Особливе
місце в системі розписів займають
фрески світського характеру,
до яких належить композиція
“Сім'я Ярослава Мудрого” і
розписи в північній і південній
баштах. Зображення сім'ї князя
розташоване навпроти вівтаря,
на стінах хор, на яких знаходилась
княжна родина під час богослужіння.
Дискусії навколо цього зображення
велися більше століття по
мірі його розкриття від пізніх
записів. Композиція повністю
не збереглася, вціліли лише зображення
чотирьох постатей на південній
стіні і двох - на північній.
Вони йдуть одна за одною
з двох сторін до центру, що
був розташований на західній
стіні і зруйнований разом
зі стіною.
Софія київська
зіграла надзвичайну роль в
усіх сферах життя давньоруської
держави. Це єдиний пам'ятник
давньоруського мистецтва, який
доніс в найбільшій повноті
вироблену середньовічною православною
ідеологією художню концепцію
храму з її найціннішою частиною
- мозаїчним убранством апсиди
і купола. Лише в Софії київській
система мозаїк дійшла до наших
днів в усіх її елементах [17,c.158].
Десятинну
церкву було задумано як величний
пам'ятник, у якому знайшла
б своє гідне втілення блискуча
епоха князювання Володимира
Святославовича. Надаючи перевагу
християнству Володимир зрозумів,
що в ньому прихована сила,
яка допоможе здійснити його
далекосяжні мрії, про єдину могутню
державу, міцно зв'язану з ідеологією
нового ідеального ладу. Тому
для будування і оздоблення
Десятинної церкви Володимир
не шкодував коштів, виділивши
для цього десяту чистину своїх
власних прибутків. Про пишність
внутрішнього оздоблення церкви,
про її розкішні настінні мозаїки
та фрески, про чудовий візерунок
мозаїчної підлоги, про мармурове
облицювання і, нарешті, церковне
дорогоцінне начиння, яке подарував
Володимир можна складати лише
деяке уявлення, розглядаючи дрібні
уламки й фрагменти, знайдені
під час археологічних розкопок.
Майстри, що працювали в Десятинній
церкві, як можна гадати, засвоїли
константинопольську систему декорування
храму, за якою в апсиді здебільшого
зображали постать богоматері
Оранти, а в куполі - постать Пантократора.
Про стиль мозаїк Десятинної
церкви нічого сказати не можна
- розрізнені дрібні уламки не
дають для цього ніяких підстав.
Усі висновки й думки про
стиль фресок ґрунтуються на
аналізі одного уламка розпису
з зображенням верхньої частини
обличчя молодого “святого”,
виконаним у дуже архаїчній
манері, що схожа на манеру
виконання деяких фаюмських портретів.
Характерними особливостями письма
цього уламка є виразність
малюнка і різне, важке моделювання
форми. Широко відкриті очі
з великими зіницями і зморшками
біля перенісся надають обличчю
натхнення, виражають цілеспрямовану
волю [ 14, c. 125].
Інший знаменитий
цикл давньоруських мозаїк - з
Михайлівського Золотоверхого собору
в Києві. Мозаїки Михайлівського
собору були зроблені на поч.
ХІІ ст. Фрагменти мозаїчного
убранства храму знаходяться
в Софіївському соборі в Києві
та в Третьяковській галереї
в Москві. Притримуючись традиції,
що міцно утвердилась в Києві,
вівтар Михайлівської церкви
прикрашала монументальна постать
Богородиці в позі Оранти. На передній
(східній) його стороні є зображення Владичиці,
що стоїть піднявши свої руки з відкритими
долонями, - з позолоченої мозаїки. Втрата
Михайлівської Оранти позбавляє можливості
емоцію цього образу в давньоруському
мистецтві. Під постаттю Богоматері був
фриз з “Євхаристією”, який зберігся
(Софійський собор). В нижньому регістрі
знаходився, як свідчить Алепський, святительський
чин - повністю втрачений. Таким чином,
мозаїчна композиція центральної апсиди
Михайлівської церкви в основному повторювала
аналогічну композицію Софії Київської.
Відмінністю було вісім додаткових фігур
апостолів в регістрі “Євхаристії” та
постаті Дмитра Солунського та архідиякона
Стефана (Софія) на вівтарних стовпах.Навіть
при тому, що мозаїчне убранство Михайлівського
собору збереглося лише частково, стилістичний
аналіз дозволяє відмітити його характерні
особливості в порівнянні з мозаїками
Софії. “Євхаристія” подана в Михайлівському
соборі і в тій же іконографії, що і в Софії
: в центрі зображення престол, по боках
від нього - ангели з ріпідами і двічі повторені
постаті Христа, який подає апостолам
хліб і вино. Христос виступає тут як священик,
причому ангели, що прислуговують , зображені
в чині дияконів. Апостоли, що приходять
за причастям, настільки яскраво охарактеризовані,
що не виникає труднощів в їх ідентифікації.
