Искусство Киевской Руси

Історична заслуга літописця  Нестора полягає в тому, що він  створив другу, після Іларіона, концепцію  осмислення древньоруської історії  та поставив питання про включення  історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи  Нестора актуальним залишалося питання  про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною, пам'яткою староукраїнського  письменства є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”, написане на початку ХІІ століття. Князь Володимир Мономах – одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. У “Повчанні” можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. У другій частині твору автор говорінь про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. В третій частіші “Повчання” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у “Повчанні” простежується світській, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо – руської літератури є “Слово о полку Ігоревім” створене невідомим автором близько 1187 року. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. “Слово о полку Ігоревім” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород – сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 році [2, c. 89].

Отже  в Київський Русі розвивалась освіта. Її осередками були церкви та монастирі,які сприяли  розвиткові літератури та мистецтва.Найвидатнішими пам` ятками письменної літератури в Київській Русі є «повість временних літ», «повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Патерик», «Слово ополку Игоревім» та ін..Здебільшого літописи створювали чинці. Література зберігалась у монастирях,і була недоступною навіть для письменного населення Русі.

РОЗДІЛ 4. ОСВІТА

 Розвивалася в Київській  Русі освіта. Освіченими були  багато представників влади - князів, правителів, воєвод: Ярослав  Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик  Ростиславович та ін. Князі завжди  переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир  Святославич відкрив у Києві  школу, де навчалися князівські  і боярські діти. Ярослав Мудрий  відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків [2, c. 101 ].

 Основу освіти становили  богослов'я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській  Русі й іноземні мови. Кількома  мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав  Ярославич, Володимир Мономах  та ін.

 Були відомі на Русі  й твори античних філософів  - Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія.

  Осередками освіти  були церкви та монастирі, які  сприяли розвиткові літератури  та мистецтва. Одним з таких  осередків був Києво-Печерський  монастир, що його за правління  Ярослава Мудрого заснував виходець  з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний  Антоній. Печерський монастир  був центром не тільки православ'я,  а й літописання, мистецтва,  медицини; він уславився іменами  Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших [4, c. 52].

   При княжих дворах, Печерському та Видубицькому  монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя  Ярослава Мудрого були книги  багатьма мовами. Приватні бібліотеки  мали правнук Ярослава Мудрого  Микола-Святоша,  волинський князь  Володимир Василькович,  чернець  Григорій  (середина XII ст.). Одночасно  з бібліотеками виникли і перші  архіви. Вважається, що найдавнішим  сховищем рукописних документів  була церква св. Іллі у Києві.

Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і  до реформи 988 рока. Адже, згідно з договорами Русі з греками, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти вояків, які від'їжджали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з південнослов'янських країн. У середині X сторіччя у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: Св. Іллі та Св. Миколая на Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти [19, c. 82].

Після церковної реформи  Володимира виникла потреба у  навчанні та вихованні грамотних  людей, для чого були запроваджені державні школи. Літопис повідомляє про відкриття  шкіл у Києві, Новгороді. До школи  у Києві приймали дітей замолених  верств населення — "нарочитої  чаді", а у Новгороді брали  дітей старост та попів. Це вказує на існування шкіл двох ступенів: для виховання вищих та нижчих служителів церкви. В школі навчали насамперед читання, а потім вже писання та рахування. У початкових школах елементарною наукою було читання. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників. Подібне навчання по складах підтверджується археологічними знахідками, зокрема шкільними вправами хлопчика Онфима, знайденими серед новгородських берестяних грамот. Більшість вихованців парафіяльних початкових шкіл навчалися лише читати, а подальші знання вони набували в своїй практичній діяльності перед висвяченням.

Щодо вищої освіти, то з цього приводу тривалий час  точилися дискусії, хоч у літопису й згадується "книжне навчання". На підставі аналізу Послання Климента Смолятича до пресвітера Фоми він  переконливо довів, що на Русі дійсно існувала вища освіта. Климент Смолятич — дуже освічена, видатна людина, яку літопис називає "книжником" та "філософом", яких раніше не було в Русі. У своєму Посланні до Фоми він переконує того, що вища освіта для вищих ієрархів церкви є необхідною, посилаючись на духовних діячів Київської митрополії. Він спирається на авторитет античних філософів та письменників "от Омира, от Арістотеля і от Платона", а не на відомих отців християнської церкви. Люди, яких називає Климент, це ті, що здобули вищу освіту. Під останньою малися на увазі богословсько – філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи та вивчення іноземних мов. Таку освіту можна було отримати в XI сторіччі у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII сторіччі при Печерському або Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі — у школах при єпископіях. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якого за тих часів та й значно пізніше нерідко велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Крім того, київські митрополити були переважно греками, більшість яких мали вищу візантійську освіту. В оточенні київського митрополита чимало людей мали добру освіту, про що й пише Климент. Деякі з них, можливо, були перекладачами та писарями тих "книг многи", про які згадує літопис 1037 рока [4, c. 97].

