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадяризації працювада невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою “руською”. І тільки наприкінці ХVІІІ ст. у Мукачевому було відкрито семінарію.

Основним центром культурного  життя України в цей час  залишався Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (заснований у 1632 р.), який з 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-х рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською.

Ще на початку існування  цього закладу П.Могила за свій рахунок  закупив близько сотн коштовних  фоліантів з творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників – так званий Києво-Могилянський атеней ( від лат. athaeneum – “святиня”). У часи П.Могили – це філософи Йосип Кононович-Горбацький і Іван Трофимович, поети і письменники Сільвестр Косов, Х.Євлевич, С.Почаський, Т.Баєвський, І.Гізель. у мазепинський період – це Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Гедеон Вишневський та ін. 

В академії викладалися  чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі), але з початку ХVІІІ ст. її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на два рівня – тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія й музика). У стінах навчального закладу відбувалися численні публічні диспути з різних наук, затвердився звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят з виставами, та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії.

Академія була щедро  забезпечена матеріально як з  боку вищого духівництва, так і з  боку козацьких гетьманів. Навчальний заклад підтримував зв’язки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном.

З-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед  них особливо слід згадати імена  письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороду, політичного й церкового діяча, драматурга Феофана Прокоповича, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя та ін.

Професорів і студентів  академії з середини ХVІІ ст. постійно запрошують до Москви, де вони стають піонерами західноєвропейської освіти й культури. Випускники академії складали перважну кількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладів. Весь російський єпископат 1700 – 1762 рр. складався виключно з випускників Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як-от: Єпіфаній Славинецький - автор слов'яно-греко-латинського лексикону (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві - слов’яно-греко-латинської академії (1687 р.), яка створювалася за київським взірцем; Феофан Прокопович – митрополит, один з найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.

Таким чином випускники академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти  культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, мистецького і навіть побутового. В цілому ж культурні сили і скарби української культури, які постали в Україні під впливом західноєвропейської освіти в добу її національного піднесення в ХVІІ ст., були використані Московією, а потім Російською імперією для європеїзації держави і розвитку російської культури.

Проте в культурницькій діяльності академії у ХVІІІ ст. з’явилися й слабкі сторони, виражені у певній інерційності й консерватизації навчального процесу. Наука в академії ставала дедалі все більш відірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала до певної міри схоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі оборони православної віри, акадкмія і в нових умовах приділяла занадто багато уваги теологічним (богословським) питанням.

У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання у ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму і просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів  тривав 12 років. Навчалтся діти усіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків і селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей знань на всіх європейських мовах, якими вільно володіли студенти.

 Останній період  підйому в культурній діяльності  Київської академії пов’язується з ім’ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Сильвестр Ляскоронський, Симон Тодорський та ін. У цей час було оновлено будівлі академії (яку називали Могиляно-Заборовською) та реформовано навчальний процес. У другій половині ХVІІІ ст. академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий навчальний заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим закладу був Іван Фальківський, що займався географією, астрономією, математикою, історіє., архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких вища математика, німецька мова і філософія (тобто був людиною енциклопедичних знань, що у другій половині ХVІІІ ст. стає для Європи нормою й ідеалом), заснував культурний осередок “Вільне поетичне товариство”.

Загалом за понад 150 років  існуванняакадемії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої інтелігенції, яка у ХVІІІ ст. займала всі урядові місця, підготувала національне відродження ХІХ ст.

На Лівобережжі близьку  до вищої освіту давали колегії, які  було засновано у трьох містах: Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу академії так і не добився. Крім вітчизняних мов тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. У Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів. Пізніше усі три заклади також було реформавано на духовні семінарії.

Таким чином, асиміляційна та централізаторська політика Катерини ІІ поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини ІІ не знаходили. Склалася абсурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати українських студентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Петербурзі та Москві. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було відкрито “главния народния училіща”, що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій, і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та ще й вкрай обмежену кількість учнів.

3. Основні напрями  розвитку і жанри української  літератури. Театральне мистецтво.  Українська література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася у декількох провідних напрямах і жанрах.

Перший напрям представлений народно-поетичною творчістю. У зазначений період вона суттєво поповнюється. Провідними її жанрами були думи, історичні пісні, вірші, присвячені переважно героїці визвольних війн українців. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики того часу є анонімна дума “Всі покою щиро прагнуть”, авторство якої історики найчастіше приписують Мазепі. У цьому творі яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. Трагічність ситуації розкривається через співставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. Такі твори друком не виходили і поширювалися у списках. Історичні пісні та думи часто прославляли Богдана Хмельницького та його найближчих сподвижників (Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая). Між ними окреме місце займає славний козацький ватажок Станіслав Морозенко, що загинув 1651 р. у битві з татарами. Образ цього козака, “голови завзятої”, з якого вороги “живцем серце вирвали”, став улюбленим народним образом, за яким “вся Вкраїна плаче”.

Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – це останній період розквіту народних дум та пісень про “козацьку славу”. Після народно-визвольної  боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно, багато гіркої правди розказано про те в думі “Козацьке життя” уже пізнішого періоду. Однак самі думи жили в народі довше і були й пізніше популярними. У ХІХ ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільш відомим був Остап Вересай з Полтавщини.

На Правобережжі жанр історичної пісні продовжує розвиватися і у ХVІІІ ст. Це передусім були пісні про народних месників-гайдамаків та їх драматичну боротьбу з польсько-шляхетськими гнобителями. У цьому циклі особливо вирізняється пісня про зраду козацького сотника Сави Чалого, що, перебуваючи на службі у поляків, воював проти козаків, а згодом був убитий як зрадник своїм колишнім другом Гнатом Голим. До цього циклу належить також пісня про козацького ватажка Семена Палія, про зруйнування Запорізької Січі. Велику кількість пісень, переказів, легенд створив народ прол так званих опришків, теж месників народних кривд у Галичині і на Закарпатті, а особливо про найсміливішого з них Олексу Довбуша, підступно вбитого 1745 р.

Окрему групу становлять так звані чумацькі пісні, в яких змальовуються важкі обставини життя чумаків, що здійсняли далекі і небезпечні подорожі за сіллю в Крим.

Проза другої половини ХVІІ ст. представлена зокрема жанром проповідницької і публіцистичної прози. Одним з найяскравіших представників його був Іоанікій Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей “Ключ розуміння” з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) “Наука альбо способ зложення казання”. Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій – основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки полеміко-богословських творів. Три з них – “Розмова Білоцерківська”, “Стара церква” і “Фундаменти” написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної. Усі великі твори цього автора були надруковані за його життя, що було за тих часів великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською та польською мовами.

Информация о работе Культура Київської Русі