Ліву частину очолює апостол Петро, за
ним слідують Іоанн, Лука, Варфоломій,
Яків і Хома. На чолі правої групи виступає
апостол Павло, за ним ідуть Матвій, Мрак,
Андрій, Симон і Пилип. В той же час у Софії
київській апостоли наділені німбами,
на Михайлівській мозаїці німби, оточують
лише голови Христа і ангелів. Очевидно,
існувало дві іконографічні традиції
зображення апостолів в “Євхаристії”.
Над всім фризом іде напис, близький до
Софійського, але не грецькою, а старослов'янською
мовою, в якому є кілька помилок, що може
свідчити про незнання мозаїстом Слов'янської
мови, або про його неграмотність. В першому
випадку це був грецький майстер, в другому,
очевидно, малокваліфікований руський
ремісник.
На зміну
площинності софійських мозаїк
в михайлівських приходить членування
площини лініями, ламаними і
звивистими. В цьому подрібненні
площини і в численності золотих
штрихів в одязі відчувається
вплив мініатюри в монументальний
живопис. Майстри володіють високою
культурою лінії, за допомогою
якої досягається найрізноманітніші
ефекти. Лінійний ритм має в
Михайлівських мозаїках особливе
значення. Саме в ньому, а також
в новому композиційному підході
і в зовсім новій колористичній
гамі слід шукати причину того,
що михайлівські мозаїки так
не схожі на софійські. Вони
виділяються виключно красою
кольорів, серед яких домінують
зелені. Чистий синій колір, що
так часто використовувався в
Софії, тут взагалі відсутній,
як і чистий червоний.
Мозаїки Михайлівської
церкви стали останніми в давньоруському
мистецтві. На зміну мозаїкам
прийшла фреска, яка допускала
більшу, порівняно з мозаїкою, різноманітність
іконографії. Мозаїка ж була
мистецтвом традиційно візантійським
і втілювала жорстку іконографічну
програму, яка лягла в основу
декорацій вівтаря. В храмах
Київської Русі вона була незмінною
майже 200 років, починаючи з
розписів Десятинною церкви і
закінчуючи розписами Кирилівської,
в апсидах всіх храмів були
фігури Марії - Оранти, “Євхаристія”
і Святительський чин. Запозичена
з Візантії система декорацій
була на цьому етапі для
Київської Русі обов'язковою,
і за її незмінністю суворо
стежили очолюючи київську митрополію
грецькі митрополити [14,c.145].
У прямому
зв'язку з введенням християнства
перебуває виникнення і розвиток
національної традиції іконописного
мистецтва. Ікони писалися на
дошках. Дошку вкривали особливим
ґрунтом, потім наносили малюнок,
по якому писали фарбами, розтертими
на яєчному жовтку. Теми, композиції,
колірна гама зображень на
іконах підкорялися суворим правилам
- канону. У канонічних зображеннях
немає реалізму, їх символіка
дуже складна. Найбільші майстри
вміли, не пориваючи з каноном,
наділяти свої твори неповторними
індивідуальними рисами, наповнювали
свої вироби справжніми почуттями.
У "Києво-Печерському патерику" описане
житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія)
Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися
до сьогодні, датуються приблизно часом
князювання Володимира Мономаха. Привезена
з Візантії ікона “Володимирська Богоматір”
послужила основою цілого ряду ікон, які
отримали назву “Замилування”.
Поява
мистецтва книжкової мініатюри
співпадає з появою найдавніших
писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими
ілюстраціями називався “лицьовий”.
Зображенням трьох євангелістів
- Іоанна, Луки і Марка – було
прикрашене Остромирове Євангеліє.
Четвертого євангеліста, Матфея,
немає, але для малюнка був
залишений чистий аркуш. “Лицьовим”
є знаменитий “Ізборник” Святослава.
Крім сюжетних ілюстрацій, книги
багато орнаментувалися. Про мініатюри
Київської Русі ми можемо скласти
уявлення по так званому радзивілівському
літопису XV ст., який є списком
з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр
– своєрідна художня енциклопедія
історії і культури того часу [28, c.90].
У давнину ікони писали
тільки ченці-іконописьці в монастирі.
Перед написанням ікони, з благословенням
ігумена, чернець постився, сповідав
гріхи і причащався св. Христових
Таїн. Приступаючи протягом усього
часу він посилено творив Ісусову
молитву, постився і часто причащався.
Особливо молилася і вся братія монастиря,
допомагаючи праці. Тому ікона - це праця
соборна.
Іконописець повинен був
писати відповідно до канону, що сформувався
у Візантії, і відповідно до Богом
натхненних зразків.
Найправославнішою іконою ХІ
ст. є Владимирська Богоматір ”,
що на протязі всієї історії була
оточена ореолом найвищої святості.
Привезена з Вишгорода на поч.
ХІІ ст. з Візантії, вона була перевезена
Андрієм Боголюбським в 1115р. до Володимира,
від чого і отримала свою назву. Вся
її історія, кожен крок прослідковується
в літописах, що свідчить про ту пошану,
якою оточували її на протязі віків.