Друге місце за значенням, найімовірніше, посідала латинська  або, як дехто гадає, варязька мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським, що добре усвідомлювалося за тих часів, про що свідчить вислів Володимира Мономаха в його "Повчанні дітям". Про свого батька Всеволода Ярославича він писав: "яко бо отець мой, дома сЂдя, изумЂяше 5 язык, в томъ бо честь от инЂх земль» . Вірогідно, це були грецька, латинська, німецька, угорська та половецька мови

У Київській Русі дуже рано з'явилася іноземна перекладна література. Вже в XI ст. у скрипторії при Софійському  соборі, а пізніше й інших місцях, слов'янською мовою перекладено  відомі у всьому світі твори: "Хроніка" Георгія Амартола, "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія, Хроніка Сінкела, "Житіє Василія Нового", "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, "Житія Стефана Сурозького", "Александрія", "Пчела", "Повість про Акіра премудрого", "Шестоднев" Іоанна, екзарха болгарського, "Деівгенієве діяніє", "Фізіолог", Пандекти Никона та ін, Ці твори мали виключне значення для поширення освіти та тогочасних наукових знань.

Як бачимо, в Київській  Русі існувала вища освіта, яку отримали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький, автор "Слова  о полку Ігоревім", Ярослав  Мудрий, його сини — Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки — Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович  та ін. [4, c. 94].

Крім початкових шкіл, утворених  з ініціативи держави, існувало й  приватне, індивідуальне, навчання. Ним займалися головним чином дяки при церквах та, можливо, ченці монастирів, при яких могли бути школи для дітей. Один з авторів давніх графіті на ім'я Піщан написав, наприклад, на стіні Софійського собору у Києві: "Піщан писав, ходивши до дяків учеником". Поступове поширення грамотності на Русі засвідчується й написами на різних ремісничих виробах, знайдених в Україні. Привертають увагу: напис на мечі "Коваль Людота", знайденому в с. Хвощоватому, на корчагах з Києва — "Мстиславова корчага", "Благодатніша повна корчага сія" та на згаданому пряслиці "Янка вдала пряслень Жирці" та ін. Однак, безперечно, більш масовим матеріалом, що свідчить про проникнення грамотності у всі сфери життя, в тому числі й у побут, є берестяні грамоти та написи-графіті, знахідки яких вже налічуються сотнями [2,c.78].

У період феодальної роздрібненості Русі продовжувався подальший розвиток писемної культури: виникали нові провінційні  центри, але всі вони, аж до татаро-монгольської навали, були під великим впливом  блискучих досягнень київської  писемної школи.

Важливим явищем культурного  життя Київської Русі стала поява  літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської  літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Виникали згадані вже  історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних  билин. Зародились билини наприкінці першого  тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так  званого Київського та Новгородського циклів.

Творив і виконував  билини власне народ. З його маси виділялися талановитіші співці-оповідачі. Пам'ять  народна донесла до нас імена  таких професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору могли бути скоморохи [19, c.86].

Усна народна творчість  мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно  пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити  місце Русі серед інших країн  і народів.

Таким чином на Русі освіта досягла високого рівня розвитку.Її осередками  ставали церкви та монастирі .Важливим  явищем культурного життя  стала поява літератури.Для поширеня освіти слугували бібліотеки .

                                                ВИСНОВОК

Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала  з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з  імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго – Окського  межиріччя.

Незважаючи на те, що Русь пізніше інших європейських країн  вступила на шлях історичного розвитку, до XII століття вона стала одним з  найбільш розвинених в культурному  відношенні держав того часу. Культура Київської Русі успадкувала культуру багатьох східнослов'янських племен, що склали ядро ​​держави, вона зазнала  впливу візантійської культури, яка  справила на неї помітний вплив. Історія культури переконує, що інтенсивне засвоєння чужої культури дає на наступному витку розвитку потужний викид власне в навколишній культурний простір. В епоху Київської Русі було задано тип культурно – історичного  розвитку народу, в якому тісно перепліталося християнство і язичництво.

Література в Київській  Русі була тісно пов’язана з християнською  церквою. Саме з візантійськими ченцями  Кирилом та Мефодієм пов'язують створення  старослов'янської абетки . Вона базувалася на грецькому алфавіті та мала 43 літери, що виконували також роль цифр. Поряд  з кирилицею деякий час була у  вжитку й глаголиця, проте вона проіснувала  лише до ХІІІ століття. Відчуваючи політичний тиск збоку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її "святість", а отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам – збірникам  життєписів отців церкви, монахів якого – небудь  одного монастиря.

Поширення освіченості відбувалося  в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. На Русі було багато бібліотек, але перша й най значиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим.