Гуманізм, як характерна риса культури і мистецтва епохи Відродження

Архітектура, скульптура і живопис епохи Відродження були тісно пов'язані в єдину систему. Її найважливішим дітищем був не собор і навіть не палац, а надгробний пам'ятник. Зведення і прикраса невеликих сімейних каплиць стає головною справою архітектури скульптури ХIV - XV ст. В епоху Відродження з її пишними урочистими церемоніалами звичай вимагав пристрої останнього свята - переходу в інший світ, - як з нагоди весілля або в'їзду в місто коронованої особи. Прах померлого наряджали, гримували, виставляли напоказ, натовпи друзів, побратимів і жебраків супроводжували його до останнього прихистку. Воно повинно було бути монументальним. Як тільки сімейство досягало певного добробуту, воно замовляло сімейну усипальницю. Її слід було, по можливості, прикрасити зображеннями покійних, що лежать на підвищеннях в парадному одязі, при зброї, якщо це лицар, або уклінними перед Богородицею в образі кається грішника, як у церкві. Форми капел нагадували собори в мініатюрі. Ці надгробні камені цілком заповнювали прилеглі ділянки і внутрішні простору церков. Італійські князі сприймали від античності смак до тріумфальної демонстрації своєї величі - спорудити собі пишне надгробок означало в останній раз затвердити своє земне могутність, зміцнити права династії. Надгробок перетворювалося на пам'ятник громадянського величі. У всіх містах були заможні корпорації виробників надгробків. Кращі створення знаменитих архітекторів, скульпторів, художників прикрашали поховання епохи Відродження. Похоронна капела Падуанського лихваря Енріко Скровеньї прикрашена фресками видатного художника світу - Джотто. Гробниця папи Юлія II і гробниця Медічі прославлені генієм Мікеланджело (скульптури «Ніч», «День», «Ранок», «Вечір», «п'є»).

XV століття - час розквіту в Італії монументальної скульптури. Вона виходить з інтер'єрів на фасади церков і цивільних будівель, на площі міста, стає частиною міського ансамблю. Вона ще зберігає зв'язок з архітектурою, але вже не підпорядкована їй, як у середні віки. Скульптура отримує художню самостійність та ідейну значущість. Одна з ранніх і найзнаменитіших робіт Мікеланджело - п'ятиметрова статуя Давида на площі Сеньйорії у Флоренції, що символізує перемогу юного Давида над велетнем Голіафом. Відкриття пам'ятника перетворилося в на-рідне торжество, бо венеціанця бачили в Давиді близького їм героя, громадянина і оборонця республіки.

Скульптори Відродження зверталися не тільки до традиційних християнських образів, але і до живих людей, сучасникам. З цим прагненням увічнити образ реального сучасника пов'язаний розвиток жанру скульптурного портрета, надгробного монументу, портретної медалі, кінної статуї. Ці скульптури прикрашали площі міст, змінюючи їх вигляд. Скульптура Ренесансу повертається до античних традицій пластики. Пам'ятники античної скульптури стають об'єктом вивчення, зразком пластичної мови. Скульптура раніше живопису відходить від середньовічних канонів і встає на новий шлях розвитку. Може бути, це пояснюється тим місцем, яке вона займала в середньовічних храмах. При спорудженні великих соборів створювалися майстерні, які навчали скульпторів-декораторів, які проходили тут хорошу підготовку. Майстерні скульпторів були провідними центрами художнього життя, відігравали велику роль у вивченні античності та анатомії людського тіла. Досягнення скульптури Раннього Відродження дуже впливали на живописців, які сприймали живої людини крізь призму пластики. Скульптори Ренесансу домагаються повного знання людського тіла, вони звільняють його з-під маси одягу, в яку ховала фігури середньовічна готика. Шлях, який здійснила Еллада в три століття, в епоху Відродження здійснений трьома поколіннями майстрів.

Скульптором, який відкрив історію Раннього Відродження поряд з архітектором Брунеллескі і художником Мазаччо, був Донато ді Нікколо ді Бетто Барді, відомий як Донателло (136? - 1466). Він був новатором майже у всіх видах пластики, його творчість визначила розвиток європейської скульптури в наступні століття. Донателло створив тип самостійної, не пов'язаної з архітектурою, круглої статуї, поклав початок новому скульптурному портрету-бюсту, що нагадує римські портрети, створив новий тип надгробка, був автором I першого кінного монумента в епоху Відродження, розробив нові види рельєфу, що покриває фризи ренесансних будівель. Він відродив античне зображення оголеного людського тіла, що викликає почуття захоплення своєю досконалістю.

У творчості Донателло поєднуються звернення до античних законами пластики і глибока релігійність, готична традиція і реалістичні ідеали Відродження. Його роботи служили зразком для багатьох поколінь скульпторів. Це статуї Се. Георгія, Се. Марка, Давида (один з улюблених сюжетів Відродження), образи пророків для дзвіниці Джотто (які скульптор створив скульптуру з реальних людей), кінний монумент кондотьєра Еразмо ді Нарні, прозваного Гаттамелатой (пам'ятник досі стоїть на площі у Падуї). Учні і послідовники розвивали ті ж теми і жанри ренесансної скульптури.