Ікона виконана усталеним каноном,
її композиція має грецьку назву
“Елеуса” (милостива), що було перекладено
на Русі як “Умілєніє” .Цей тип композиції
набув на Русі найширшого розповсюдження
і користувався особливою любов'ю, завдяки
надзвичайній силі втіленого в нього почуття
материнства. Материнство - ось головна
ідея “Умілєнія”. Обхопивши шию Богоматері,
маленький Христос прихилився до її щоки.
Богоматір схилила голову, притримуючи
його руками. В її великих очах, звернених
до глядача, відбилась глибока скорбота
матері, що передчуває трагічну долю свого
сина. Художник майстерно підкреслив виразність
сумних очей, скупним малюнком передав
вишукано окреслені брови, тонку лінію
носа, маленькі губи. При граничній чіткості
малюнка живописне виконання відрізняється
великою м'якістю, переходи від світла
до тіні позбавлені різкості. В цьому творі
виключно високої художньої цінності
від первісного живопису до кін. ХІ - поч.
ХІІ ст. збереглися лише обличчя Богоматері,
немовляти і його рука [9, c. 152].
В ХІІ ст. створені ще кілька
видатних творів - “Богоматір Велика Панагія”
з Ярославля, “Устюжське Благовіщення”
та “Борис і Гліб” з Новгорода,
“Ангел Золоті Власи” та “Георгій”
з Московського Кремля, які складають
особливу групу ікон, що своєю монументальністю
нагадують київські мозаїки. Особливо
яскраво риси художньої традиції
спостерігаються в чудовій іконі
“Георгій” з Успенського собору
Кремля.
Таким чином можна виділити
,що великий вплив на розвиток образотворчого
мистецтва та на іконопис здійснювали
культурні надбання Візантії . Тісний
взаємозв`язок тогочасного мистецтва
з християнством і релігією в цілому відображають
численні фрески і мозаїки Софіївського
собору, Миколаївської церкви. Отже розвиток
мистецтва,а зокрема розвиток іконопису
є прямим продовженням процесу введення
християнства на Русі
РОЗДІЛ 3. ЛІТЕРАТУРА
Коли християнство стало
державною релігією Київської Русі,
виникла потреба ознайомити віруючих
з Біблією, житіями святих, проповідями,
а також з історією християнства
та його світоглядом. Першим кроком на
шляху створенні давньоруської літератури
було перенесення з Візантії та Болгарії
культової літератури.
Після 988 рока в ужиток увійшло
письмо, базоване на абетці, створеній
ченцями Кирилом і Мефодієм — греками,
що поширювали християнство серед слов'ян.
На відміну від Риму з його наполяганнями
використовувати в богослужіннях латину
Константинополь погоджувався з тим, що
новонавернені народи користувалися у
церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях
та інших справах церкви вживали церковнослов'янську
мову — літературну норму, що спиралася
на південнослов'янські діалекти й була
легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово
вона поширилася на лише на релігійну,
а й на світську літературу, що ставала
багатшою та різноманітнішою [2, c. 52].
Специфіка релігійного змісту,
можливості доступу до досягнень
світової культури сприяли тому, що,
в основному, першими руськими письменниками
були священнослужителі київський
митрополит Іларіон, митрополит Климент
Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи
Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк
Григорій, Ігумен Печерського монастиря
Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.
Закономірно, що більшість
зразків цієї писемної літератури мали
релігійний характер. Найвидатнішими
серед них є «Патерик», тобто
оповідь про життя святих, написана
ченцями Києво-Печерської лаври. Якщо
в релігійних творах грецькі впливи цілком
домінували, то у літописах вони були менш
помітними. Ранні київські літописи, створені
переважно монахами й пройняті християнським
світовідчуттям, характеризувалися реалізмом
і багатством подробиць [8, c.76].
Але при всьому багатстві
експресії писемні джерела лишалися
недоступними для неписьменного
люду Києва. Скарбницею народної мудрості
й творчого духу слугували для
нього пісні, приказки, загадки, казки
й особливо усний епос, або билини.
З вуст в уста, від покоління
до покоління переказувалися билини,
в яких розповідалося про подвиги
таких популярних народних персонажів,
як веселий селянський син Ілля Муромець,
кмітливий син священика Альоша
Попович і син боярина Добриня
Микитич, усі троє — члени міфічної дружини
князя Володимира.
У Київській Русі досить
швидко вини к свій жанр літератури
– літописання, який у такому вигляді
не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії.
Літописи – це не лише історичні, але
й видатні літературні твори, сказання,
билини, народні перекази, посольські
нотатки, легенди. На даний нас збереглося
близько 1500 літописних списків,які є величезним
надбання культури східнослов'янських
народів [2, c .68].
Найвидатнішим історичним твором
Київської Русі і найвидатнішим
вітчизняним літописом серед
збережених часом, є “Повість временних
літ”, написана ченцем Києво – Печерського
монастиря Нестором у 1113 році. Нею починаються
майже всі давньоруські літописи, що дійшли
до нашого часу. До даного літопису увійшли
всі попередні зводи та різні доповнення,
зроблені як самим Нестором, так і його
попередниками. У “Повісті” вперше зроблено
спробу визначити місце Київської Русі
в загально історичному процесі, пов'язати
її історію зі світовою.