Культура Київської Русі

Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим технічним і технологічним рівнем, користувалися попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

6. Особливості  музичного мистецтва. Музичне мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції важливе місце посідали ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні  плачі й голосіння.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них  найзначніший – билинний епос, що активно розвивався у Х - ХІ ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалась боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попоич, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин – Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у “Слові о полку Ігоревім”, Іпатіївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва  були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізтори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних свят, розваг, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих “веселих молодців” як їх називали у ті часи.

Цікавою є музика княжого  двору. За свідченням істориків, починаючи  з середини Х ст. прийоми іноземних  послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня  Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Ймовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.

Князі утримували при  дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці – сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали  духові та ударні інструменти.

Взагалі у часи Київської  Русі широкою популярністю користувалися струнні смичкові інструменти, зокрема гудок, смик; щипкові – лютня, гуслі, псалтир; духові – роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні – бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце  посідає церковний спів. Давньоруські одноголосні наспіви називалися знаменним розспівом. Він був запозичений з Візантії і збагачений народнопісенними традиціями східних слов’ян.

Основою знаменного розспіву стали “гласи” – хорові монодії, де мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто  вокальний, без супроводу.

У Київській Русі з’явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків – сапіваків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравав Києво-Печерський монастир. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика і піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала  міцним підгрунтям для формування професійної  музичної культури українського народу.

7. Внесок Київської  Русі у розвиток світової культури. КиївськуРусь, освоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом ХІ – ХІІ ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Єаропи та Азії.

Численні археологічні знахідки  та писемні джерела свідчать про самобутність культури Київської Русі і спростовують твердження окремих науковців про іноземні впливи на неї, які особливо були популярними серед вчених у ХІХ і на початку ХХ ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам’яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, а також графіті (написи на стінах) у Софії Київській та Новгородській. За Володимира та Ярослава працювали школи. Народилася й утвердилася любов до книги, утворюються майстерні для переписування та оздоблення книги. Виникають бібліотеки. Київські князі були високоосвіченими людьми – “книголюбцями”. Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, “почитая часто в день і в нощи”, був палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальне письменство (художня література, повчання, ораторська проза, літописи, агіографія). Разом з народом і в народі жили обрядова усна творчість, казки, історичні перекази, легенди, ліричні пісні, прислів’я, приказки, загадки та ін. Майже у первозданному вигляді до нас дійшли високі взірці обрядової поезії – колядки та щедрівки.

Широко побутувала в  Київській Русі перекладна література: філософські та богословські трактати, апокрифи, романи і повісті, історичні хроніки та вибране з них, так звані Ізборники. Вони істотно розширювали кругозір та світосприйняття давеьоруського читача.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев’яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Із кам’яним зодчеством приходить на Київську  Русь монументальний живопис – фрески та мозаїки, з’являється іконопис.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-ужиткове мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.

Культурний розвиток Київської Русі створив родючий  ґрунт, на якому пізніше постали різноманітні у своїх проявах і самобутні за характером культури українського, російського й білоруського народів. На українських землях саме демократичні тенденції давньоруської культури знайшли найбільш сприятливі умови для подальшої еволюції. Ці тенденції були тісно пов’язані з патріотичною боротьбою за національну самобутність вітчизняної культури, що стала тотожною боротьбі за рідну мову, православну віру, соборну державу.

 

КОНТРОЛЬНІ  ПИТАННЯ

 

1. Які першовитоки має культура Київської Русі?
2. Як сприймали русичі процес християнізації?
3. У чому суть світоглядного синкретизму, що утвердився після прийняття християнства у Київській Русі?
4. Розкрийте роль християнізації Русі для її подальшого культурного розвитку.
5. На які два види поділялася писемна література часів Київської Русі?
6. Охарактеризуйте основні жанри давньоруської оригінальної літератури.
7. Назвіть три основні види загальноосвітніх навчальних закладів, що існували на Русі у Х – ХІІ ст.
8. Який новий вид архітектури з’явився  на Русі після прийняття християнства?
9. Назвіть види образотворчого мистецтва Київської Русі.
10. Охарактеризуйте техніки фрескового та мозаїчного образотворчого мистецтва.
11. Які види декоративно-ужиткового мистецтва набули високого рівня розвитку та поширення на Русі?
12.   Які види музичного мистецтва можна виділити за часів Київської Русі?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ЛИТОВСЬКОЇ-ПОЛЬСЬКОЇ

ДОБИ (ХІV – СЕРЕДИНА ХVІІ СТ.).

 

Мета: з’ясувати умови розвитку національно-культурного та релігійного життя в Україні за литовсько-польських часів; визначити роль братств у захисті національної культури та православної віри; розкрити шляхи розвитку української освіти та показати вплив на неї друкарства; накреслити зв’язок вітчизняної культури із західноєвропейською, зокрема відголоски в Україні Ренесансу та Реформації; висвітлити особливості розвитку архітектури, малярства, зародження графічного мистецтва.

 

ПЛАН.

1. Історичні умови розвитку української культури у ХІV – першій половині ХVІІ ст.
2. Розвиток української освіти та друкарства.
3. Основні жанри української літератури.
4. Архітектура та мистецтво: тенденції розвитку.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.2.

Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVІ – поч. ХVІІ ст.). – К., 1990.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров  і виникнення друкарства на Україні. – Львів, 1983.

Книга і друкарство на Україні. –  К., 1964.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української  культури. – К., 2001.

Степовик Д.В. Українська графіка ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1982.

Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.

Федас Й.Ю. Український народний вертеп. – К., 1987.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська  академія. – К., 1991.

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

 

1. Історичні умови розвитку української культури у ХІV – першій половині ХVІІ ст.

У ХІV – першій пол. ХVІІ ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести:

• роз’єднаність українських земель;
• відсутність єдиного політичного центру;
• соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників;
• постійну жорстоку агресію татар.

Більша частина українських  земель знаходиласяу складі Литовської та Польської держав. Разом з тим  ХІV – ХVІ ст. – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання.

Це було пов’язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби.

Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд з тим, відомий з давньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв’язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь і схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ – ХІV ст. у деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV – ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний ужиток свою мову, звичаї, право.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям  досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не лише на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, що скоро перейшли під протекторат Оттоманської Порти. Саме в литовський період поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.

Під тиском цих вкрай несприятливих  зовнішніх обставин починається  повільний процес трансформації  традиційної народної культури, який зрештою привів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Особливу субкультуру  витворило у ХV – ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий”, оскільке розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування – водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий. Звідси – такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарскість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.