Культура Київської Русі

Епіграма також входить в  українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту книги. Але в барокову добу епіграма стає самостійним поетичним жанром.

Барокова доба в українській  літературі поставила завдання створення  ідеальних образів представників  національної еліти – оборонців  культурної традиції та носіїв лицарських чеснот. Це завдання мав виконати панегіричний жанр. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К.Острозького були вірші Г.Смотрицького (1580), але вершиною цього жанру був твір Олександра Митури “Візерунок цнот…” (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього гуртка Єлисею Плетенецькому. Вірші “на погреб” також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічній розробці надзвичайно хвилюючої людину доби бароко теми неминучої смерті і пов'’заної з неї теми цінності людського життя. Найвідомішим з творів цього жанру є вірш Касіяна Саковича “На погреб гетьмана П.Сагайдачного” (1622).

З’являються жанри літератури, пов’язані із зародженням театрального мистецтва. Це – шкільна драма, інтермедія та вертеп. Шкільна драма – це твори на релігійні та міфологічні сюжети, які писалися і ставилися вчителями й учнями братських шкіл, студентами колегій. Інтермедія – це комедійний твір на побутову тематику, що ставився у перерві між актами поважної релігійної драми.

З ХVІІ ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вертепні вистави відбувалися у двоповерховій дерев’яній скринці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія, а на нижньому – різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети “вертепу” (використовуваної як хлів печери, у якій народився Ісус).

4. Архітектура та мистецтво:  тенденції розвитку. Архітектурне будівництво України ХІV – ХVІ ст. підпорядковувалося завданням оборонної політики і були пов’язані з характером укріплення міст. Оскільки в цей період активно розвивалися міста, це стимулювало інженерно-архітектурну думку. Також містобудуванню сприяло магдебурзьке право міст, яке зміцнювало самоврядування і позитивно впливало на перетворення міст на великі культурні центри з архітектурою високого рівня (Львів, Київ, Луцьк, Кам’янець-Подільський та ін.).

У церковній архітектурі довгий час зберігався вплив візантійсько-руського стилю. Але від ХVІ ст. набули деякого поширення готичні та ренесансові типи культових споруд. Особливо помітні ці стилістичні напрями були у Львові. Так, наприклад, у готичних традиціях був збудований католицький собор – Катедра. А найвизначнішими ренесансовими спорудами Львова є будівлі архітектурного ансамбля, що належав Львівському Ставропігійському братству. Це – Успенська церква, каплиця Трьох Святих та вежа Корнякта (остання має виразні барокові елементи). Дивлячись на цей архітектурний ансамбль, можна уявити себе в Італії часів Відродження. Ознаки ренесансового стилю мали також перебудови та відбудови церков старокняжих часів у Києві, Чернігові, Переяславі та Каневі.

Розвивалася також фортифікаційна архітектура. Будівництво кам’яних замків було поширене переважно на Правобережжі, а також на Волині, Поділлі, в Галичині та Буковині. Литовські і польські магнати, закріплюючи тут своє панівне становище, будували передусім оборонні замки-фортеці, а біля них поступово виростали центри торгівлі, промислу, тобто міста, і вони були оборонними центрами для цілих областей. Такими були Луцьк, Володимир-Волинський, Крем’янець, Острог. Будувалися також замки для оборони прикордонних територій від татарських набігів. Одним з них був відомий замок у Межибожі, а також Кам’янець-Подільський, що займав центральне місце на кордоні між Україною і Молдавією. У ХV – ХVІ ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами і баштами і мали значення фортець.

Менше збереглося оборонних архітектурних  споруд на Лівобережжі. Укріпляти міста  тут почали пізніше, головним чином у ХVІ ст. Це , перш за все, укріплення Чернігова, Новгород-Сіверського, Стародуба та Путивля. Усі вони були земляними та дерев’яними.

    Значні зміни  попередніх традицій характеризують  розвиток українського живопису. Провідним жанром залишається іконописання, яке у ХVІ ст. набуває все виразніших реалістичних рис, що пов’язане із впливом культури Ренесансу. Так, зокрема, галицькі (“святочні”) ікони ХVІ ст. (наприклад, “Воскресіння Христове”) несуть у собі виразну монументальну тенденцію, яка йде від мистецтва стародавньої князівської Русі. Але в ретельно врівноваженій композиції, чудовій гармонізації кольорів, вчуваються вже виразні ренесансні риси.

