Культура Київської Русі

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Июня 2013 в 18:39, лекция

Краткое описание

Витоки культурного процесу Київської Русі.
Запровадження християнства та його вплив на розвиток культури Київської Русі.
Освіта та література Київської Русі. Рукописна книга.
Особливості розвитку архітектури.
Види і жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво.
Особливості музичного мистецтва.
Внесок Київської Русі у розвиток світової культури.

Прикрепленные файлы: 1 файл

Культура Київської Русі.DOC

— 968.00 Кб (Скачать документ)

Своєрідний ренесанс переживає  у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали вже згадуваний Григорій Левицький, брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та ін. Також відзначилися Чернігівська та Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала  в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дозволяє значно покращити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною та російськими можновладцями. Разом з тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського та релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року й сільськогосподарських робіт.

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку культури українців. Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

З середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси. Розквітає пісенна творчість: з’являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень.

Ще у ХVІІ ст. у школах і  Києво-Могилянської академії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві “київське знамено”. Зберігся “Реєстр нотових зошитів” хору Львіського братства від 1697 р., в якому перелічено 267 партесних (без музичного супроводу) співів, розписаних на 3 й більше (до 12) голосів.

Музичною столицею Лівобережжя  з ХVІІІ ст. стає Глухів - гетьманська резиденція. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яку набирали спочатку виключно з українців.

На тексти народних творювалася  музика, починається обробка народних пісень, наприклад, “Ой під вишнею, під черешнею”. Одним з талановитих  народних композиторів початку ХVІІІ ст. був Семен Климовський, відомий в літературі як “Харківський козак-піснетворець”. Широке визнання таланту Климовського принесла пісня “Їзав козак за Дунай”, яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії, вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна “Козак”. У 1808 р. пісня була перекладенанімецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812 р. написали про нього оперу-водевіль “Козак-стихотворець”.

Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745–1777 рр.) і Дмитро Бортнянський (1751-1825 рр.).

М.Березовський почав  складати інструментальні композиції ще під час навчання у Києво-Могилянській академії, якими вже тоді звернув  на себе увагу. Через Глухівську музичну  школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика мартіні, в якого утой самий час навчався й Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на “золотій дошці” академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу “Демофонт” на лібретто Метастазіо. Але після триумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвіченого Березовського було “затерто”, що глибоко вразило його м’яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчуці, яка так і не була відкрита. Доведений до відчаю композитор у віці 32 років наклав на себе руки. З духовний композицій Березовського особливо славляться “Вірую”, концерт “Не отвержи мене”, деякі “Причасні стихири” тощо. Сила  почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка – основні прикмети творчості М.Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М.Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Д.Бортнянський поєднував  високий музичний талант зі здібностями  робити щасливу кар’єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої до того висоти. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн “Коль славен”, а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Усі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведення. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захоплення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза.

Цілком відмінне життя, далеке від  придворного блиску і повністю присвячене Україні, провів композитор Артемій  Ведель (1767-1806 рр.). Життя його склалося досить трагічно. Вже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді утік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників і бандуристів. Веделя вабило духовне життя і писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києва, очолював деякий час подібну капелу в Харкові. Після повернення до Києва Ведель узяв якусь участь у невідомих насьогодні антиімперських заходах, так що мусив переховуватися від урядових переслідувань. У лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано і засаджено до в’язниці. За одними відомостями, його там закатували чи задушили.., а за іншими – непритомного вивезли з в’язниці і він помер на волі від ран. До початку ХХ ст. твори Веделя незрушно зберігалися в архіві Київської духовної академії (колишньої Києво-Могилянської академії), тому практично не були відомі широкому загалу.

Отже, друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним з чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У другій половині ХVІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів) завершується період розвитку усієї двньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступала вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частну українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну свідомість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі світською і демократичною домінантою.

 

КОНТРОЛЬНІ  ПИТАННЯ

 

  1. Якими були особливості культурного процесу в Україні у другій половині ХVІІ –ХVІІІ ст.?
  2. Визначте роль Київської академії для розвитку освіти в Україні та за її межами.
  3. Назвіть основні літературні жанри зазначеної доби.
  4. Що таке козацькі літописи?
  5. У чому особливість байок Г.Сковороди?
  6. Дайте характеритику стилю бароко.
  7. Визначте особливості українського живопису цієї доби.
  8. Що таке парсуна?
  9. Який стиль в мистецтві презентують українські живописці Д.Левицький та В.Боровиковський?
  10. Що визначало національну своєрідність “козацьких” храмів того часу.
  11. Назвіть українських архітекторів, які працювали у стилі “козацького” бароко.
  12. Назвіть українських композиторів того часу, що працювали в Росії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ

ВІДРОДЖЕННЯ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

 

Мета: розкрити історичні умови розвитку української культури в ХІХ – початку ХХІ ст.;показати процес розвитку освіти в Україні, зміну її характеру порівняно з попередньою добою; окреслити основні напрями розвитку української науки; з’ясувати особливості української мови та літератури;показати негативні наслідки асиміляційних заходів російського царизму для українського народу та його культури; висвітлити процес становлення і розвитку українського професійного театру; визначити тенденції розвою архітектури та мистецтва.

 

ПЛАН.

 

  1. Сутність процесу становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України у кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
  2. Особливості розвитку освіти в Україні.
  3. Основні напрями наукових досліджень.
  4. Розвиток української мови та літератури. Асиміляційні заходи російського самодержавства щодо українського народу і його культури.
  5. Музичне мистецтво України. Театр та опера.
  6. Архітектура та скульптура України: стилістичні напрями.
  7. Український живопис та графіка.

ЛІТЕРАТУРА:

 

Говдя П., Лобановський Б. Українське мистецтво другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1989.

Голубенко П. Україна  і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.4.

Історія української  музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.2,3.

Мороз З.П. Українська драматургія  і театр другої половини ХІХ ст. – К., 1950.

Нариси історії української  інтелігенції: У 3-х тт. – К., 1994.

Степовик Д. Українське мистецтво першої половини ХІХ ст. – К,, 1982.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української  культури. – К., 2001.

Ясиевич В.Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ-ХІХ веков. – К., 1988.

 

1. Сутність процесу становлення  і розвитку культурно-освітнього  та громадсько-політичного життя  України у кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Поняття “українське національно-культурне відродження” відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях на межі ХVІІІ – ХІХ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, що проявлялася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітницьких, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження  як поняття окреслює процес набуття  етносом таких якісних рис, які  дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі ХVІІІ – ХІХ ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникає і попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини ІІ встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських “сословій”. Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об’єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.

Наприкінці ХVІІІ ст. етно-історчну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотизмом  та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрія (з 1867 р. – Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, великою мірою через “тупцювання” у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Українське національне  відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина, щоправда переведена у дворянство.

Информация о работе Культура Київської Русі