Гуманізм, як характерна риса культури і мистецтва епохи Відродження

Серед представників культури Відродження є особистості, найбільш повно виразили риси того або іншого її періоду. Найбільший представник періоду Проторенессанса Данте Аліг'єрі - легендарна постать, людина, у творчості якого проявилися тенденції розвитку італійської літератури та культури в цілому на століття вперед. Перу Данте належать оригінальна лірична автобіографія «Нове життя», філософський трактат «Бенкет» (обидва твори написані італійською мовою), трактат «Про народну мову», сонети, канцони й інші твори. Звичайно, Данте найбільше відомий як автор «Іліади середніх віків» (за висловом В. Г. Бєлінського) - «Комедії», названої нащадками Божественною. У ній великий поет використовує звичний для середньовіччя сюжет - зображує себе подорожуючим по Аду, Чистилищу і раю, у супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Однак, незважаючи на далекий від повсякденності сюжет, твір наповнений картинами життя сучасної йому Італії і насичений символічними образами і іносказаннями.

Перше, що характеризує Данте як людину нової культури, це його звернення на самому початку творчого життя до так званого «нового солодкого стилю» - напрямку, повного щирості емоцій, але в той же час поглибленого філософського змісту. Цей стиль відрізняється дозволом центральної проблеми середньовічної лірики - взаємовідносин «земний» і «небесної» кохання. Якщо релігійна поезія завжди закликала відмовитися від земного кохання, а куртуазна, навпаки, оспівувала земну пристрасть, то новий солодкий стиль, зберігаючи образ земної любові, максимально його одухотворяє; він постає як доступне почуттєвому сприйняттю втілення Бога. Одухотворене почуття любові несе з собою радість, далеку релігійній моралі і аскетизму.

Данте був переконаний у вищій обумовленості творчого акту. Якщо природа лише незначною мірою відбиває божественне досконалість, то художник, на думку поета, покликаний вловити божественну ідею, «геній чистої краси», і максимально точно виразити її в своєму творі. Задача наближення до світу вічних сутностей, до божественної ідеї стоїть перед всіма художниками Відродження, і той факт, що Данте тяжіє до символізму (знаменитий його трактат «Бенкет» присвячений вченню про символ, про чотири сенсах тлумачення текстів), підкреслює це прагнення. Для того, щоб розкрити божественну ідею, необхідно зрозуміти символічний зміст твору. Хоча образи, дані в «Божественної комедії», міцно зв'язані з середньовічним світоглядом, про відроджувальному характер творчості автора говорять яскравість мови і індивідуальність її героїв. У Данте «дія розвивається не в глибинному, перспективному просторі, а як би в тісних вузьких межах плаского рельєфу, що взагалі зближає Даєте з живописцями Відродження, які рельєфно виділяють лише предмети першого плану [10], - писав М. Алпатов Як тут не провести аналогію між творчістю Дантец Джотто, великого живописця Проторенессанса.

У Данте в «Божественній комедії» особистісне ставлення до грішників розходиться з прийнятими нормами божественного правосуддя. Великий поет практично переосмислює середньовічну систему гріхів і покарання за них. Данте звертається до арістотелівської класифікації вад і злочинів, згідно з якою вчинок оголошується гріховним не за змістом, а за дією. Данте вдалося показати, що покарання таїться, по суті, в самому злочині, в суспільному його засудження. Практично ця думка наводить міст до теорії моральності, яка не потребує в потойбічному відплату.

У Данте інший погляд і на гордість. Він не заперечує, що гордість - «проклята гординя сатани», погоджуючись з християнським тлумаченням цієї риси. Не виносить поет і пихи. Він засуджує цей порок в алегоричному образі лева.

Вся творчість Данте: і його «Божественна комедія», і його канцони, сонети, філософські твори - свідчить про те, що гряде нова епоха, наповнена непідробним глибоким інтересом до людини і її життя. У творчості Цанте і в самій його особистості - джерела цієї епохи.