В одиночних святих галицького письма (“Святий Микола”, “Святі апостоли Іоанн та Петро”) виразно проступають риси індивідуалізації і своєрідного “іконного психологізму”, що свідчить про вплив портретного мистецтва на ікону. А от ікона “Воздвиження чесного Хреста” (Волинь) віддзеркалює перехідні ренесансно-барокові стильові тенденції середини ХVІІ ст.   Від початку ХVІІ ст. художники-іконописці поступово заміняють темперу олійними фарбами.

З другої половини ХVІ ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети Костянтина Корнякта, дружини турецького султана “Роксолани” (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К.Острозького та багатьох львівських міщан – діячів братства.

Потреби друкарства і  мистецького оформлення книг зумовили появу і розвиток графіки, яка зародилася в Україні у ХVІ ст. Перший відомий український гравер Ілля. Він ілюстрував “Києво-Печерський Патерик” – пам’ятку житійної літератури. З початку ХVІІ ст. збереглося чимало графічних робіт безіменних авторів. Всі вони створені під сильним впливом західноєвропейського Відродження.

Близько до граверного мистецтва  стояли також геральдика (зображення родових гербів, гербів міст) та сфрагістика (виготовлення печаток). Вони також перебували під впливом Заходу.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий національний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури. Її трьома провідними центрами були Львів, Острог та Київ, які за короткий час дали багато культурних цінностей, у яких яскраво перехрещувалися проміння духовності Сходу і Заходу. 

 

 

КОНТРОЛЬНІ  ПИТАННЯ

1. Назвіть головне питання культурного життя українських земель у литовсько-польську добу.
2. Який внесок у культурний розвиток України зробило козацтво?
3. Назвіть типи навчальних закладів, що існували на українських землях у ХVІ – першій половині ХVІІ ст.
4. Який внесок у культурний розвиток України зробив князь Костянтин-Василь Острозький?
5. Які нові жанри української літератури з’явилися у литовсько-польську добу? З чим це було пов’язано?
6. Назвіть основні тенденції розвитку архітерктури України.
7. Коли в українському живописі зароджується портретний жанр?
8. Який новий вид образотворчого мистецтва з’являється в Україні у ХVІ ст. у зв’язку з розвитком друкарства?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ  У ДРУГІЙ

ПОЛОВИНІ ХVІІ – ХVІІІ СТ.

Мета: розкрити історичні умови розвитку української культури в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.;показати процес розвитку освіти в Україні та його вплив на всі царини культури; з’ясувати питання розвитку основних жанрів та напрямів української літератури зазначеної доби та її зв’язок з філософією та історією; дати загальну характеристику мистецького стилю “козацького” бароко в українській архітектурі; показати тенденції розвитку барокового стилю в образотворчому мистецтві та музиці.

 

ПЛАН.

1. Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
2. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу.
3. Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво.
4. Творчість Г.С.Сковороди – видатного українського філософа і літератора.
5. Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика.

ЛІТЕРАТУРА:

 

Білецький П. Український  портретний живопис ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1969.

Білецький П. Українське мистецтво  другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1981.

Голубенко П. Україна і Росія  у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.

Возняк М.С. Історія української  літератури. У 2 книгах: Навч. вид. –  Кн.1. – Львів: Світ, 1992.

Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.

Жолтовський П. Монументальний живопис  на Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. – К., 1988.

Жолтовський П. Художнє життя на Україні в ХVІ – ХVІІІ ст.. – К., 1988.

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.3.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у  розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

Історія української музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.1

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

Макаров А.М. Світло українського бароко. – К., 1994.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української  культури. – К., 2001.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1991.

Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і  антична культура. – Х., 1993.

Ушкалов Л.В. Світ українського бароко: Філологічні етюди. – Х., 1994.

 

1. Історичні умови розвитку  української культури у другій  половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Але постійні війни протягом 60 років призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування і амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно вразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини ХVІІ ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія (чернігівсько-полтавські землі), а також на Слобожанщині, яка саме в уей час починає активно зіселятися українськими переселенцми переважно з Правобережжя. Гетьманську державу очолювали високоосвічені, європейського рівня політичні й громадсбкі діячі: Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа. Вони докладали великих зусиль і коштів з метою розбудови культури, освіти. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом “поділяй і володарюй”. Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було вжито низку заходів з метою недрпущення поширення гетьманської влади на Слобідську Україну і Запоріжжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині, якій було нав’язано назву “Малоросія”.

Під час Руїни (1657-1687рр.) культурно-національна  еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній опорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на нього, щоб протистояти авторитарній стратегії Москви. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися “закликання” до українських міст московських воєвод гетьманів І.Брюховецьким (1665 р.), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686 р.). Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату всередині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації (відцентрованості) культурного руху.

Відносне покращення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування  І.Мазепи (1687–1709 рр.). Після 1709 р. попри  те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р.– Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культури влане української.