Гуманізм, як характерна риса культури і мистецтва епохи Відродження

Леонардо навчався у Флоренції, в майстерні знаменитого художника Верроккьо. Перше полотно, яке здобуло згодом широку популярність, - «Мадонна Бенуа» (ок.1478 г). Потім іде ряд найбільших творінь, які увійшли в історію мистецтва: «Поклоніння волхвів», «Святий Ієронім», «Мадонна в гроті», нарешті, «Таємна вечеря» - вершина творчості художника. Останній період творчої діяльності Леонардо відзначений такими творами, як «Мона Ліза», «Свята Анна», «Іоанн Хреститель» та ін Крім великих живописних полотен Леонардо да Вінчі залишив після себе масу малюнків, начерків, які становлять особливий інтерес, - у них творча лабораторія художника і мислителя. Для творів Леонардо характерна геометрична строгість композиції і науковий підхід до анатомічної будови людського тіла. Живопис для нього не тільки мистецтво, але й наука, - одночасно експериментальна і теоретична. Живопис - наука, причому перша серед інших. Леонардо порівнює її зі словесними мистецтвами, перш за все з поезією. «Живопис представляє почуттю з більшою істинністю і достовірністю творіння природи, ніж слова і букви», - писав Леонардо в своєму трактаті. З цієї точки зору, живопис - вище поезії. Але вона вище і філософії. Загальний принцип, яким керується мислитель при порівнянні мистецтв, полягає в тому, що безпосередньо споглядає завжди вище, ніж будь-які раціональні побудови. Якщо це так, то живописний твір з точки зору пізнавальної вище навіть тієї натури, яка на ньому зображена. Натура текуча і мінлива, а полотно зупиняє і запам'ятовує текучі моменти. Споглядати природу можна лише швидкоплинно, картину ж можна безпосередньо оглядати як завгодно довго. Формуючи думку Леонардо, сучасний дослідник його творчості пише. «Живопис схоплює різні моменти відразу, а не вихоплює один момент з потоку буття. У цьому і полягає для Леонардо перевагу живопису. Живопис відразу схоплює найскладніші сплетіння зв'язків між явищами ». Говорячи інакше, живопис здатна до узагальнення Згідно Леонардо, природа сліпа і безцільно творить одні й ті ж образи. Однак час також безцільно руйнує яке чиниться. Живопис настільки високо оцінюється ним як раз тому, що тільки в ній він бачив можливість підпорядкувати безглузду дійсність волі і думки художника.

Живу природу Леонардо представляв за зразком складного і хитромудрого механізму. Те ж саме можна сказати про його розуміння психічних явищ. Тому «він твердо переконаний, що для різних переживань завжди існують строго відповідні їм форми вираження і що людське тіло є не чим іншим, як найтоншим« інструментом », що має« безліччю різних механізмів ». Уявлення про механістичності усього зовнішнього дозволяє різко виділити з навколишнього світу творчу особистість - художника. Тільки він є в очах Леонардо чимось по-справжньому живим, самостійним, які мають власне обличчя й долю. На частку ж все, що поза творчої особистості, залишається одна механічний зв'язок явищ. Звернемо, нарешті, увагу ще на одну своєрідну рису Леонардо. Цей геній Ренесансу, по всій видимості, мало читав. Ймовірно, це був просто малоосвічена людина. У всякому разі, дослідники не знаходять прямих підтверджень тому, що він був знайомий з серйозною літературою. Це був "людиною очі», бо був надзвичайно спостережливий і найвище цінував наочність, а не міркування. Крім того, Леонардо був обдарований великою художньої та наукової інтуїцією. З віртуозною винахідливістю він постійно займається проектами технічних пристроїв і пошуками наукових відкриттів. У ряді випадків він передбачив сучасну техніку. У його паперах знайдені проекти технічних пристроїв, дуже схожі на сучасні. Однак Леонардо не довів жодної зі своїх геніальних прозрінь (за винятком мальовничих) до практичної реалізації.

