Гуманізм епохи Відродження

Культура та освіта Українського Відродження.

Цей період охоплює XVI - першу  половину XVII століть. Знесилена монголо-татарською навалою Київська Русь у XIV ст. з прилученням  Волині та Наддніпрянщини до Литви (1377 р.) і Галичини до Польщі (1387 р.) потрапляє  під владу литовських, польських  та угорських феодалів. В умовах насадження католицької віри, полонізації  відбувалася й культурно-освітня  асиміляція української знаті та заможного міщанства. Українське ж  селянство та незаможне міщанство  притримувалися християнської віри як запоруки збереження національної самобутності. їхні діти навчалися  у церковних школах або у мандрівних дяків. Національна середня і  вища освіта в цей час були відсутні. Однак колоніальний гніт поступово  пробуджував національну свідомість українців.

Національне Відродження  України XVI - XVII ст. почалося з організації  міщанами, шляхтою, козаками, духовними  особами міських братств, діяльність яких пов'язувалася з організацією освітньої справи. Після підписання унії з Римом під час Берестейського собору (1596) українцям вдалося зберегти східний обряд, свою мову і створити умови для розвитку національної церкви та національної уніатської школи.

Процес співіснування  католицької та православної освіти був бурхливим та сповненим суперечностей. Важливим його кінцевим результатом  став високий ступінь розвитку української  педагогіки, розмаїття типів шкіл. Згідно з даними, які наводить Н.П.Волкова, на території України у XVI ст. "хлопським" синам дозволялося вчитися різного  ремесла. Пан міг відпустити в  науку одного із трьох дітей залежної селянської сім'ї. Чимало молодих вихідців з України здобували освіту в  університетах Європи. Зокрема, в  Краківському університеті у XII - першій половині XVI ст. здобували освіту до 1200 вихідців з українських земель. Зустрічалися вони й у списках  Болонського, Падуанського, Празького  та ін. університетів. Нерідко українці за походженням працювали у них  викладачами. Наприклад, доктор медицини і філософії Юрій Котермак (Дрогобич) викладав астрономію та медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник.

Складна політична, національна  та релігійна ситуація в Україні  у XVI-XVII ст. привела до появи різноманітних  тилів шкіл, які представляли два  напрями освіти: 1) православний (братські школи, церковнопарафіяльні, монастирські, січові, козацькі, полкові, музичні; 2) католицький (школи католицьких орденів - єзуїтів, василіан, домініканців, піар).

Окрім цього, існували створені після Брестської церковної унії (1596) уніатські школи, школи протестантських  общин та національні школи представників  інших народів, які проживали  на території України.

Однак тиск на українську мову у школах з боку влади посилювався. Розпорядженням Навчальної (Едукалійної) комісії (1789) "руські" церковні школи  було оголошено закритими, а, "руська" мова усувалася з усіх шкіл.

Братські школи в Україні.

У XVI ст. на розвиток освіти в  Україні помітний вплив справила епоха європейського Відродження  і Реформації. Поступово росло  розуміння необхідності підвищеної освіти. Розвивалася мережа протестантських  шкіл. Найвідоміші з них були соцініанські та кальвіністські (Дубецьк, Хмільник, Кисилин, Гоща, Берестечко та ін.) А з 80-х рр. XVI ст. з'являються братські школи, засновниками яких були православні  церковні братства, які, окрім організації  шкіл, будували православні церкви, шпиталі, видавали українські книжки і  підручники, їхня просвітницька діяльність була спрямована на боротьбу з вищим  католицьким духовенством. Першою братською  школою підвищеного типу в Україні  стала заснована Успенським братством  у 1586 р. Львівська братська школа. Згодом подібні школи відкрилися в містах Києві, Луцьку, Перемишлі, Рогатині, Замості, Вінниці, Кам'янець-Подільському, Кременці. Нерідко авторами підручників для  цих шкіл були самі ж учителі. Наприклад, Лаврентій Зизаній написав "Грамматику словенского языка", Мелетій Смотрицысий "Грамматику счовенскую ", якою у  свій час користувався Михайло Ломоносов. Серед учителів братських шкіл зустрічалися такі, які згодом стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Серед них були Стефан і Лаврентій  Зизанії, Іов Борецький, Кирило Ставровецький  Транквіліан, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький та ін. З багатим досвідом братських шкіл знайомився основоположник педагогіки нового часу Я.-А. Коменський.