Сандро Боттічеллі - художник іншого періоду епохи Відродження, він гостріше інших висловив духовний зміст пізнього кватроченто. Ранній Ренесанс «вражає щедрістю, переізбиточності художньої творчості, хлинув як з рогу достатку» [11].

Творчість Боттічеллі відповідає всім характерним рисам раннього Відродження. Цей період більш ніж який-небудь інший, орієнтований на пошук найкращих можливостей в передачі навколишнього світу. Саме в цей час в більшій мірі йдуть розробки в області лінійної і повітряної перспективи, світлотіні, пропорційності, симетрії, загальної композиції, колориту, рельєфності зображення. Це було пов'язано з перебудовою всієї системи художнього бачення. По-новому відчувати світ значило по-новому його бачити. І Боттічеллі бачив його в руслі нового часу, однак образи, створені ним, вражають надзвичайною інтимністю внутрішніх переживань [12]. У творчості Боттічеллі полонять нервовість ліній, поривчастість рухів, добірність і крихкість образів, характерне зміна пропорцій, виражена в надмірній худорлявості і витягнутості фігур, особливим чином падаючі волосся, характерні рухи країв одягу. Іншими словами, поряд з виразністю ліній і малюнку, так шанованих художниками раннього Ренесансу, в творчості Боттічеллі присутній, як ні в кого іншого, найглибший психологізм. Про це беззастережно свідчать картини «Весна» і «Народження Венери».

Однак не тільки єдність пластичного майстерності і духовного змісту творчості додають манері Боттічеллі возрожденческий характер. Н.А. Бердяєв зазначав: «Боттічеллі - самий прекрасний, хвилюючий, поетичний художник Відродження і найболючіше, роздвоєний, ніколи не досягає класичної завершеності. Його Венери завжди була схожа на Мадонн, як Мадонни його були схожі на Венер. За вдалим висловом Бернсон, Венери Боттічеллі залишили землю і Мадонни його покинули небо. У творчості Боттічеллі, - продовжує Бердяєв, - є туга, що не допускає ніякої класичної закінченості. Художній геній Боттічеллі створив лише небувалий за красою ритм ліній ... І все-таки Боттічеллі самий прекрасний, найближчий і хвилюючий художник Відродження »[13]. Трагізм світовідчуття - невідповідність задуму, грандіозного і великого, результату творчості, прекрасному для сучасників і нащадків, але болісно недостатньому для самого художника - робить Боттічеллі справжнім відродженням. Трагізм прозирає в таємних душевних рухах, виявлених великим майстром в його портретах і навіть в сумному лику самої богині краси Венери.

Саме трагізм світовідчування і найтонша духовність роблять Боттічеллі дивовижно близьким художникам і поетам XIX століття. Важко втриматися від спокуси провести аналогію між світом художніх образів Боттічеллі і Шарля Бодлера. Звичайно, творчість Ш. Бодлера, як і творчість Е. Мане, А. Модільяні та інших близьких за духом Боттічеллі художників рубежу XIX-XX ст., Живили інші витоки, але образи Боттічеллі все ж одухотворяли їхнє мистецтво.

На долю і творчість С. Боттічеллі, так само як і на долі багатьох гуманістів, вплинула особистість Джіроламо Савонароли (1452-1498). З одного, досить традиційної точки зору, Савонаролу важко зарахувати до діячів культури Відродження. Занадто відрізняються його думки і переконання з загальним стилем ренесансного світогляду. З іншого, він є справжнім представником цієї культури. Савонарола, з дитинства відрізнявся глибокою релігійністю, в зрілі роки став відомим ченцем. Спочатку він перебував в домініканському монастирі у Болоньї, потім у 1481 р . перейшов у домініканський монастир св. Марка у Флоренції. Поступово він набував багатьох шанувальників і послідовників. Його твори мали чималий успіх. Він постійно викривав пороки аристократії і духівництва, особливо папства, які досягли до часу діяльності Савонароли межі можливого. Об'єктами критики відомого ченця були папи Сікст VI, Інокентій VIII, Александр IV Борджіа. Авторитет Савонароли так виріс, що в 90-х роках він, ставши по суті правителем Флоренції, володарем її дум, встановив там досить жорсткий монастирський режим.