Французький дослідник творчості Леонардо пише: «Все свідчить нам, що він любив подобатися, що він хотів спокушати, що він шукав навколо себе ту обстановку солодкого сп'яніння від довіри і злагоди, яка служить художникові витонченої нагородою за його праці ... Цей настільки живий і чарівний розум любить дивувати. Він одягається не як усі: він носить бороду і довге волосся, які роблять його схожим на античного мудреця ... Це людина, що живе на свій манер, ні перед ким не звітуючи, цим він часто шокує ... Духовна позиція Леонардо, певна свіжість почуття, залишає неспотвореної здатність дивуватися, є саме те, що породжувало Ніцше. Можливо, у своє життя Леонардо вклав стільки ж таланту, скільки в свої твори. Він свідомо поставив себе трохи осторонь від людства, яке в грубому стані вселяло йому жах, що він досить часто писав ». [16]

3. Основні досягнення літератури, архітектури і мистецтва епохи Відродження

Відродження дає історії культури величезне сузір'я справжніх майстрів, які залишили після себе найбільші твори і в науці, і в мистецтві - живопису, музиці, архітектурі, - і в літературі. Петрарка і Леонардо да Вінчі, Рабле і Коперник, Боттічеллі і Шекспір ​​- лише деякі взяті навмання імена геніїв цієї епохи, часто і справедливо іменованих титанами Відродження за універсальність і міць їх дарування. Чудовим пам'ятником ренесансної архітектури є собор святого Петра у Римі, зразком мальовничого досконалості до цих пір залишається знаменита картина Рафаеля "Сикстинська Мадонна», а прекрасна музика епохи Відродження звучить і на сьогоднішніх сценах у виконанні сучасних музикантів. Саме епохи Відродження ми зобов'язані створенням таких стали для нас звичними жанрів музично-драматичного мистецтва, як опера і балет. Неможливо уявити собі сучасні моральні цінності та принципи, якщо не враховувати, що їхній фундамент було закладено в гуманістичній етиці Ренесансу.

Інтенсивний розквіт літератури в значній мірі пов'язане в цей період з особливим ставленням до античної спадщини. Звідси і сама назва епохи, що ставить перед собою завдання відтворити, «відродити» нібито втрачені в середні століття культурні ідеали і цінності. Насправді підйом західноєвропейської культури виникає зовсім не на фоні попереднього занепаду. Але в житті культури пізнього середньовіччя настільки багато чого змінюється, що вона відчуває себе належить до іншого часу і відчуває незадоволеність колишнім станом мистецтв і літератури. Минуле здається людині Відродження забуттям чудових досягнень античності, і він береться за їх відновлення. Це виражається і в творчості письменників даної епохи, і в самому їх спосіб життя: деякі люди того часу прославилися не тим, що створювали будь-які живописні, літературні шедеври, а тим, що вміли «жити на античний манер», наслідуючи древнім грекам або римлянам в побуті. Антична спадщина не просто вивчається в цей час, а «відновлюється», і тому діячі Відродження надають великого значення відкриттю, збиранню, збереженню та публікації стародавніх рукописів. Любителям стародавніх літературних пам'яток епохи Ренесансу ми зобов'язані тим, що маємо можливість читати сьогодні листи Цицерона чи поему Лукреція «Про природу речей», комедії Плавта або роман Лонга «Дафніс і Хлоя». Ерудити Відродження прагнуть не просто до знання, а до вдосконалення володіння латинською, а потім і грецькою мовами. Вони засновують бібліотеки, створюють музеї, засновують школи для вивчення класичної давнини, роблять спеціальні подорожі.

У літературі ж, крім того стильового напряму, який носить назву «ренесансного класицизму» і яке ставить своїм завданням творити «за правилами» давніх авторів, розвивається і спирається на спадщину сміхової народної культури «гротескний реалізм», і ясний, вільний, образно-стилістично гнучкий стиль ренесанс, і - на пізніх етапах Відродження - вибагливий, витончений, нарочито ускладнений і підкреслено манірний «маньєризм». Таке стильове різноманіття природно поглиблюється в міру еволюції культури Ренесансу від витоків до завершення. [17]

Італійська архітектура Раннього Відродження відкрила нову епоху в історії європейського зодчества: вона відмовилася від пануючої в Європі готичної системи і затвердила нові принципи, які грунтуються на ордерної системи. Перелом цей відбувся в Італії дуже швидко, протягом життя одного покоління. Але при всій радикальності змін в архітектурі вона зберегла зв'язок з найбагатшим спадщиною старого італійського зодчества.

Архітектура відображає суспільного людини і те середовище, в яку він включений. Тому їй належало дуже важливе місце в ренесансній системі поглядів на світ. Гуманісти бачили в архітектурі зриме вираження образу нової соціальної дійсності. Новий вигляд Флоренції початку XIV століття, наприклад, описували як втілення героїчної доблесті республіки.

Життя італійських міст зосереджувалася навколо площі, на якій обговорювалися справи, де йшов обмін словами і речами, вздовж вулиць, на які виходили майстерні та крамниці. Це були міста-республіки, що об'єднували громадян комуни, якими управляли найбагатші. Міста постійно ворогували між собою, оточували себе укріпленнями. Кожен палац нащетинюються вежами з бійницями, між патриціанськими сім'ями теж йшло суперництво. У всіх комунах Італії муніципальні будівлі, де засідали поради, представляли споруди в римському стилі, з внутрішнім двориком, перетворені на фортеці, здатні витримати облогу. Протилежність між готикою і Ренесансом не була такою глибокою, як думали сучасники. Саме готика створила цей тип палацу, який став панівним у Ренесансі. Міцні будівлі, масивні стіни, маленькі вікна, вільний простір для декорації у дворі. Чим спокійніше ставало життя, тим більше втрачалися уявлення про будинок як про фортецю, тим більше прикраси переходили на фасад будівлі. Елементами декору ставали коринфські колони, круглі арки, карнизи з античним профілем. Поступово у верхніх поверхах з'явилися ряди широких вікон, вони пожвавлюються багатими прикрасами. Нижній поверх як і раніше служить сильною опорою, але і він прикрашається: з'являються аркади, підтримувані колонами.

Жителі мріяли про порядок на своїй маленькій батьківщині, яку любили і прикрашали. Роботи з прикраси міста, зведення муніципальних палаців і соборів довірялися кращим архітекторам і скульпторам, обраним на основі конкурсу. Так, флорентійська комуна керівництво роботами по зведенню мостів і стін, муніципального палацу і собору доручила Джотто. Знаменитий скульптор передвідродження Джованні Ліза виготовив скульптурну групу, що символізує р. Пізу в алегоричному зображенні жіночої фігури в оточенні чотирьох чеснот, яка була встановлена ​​в центрі собору. Конкурс, оголошений цехової організацією купців, на скульптурне оформлення хрещальні (баптистерія) Флорентійського собору в 1401 р . поклав початок нової скульптурі. Кращими були визнані проекти знаменитого в майбутньому архітектора Брунеллескі і Гіберті. Після того як Брунеллески відмовився від спільної роботи, замовлення перейшов Лоренцо Гіберті (1381-1455). Він був прославлений не тільки як скульптор Відродження, але і як теоретик, автор «Коментарів» - першої книги з історії мистецтва Відродження.

Ідеї ​​національної незалежності, громадянської свободи були доступні простому народу лише за допомогою алегорій, живих картин. Ідеям потрібно було надати зримий образ. У муніципальних палацах, на площах і вулицях італійських комун з'являються статуї, що символізують мудре правління, правосуддя, доблесть міста; вони славлять воїнів, які захищали їх, і на площах виникають бронзові вершники, що нагадують кінні монументи римських імператорів. На стінах муніципальних споруд з'являються барельєфи, які раніше прикрашали собори, статуї святих та патріархів, зображення сезонних робіт і семи вільних мистецтв.

Для теоретиків мистецтва Відродження завданням архітектури і зодчества було служіння людині. Цим і визначаються закономірності архітектури і пластики Ренесансу. Надзвичайно популярною стає почерпнута в античності ідея про подібність будівлі людині: форми будівель походять від форм і пропорцій людського тіла. Олюднення пропорцій будівлі (на відміну від готики) призвело до створення ідеї поверху як просторового шару для життя і діяльності людини.

Ренесансні гуманісти вважали красу законом природи. Їм здавалося, що гармонійне початок світобудови найбільш повно здатна була висловити саме архітектура. Світ, в якому панує гармонія, ідеальна впорядкованість форм, логіка пропорційних відношенні, представлявся людям XV століття у вигляді архітектурного пейзажу. Архітектура була улюбленим фоном в картинах і фресках, поступившись місцем пейзажу тільки в кінці XV століття.

Гуманісти бачили в архітектурі матеріальне втілення своїх ідеалів, архітекторів притягували гуманістичні кола як джерело нових ідей і знань. Архітектурне середовище була сполучною ланкою між гуманізмом і образотворчим мистецтвом. Саме в архітектурному середовищі склалася теорія мистецтва, були створені трактати Ал'берті, Філареті та ін

Архітектура Відродження, як і інші види мистецтв, зверталася до античної спадщини. Були знайдені і по-новому прочитані «10 книг про архітектуру» Вітрувія, що включали правила античного ордера. Активно проводилися замальовки і обміри давньоримських споруд. Чи не еллінська, а саме римська старовина була взята за зразок, бо любов до багатства і блиску, так притаманна цьому часу, не могла задовольнятися простими і суворими формами грецької архітектури. Грецькі будівлі з вільно стоять колонами набагато менше звертали на себе увагу зодчих Відродження. Адже споруди Ренесансу вимагали суцільних стін, прикраса яких було важливим завданням мистецтва.

У результаті вивчення античної спадщини виникали нові архітектурні теоретичні праці, які сприяли швидкому засвоєнню принципів ордерної системи. Але для зодчих Відродження ордер був не основою будівельної конструкції, а прикрасою, засобом організації стіни і простору, образотворчим елементом, частиною декору будівлі практична діяльність архітекторів Відродження створювала нові архітектурні форми, адже вони жили в нову історичну епоху з новими суспільними умовами і життєвими вимогами. Пошуки гармонії архітектурних форм призводили до необхідності створення нового типу житлового будинку та ідеального храму.

Архітектура Раннього Відродження була ще архітектурою окремої будівлі, а не архітектурою ансамблю, хоча чудові спроби впорядкувати вигляд цілого міста вже були, наприклад, у Феррарі (архітектор Россетті).

Початок нової епохи в архітектурі пов'язують з ім'ям Філіппо Брунеллескі (1377-1446). Він був першим архітектором, який усвідомив необхідність реформи і ясно сформулював ідеї нового художнього світогляду. Теоретичні роздуми Брунеллески зіграли велику роль у переломі стилю. Попередні теорії практиці характерно для мистецтва Ренесансу. Художники Відродження розуміли теорію мистецтва не у вигляді суми корисних порад, вони хотіли бачити завдання і закони художньої творчості взагалі. Брунеллески присвятив усі свої сили вивченню перспективи - основи всіх художніх побудов. Тільки в 1419 році він отримав замовлення, в якому міг втілити свої нові архітектурні ідеї. Це було світське будівля - Виховний будинок у Флоренції. Його вважають першим будинком стилю Ренесанс, воно послужило зразком для всієї архітектури Відродження. Художній образ Виховного будинку був незвичайний - відкрита аркада, широкі сходи майже на всю ширину фасаду. Зовсім нових форм не було, але Брунеллески поєднував їх по-новому в точну гармонійну систему несомих і несучих частин. Простота, витонченість, легкість споруди полонили не одне покоління архітекторів.

Творчість Брунеллески пройнятий глибоким розумінням гармонії античної архітектури і в той же час пов'язаний з традиціями тосканської архітектури XII-XIV століть. Його сміливе новаторство проявилося вже в першій великій роботі - грандіозному куполі собору Санта Марія дел' Фьоре (1420-1436). Він повинен був здійснити проект, прийнятий задовго до його народження, - спорудити гігантський купол. Проектуючи собор Св. Петра, Браманте хотів створити величне хрестово-купольний будинок із застосуванням римської бетонної конструкції, він хотів поставити купол Пантеону на склепіння базиліки.

Будівництво собору розпочалося у 1506 р ., Але велося воно дуже довго, план будівлі неодноразово змінювався. Смерть перешкодила Браманте довести до кінця задуману ним споруду. Він встиг тільки поставити масивні стовпи, що підтримують купол, і тим визначив його діаметр. Після його смерті постало питання, бути чи центричного будинку або повернутися до ідеї поздовжньої базиліки. За планом великого Мікеланджело купол був закінчений лише в 1593 р .

Майже одночасно з роботами над собором Св. Петра Мікеланджело отримав ще одне дуже важливе доручення - проект забудови Капітолійського пагорба. Його проект відкрив нові перспективи архітектурної творчості в галузі створення ансамблю будівель. Раніше розглядалося кожна будівля окремо; Мікеланджело вперше задумав площу як ціле, всі елементи якого (сходи, кінна статуя Марка Аврелія, бічні фасади) ведуть до центру - пануючому над містом і площею палацу Сенаторів. Площі Ренесансу були замкнуті з усіх боків, Мікеланджело розкриває кути і залишає абсолютно вільною одну сторону - з широким виглядом на місто. Завдяки цьому площа робиться частиною міського пейзажу, зливається з навколишнім простим оздобленням. Це злиття архітектури з пейзажем буде, потім блискуче розвинене стилем бароко.