Нові освітні заклади  спочатку виникали як початкові. Пізніше  ставали школами підвищеного  типу, в яких, окрім початкової грамоти  та хорового співу, вивчали "сім вільних  мистецтв". Особлива увага зверталася на предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Окрім рідної мови, як правило, вивчали слов'янську, грецьку, латинську  та польську мови. Та освіта, яку давали ці середні школи, за своїм рівнем та змістом не поступалася школам подібного рівня Західної Європи. А за організацією навчального процесу  і демократизмом управління перевершувала  західноєвропейські школи такого рівня. Поряд із дітьми шляхти у школі  навчалися й вихідці з селянських сімей. Згідно зі статутом школи вони користувалися однаковими правами. Для сиріт та дітей з інших  міст при школах відкривалися гуртожитки (бурси). Сироти повністю утримувалися на кошти братства.

У братських школах установлювалася  класно-урочна система навчання, навчальний рік розпочинався з 1 вересня, вводилися  канікули, екзамени.

Досить повну уяву про  роботу подібних шкіл створюють статути  Львівської і Луцької шкіл, які  певним чином ідентичні. Згідно з  ними ректор і вчителі братської  школи вибиралися на загальних зборах братства. Окрім того, братство вибирало двох громадських спостерігачів  за роботою школи. Кожний братчик  володів правом ознайомлення з роботою  школи. Згідно з договором, який складався  між кожним батьком та ректором, школа зобов'язувалася дати дитині визначений обсяг знань, турбуватися  про благочестиве виховання, а батьки повинні були сприяти акуратному відвідуванню учнями занять і серйозному ставленні до них. Пропуски занять і  спізнення суворо осуджувалися. Учитель  зобов'язаний був у кожному окремому випадку неявки учня виясняти її причину. Вранці наставник перевіряв виконання  учнями як письмових, так і усних  домашніх завдань. Після цього розпочиналося  вивчення нового навчального матеріалу. У процесі широко використовувалися  різні навчальні методи: пояснення, бесіда, диспут, самостійна робота, взаємне  навчання. Практикувалося закріплення та повторення вивченого матеріалу. Після обідньої перерви учитель задавав домашнє завдання. Щосуботи повторювалося все пройдене за тиждень.

Високі вимоги ставилися  до вчителя. Він повинен був бути "благочестивим, поміркованим, сумирно  мудрим, стриманим, не п'яницею, не блудливим, не лихоімцем, не гнівливим, не завидющим, не сміхотворцем, не сквернословцем, не чародієм, не краснобаем, не здатним  на єресі". Окрім цього, він повинен "і вчити, і любити дітей усіх однаково, як синів багатих, так і  сиріт убогих, і тих, які ходять по вулицях, просячи на харчування. Вчити їх, скільки хто за своїми силами навчитися може".

Чимало цих шкіл були співзвучними з основними ідеями Я.-А. Коменського.

Ренесансні впливи на культуру в Україні

Костел і монастир бернардинів (Львів). Бічний, південний фасад в стилі Відродження.

Арх. Павло Римлянин. Костел і монастир бернардинів (Львів). Частина західного фасаду, вибудована архітектором.

Погруддя Варвари Радзивілл  доби Відродження. Замок Олесько.

Каплиця Боїмів у Львові (1609—1615) — пам'ятка пізнього ренесансу в Україні.