Природно, настільки глибока і ортодоксальна віра характеризує Савонаролу як діяча середньовіччя. Про це ж свідчить його відношення до філософії Платона, яку він добре знав. Він писав: «Єдине добро, вчинене Платоном і Аристотелем, полягає в тому, що вони придумали аргументи, які можна вжити проти єретиків. Однак і вони, і інші філософи, знаходяться в пеклі. Будь-яка стара знає про віру більше, ніж Платон. Було б дуже добре для віри, якби багато, колись здавалися корисними книги були знищені. Якщо б не було такої безлічі книг, природних доводів розуму і всяких диспутів, віра швидше поширилася б »[14]. З цього тексту, до речі, слід той висновок, що знищення знаменитих книг і картин в вогнищах, палали з волі Савонароли, не мало характеру вандалізму, а було актом підтримки і зміцнення віри.

І все-таки Савонарола був відродженням. Справжня віра в Христа, непідкупність, порядність, глибина думки свідчили про духовну наповненість його буття і тим самим робили його істинним представником культури Відродження. Сама його загибель (спочатку його повісили, а потім спалили) говорить про суперечливість і неоднорідність культури Відродження, яка була не тільки світла і піднесена, але і похмура і низинна. Сама поява особистості Савонароли підтверджує той факт, що культура Відродження, не маючи під собою народної основи, торкнулася лише верхи суспільства. Загальний стиль ренесансного мислення, модифікація релігійної свідомості не зустріли відгуків в душах простого народу, а проповіді Савонароли і його щира віра потрясли його. Саме широке розуміння народу допомогло Савонароле, по суті, перемогти гуманістичний ентузіазм флорентійців. Ідеї ​​індивідуалізму в повному обсязі воскресли значно пізніше, у XVIII ст., А в XVI вони були лише надбанням умів великих мислителів і художників.

Привабливо зарахувати Савонаролу до попередників Реформації. Однак він їм ніколи не був. Савонарола був і залишився прихильником суворого католицького правовірності. Не випадково пара Павло IV виправдав його вчення і реабілітував його самого в XVI ст., А в XVII. Савонароле була складена церковна служба. З реформаторами його зближує тільки шалений викриття церкви і папства, проте нової церкви він не створив, нових релігійних принципів не висунув. Савонарола залишається в історії яскравим прикладом відродженцями, але тільки зовсім іншого типу, ніж гуманісти Ф. Петрарка і Л. Балла або художники Леонардо да Вінчі і Рафаель. А це лише розширює уявлення про дивовижну і привабливою культурі, культурі Відродження - неспокійному часу, «коли людина починає вимагати свободи, душа рве церковні і державні пута, тіло розцвітає під важкими одягом, воля перемагає розум; з могили середньовіччя вириваються поруч з найвищими помислами - найнижчі інстинкти », часу, коли« людського життя повідомлялося вихровий рух, вона закрутилася у весняному хороводі »[15], - як образно охарактеризував цю культуру О. Блок.

2. Особливості художньої культури Ренесансу

Образ Ренесансу не може бути представлений поза художніх досягнень епохи. Найбільш знамениті живописні полотна таких майстрів, як Сандро Боттічеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тіціан і ін

Художники Відродження надають особливого значення досягненню максимальної точності і чіткості зображення. Спочатку психологічний момент мальовничих персонажів виражений не дуже яскраво. Головна увага приділяється таким образотворчим засобам, які дозволяють досягти життєвості і жвавості все, що відбивається, - будь то людське обличчя або складки одягу. Живописці йдуть шляхом формальних прийомів досягнення цих цілей. Однак поступово в творах Відродження починає все більш виразно виявлятися психологічна сторона зображуваних персонажів. За портрета вже можна визначити характер людини, її особливості, хвилювання його душі і пристрастей. При цьому особливо цінуються художній смак і почуття міри.