Фігури самого Донателло і його послідовників ще залежали від архітектурного заднього плану. Вони були призначені майже завжди для фронтального розгляду, їх рух розвивався тільки у площині. Вивчення форм було важливою проблемою Ренесансу. Цей крок зробив Андреа Дель Вероккио (1435-1488). Він встановив принципи координації, тобто з'єднання фігур у групу. Скульптори його школи багато і успішно працювали над проблемою композиції.

Вершиною мистецтва Високого Відродження по праву вважають Мікеланджело Буонарроті. Він був одним із титанів Відродження. Геніальний архітектор, художник, поет і скульптор. Скульптуру він ставив вище всіх інших мистецтв.

Талант скульптора відчувається і в його живописі, і в його поезії. В предметах, людських тілах, словах він бачив виразність об'ємних форм. Свої пластичні образи він створював не ліпленням, а саме ліпленням. У мармуровій брилі Мікеланджело бачив майбутній образ, який потрібно, було звільнити з приховує його кам'яної оболонки. Він не ліпив Вести статую «в чернетці» - з глини, а відразу обтісував камінь, відсікаючи непотрібне. Для такого способу ліплення потрібен великий талант і високий професіоналізм, дающийся роками напруженої праці. Скульптури Мікеланджело не сплутаєш з роботами інших авторів. Його образи сповнені внутрішньої сили, руху і потужності.

Порівнюючи розвиток скульптури і живопису Ренесансу, можна сказати, що вони йдуть паралельно: від зображення фігур на площині до передачі руху тіла і почуття простору. Не було розбіжності у шляхах архітектури, живопису і скульптури. Зодчий, проектуючи будинок, вже обдумував його прикрасу. Сама система формування майстрів мистецтв сприяла цьому. Навчання художника могло початися в ливарному або ювелірному цеху, продовжитися в скульптурній майстерні і закінчитися під керівництвом архітектора. Послідовне навчання різним професіям було не винятком, а швидше, правилом.

Цілісний підхід до мистецтва - характерна риса Відродження. Художнє освоєння дійсності йшло в міцному союзі архітектурних, скульптурних, живописних і літературних форм. Саме тому мистецтво Відродження являє собою стильову єдність.

Висновок

У цілому Відродження створило соціально-економічні, соціально-психологічні та науково-теоретичні передумови становлення культури як відносно самостійного феномену та розвитку понятійного апарату теорії культури і самої категорії «культура» у системі наукового знання. Відбувається поступове формування світської науки, «світської вченості». Сфера науки набуває високий соціальний престиж. На ренесансної грунті народжувався незалежний авторитет світської культури.

Характеризуючи культуру епохи Відродження, можна відзначити кілька важливих моментів, що визначили подальший розвиток культури та її філософське розуміння.

По-перше, це культ «cultura animi», тобто всього того, що пов'язано, в першу чергу, з розумовою діяльністю, заняттям словесністю, філософією, риторикою і т.д. Про те, що культура розумілася тільки у зв'язку з духовною діяльністю і в такому трактуванні використовувалася в категоріальному апараті наукового пізнання, говорять численні словосполучення з ключовим поняттям «культура», що зустрічаються у мислителів XVI - XVII ст.

По-друге, культура Відродження носила елітарний характер, вона не була тотожна всій італійській культурі того періоду. Ця елітарність гуманістичної культури має мало спільного з більш пізнім поданням про соціальну елітарності буржуазної культури. В епоху Відродження вперше виникло уявлення про інтелектуальну еліту суспільства, про перевагу людини, володів знанням, над тими, хто володів лише багатством.

Ця епоха, за справедливим зауваженням Ф. Енгельса, представляла собою «найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, по багатосторонності і вченості.

Вивчення природи (особливо в період, пов'язаний з творчістю Леонардо да Вінчі, що підкреслює вирішальне значення практики і досвіду в пізнанні світу) призвело до розширення та історичного горизонту, з'явився величезний інтерес до вивчення розвитку людства. Філософська і соціальна думка епохи Відродження підготувала і багато в чому затвердила подання про культуру як області справжнього існування людини, усвідомлення її як якісно іншої природи людського розвитку, відмінною від природної. На італійському грунті пізніше народилася філософія історії, в рамках якої сформувався предмет історії та теорії культури.

Список літератури

1. Антична спадщина в культурі Відродження. - М., 1984 З історії культури середніх століть і Відродження. - М., 1976

2. Джівелегов А.К. Творці італійського Відродження. У 2 кн. Кн.2. - М., 1998.

3. Культурологія. / Під ред.А.Н. Макарової. - М., 2000.

4. Рітенбург В.І. Титани Відродження. - Спб., 1991.

5. Спиркин А.Г. Філософія. - М.: Гардарика, 1999.

6. Шаповалов В.Ф. Основи філософії: Від класики до сучасності. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 1998.