Досягненням художньої культури Ренесансу є також правильна геометрична конструкція картини: зображення в буквальному сенсі будується (а не малюється) за допомогою ретельно розроблених точних прийомів. В основі застосування Геометрика-математичних методів лежить переконання в тому, що природа в основі своїй гармонійна в сенсі Геометрика-математичних пропорцій: усе в ній підпорядковане пропорційності математичних відносин. Точно так само виявляється пропорційна закономірність людського обличчя і тіла. Одночасно передбачається, що художник має право виправити невідповідності природи там, де вони порушені в силу випадкових причин. У відомому сенсі творчий геній художника ставиться вище чисто природної краси. Роль геометричних побудов призводить до нового підходу до простору зображення. Незаперечним стає правило: простір передує зображеним у ньому тілам і тому його слід розмічати на малюнку в першу чергу. Організація простору картини покликана особливим чином впливати на глядача. Наочним прикладом у цьому плані може бути полотно Рафаеля «Афінська школа». На тлі величної архітектури і йде вглиб перспективи аркових склепінь зображені античні мислителі. У центрі групи - Платон і Арістотель. Композиція картини покликана ілюструвати виявиться у нескінченній перспективі єдність різноманітних філософських ідей стародавнього світу.

Більшість сюжетів художніх творів Ренесансу взято з Біблії, і навіть переважно з Нового Завіту. Особливо популярно зображення Богородиці з немовлям (Христом). Возрожденческие мадонни, звичайно, не мають нічого спільного з колишніми іконами, на які молилися і від яких чекали чудесної допомоги. Перед нами звичайнісінькі портрети, часто з самими реалістичними і навіть натуралістичними подробицями. Тим не менш, художники воліють писати образи Мадонни, Христа, Іоанна Хрестителя, апостолів або зображати епізоди євангельської історії (наприклад, «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі). Природніше було б перейти до написання портретів своїх сучасників, а не приховувати портрет в біблійному образі. У чому тут справа? Навряд чи живописці Ренесансу прагнуть лише до того, щоб довести, що під біблійними персонажами ховаються звичайні люди, з земними дрібними пристрастями. З точки зору Відродження в цьому не було б нічого привабливого. Ренесанс прагне не принизити божественне, а, навпаки, підняти земне до божественного. Євангельські сюжети надають піднесений тон земним проявів людини, чого не можна або набагато важче досягти, якщо на картині зображений сюжет із суто земного життя. «Небесний світ» і «земний світ», «рай» і «пекло», «гріхопадіння», «спокуса», «воскресіння духу і тіла» - ці та інші категорії зримо і незримо присутні в картинах Відродження. Вони покликані показати, що глибини біблійного сюжету цілком доступні кожній людині. І одночасно, що земна людська особистість гідна бути причетною до божественного. Так, наприклад, в образі Мадонни підноситься образ жінки, матері, а разом з цим і земна людська любов.

Відродження виключно багате творчими особистостями. Не випадково прийнято говорити про титанів і титанізму Відродження. Одним з таких титанів був, поза сумнівом, Леонардо да Вінчі (1452-1519). Титанизм проявляється (як уже зазначалося) у пристрасному пориві до самоствердження особистості. Особистість порівнює себе з творчими силами Космосу. Поки що це реалізується переважно в художньо-естетичній формі; подальша епоха Нового часу буде стверджувати індивідуального і колективного суб'єкта через науково-технічний прогрес; мова піде про практичне перетворення природи. Відродження не ставить цих завдань. Далеко відстоїть воно і від атеїзму, і від культу наукового розуму, властивих подальшому часу західноєвропейської культури. Однак Відродження прямо або побічно підготовляє наступну епоху. Вже в діячів Відродження помітно, що надзвичайна зовнішня активність, широта інтересів, одержимість творчістю досягаються ціною втрати цілісну особистість. Особистість активна, як ніколи раніше. Одночасно вона відчуває внутрішній надлам, постійну незадоволеність. Вона розкидана, спрямовує свої титанічні зусилля то в одну, то в інший бік; ні в чому вона не знаходить угамування спраги самоствердження, хоча всюди досягає результатів, небачених раніше, - результатів, часто не доведених до завершення. Такий був Леонардо - один із найвидатніших діячів Відродження.