У мистецтві Ренесанс — назва  стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання  міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу  характеристичні насамперед для  західної області України, зокрема  для Львова, до якого приїздили  кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер  Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш  та ін.). Елементи Ренесансу помітні  в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі — 1545) і будові замків (Синявських у Бережанах — 1534 — 55, С. Конецпольського уПідгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього Ренесансу є  кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів  після пожежі 1527, яка знищила будови візантійської і готичної доби, відбудувався у стилі Pенесансу: «Чорна кам'яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця  Бенедиктинок з лоджиєю (1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні  з готикою, 1582), каплиці Боїмів і  Кампіянів — початок 17 ст., костьол  Бернардинів (Ренесанс з маньєризмом, 1600-30). Зразком пізнього Pенесансу, що переходить у бароко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі  елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим  будівництвом і з певною аналогією  до нього розвинулося дерев'яне  церковне будівництво (церква св. Духа в Потеличі, святого Юра і Воздвиженська  в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й  ін.). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами регулярного  плану можуть бути Жовква(будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан).

У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі(1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) та ін.), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів («Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін.). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє — 1550 — 61), а також у друкарстві.

У декоративно-ужитковому мистецтві  впливи Ренесансу позначилися у  декорі золотарських виробів — посуду, предметів церковного призначення (оправа євангелія так званого  Горностаєвого — 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних  прикрас тощо. Також відомий стиль  Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні  шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори.

Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янських країнах, зокрема в Україні, характеристичний синкретизм — сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або реторичною).

У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка головно завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін.) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий зКонстантинополя. У Польщі видатними представниками Ренесансу 15 — 16 ст. були учені і письменники українського роду: Лука із Русі, автор виданого у Кракові 1522 року підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна (кін. 15 — поч. 16 вв.), Станислав Оріховський (Оріховій Роксолян) з Оріхович близ Перемишля (1513 — 66), Шимон Шимонович зі Львова (1557 — 1629) та ін. В Україні засвідчене знайомство з поетикою Pенесансу, вплив граматичних творів розпочався на українських словниках і граматиках 16 ст., у творах українських письменників, а ще більше на початку 17 ст. зустрічаються згадки про авторів Ренесансу (Еразма Ротердамського, Джордано Бруно, Кардана та ін.). Латинськими працями користувалися й українські полемісти 16 ст., іноді згадки про авторів Ренесансу трапляються й у 18 ст. (у Г. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Ренесансу. З красного письменства відомий український переклад однієї новели з «Декамерону» Боккаччо і новий переклад «Олександрії» та кілька дрібних опусів. Літературна творчість І. Вишенського стилістично була вже переходовим явищем до бароко.

Рецепція

XVII–XVIII століття. Радикально антигуманістичну позицію відстоював французький філософ Рене Декарт (1596–1650). Гуманістичні студії здавалися йому зайвими, ба навіть шкідливими. На його думку гуманізм не мав філософського значення. Декарт відкидав класичну риторику, що її поціновували гуманісти, оскільки вважав, що вона лише затуманює ясність мислення.  Гуманістична традиція, що утвердилася на той час у сфері освіти, нерідко зазнавала критики. Мішенню сатиричних випадів була узагальнена постать педантичного, відірваного від реального світу вчителя, якому закидали стерильність його освіти, надмірну фіксацію на книжки, зверхність та брак життєвого досвіду. Зростаючий інтерес до природничих наук та пов'язане з цим уявлення про прогрес призводило до сумнівів щодо абсолютної взірцевості античної культури. Ці фактори дещо впливали на оцінку гуманістичних вартостей, проте не могли принципово змінити їхню провідну роль в освіті. Особливо в гуманітарних науках принципи гуманістів залишалися на центральному місці. Натомість епоха Середньовіччя сприймалася як менш вартісна у порівнянні з античністю на новим часом. Антична класика зберігала свій нормативній ранг. У кінці XVII століття впливові інтелектуали, такі як Кристоф Целаріус або П'єр Бейль, ввжали великим поступом відкидання гуманістами Середньовіччя та їхній поворот до культури античності. Гуманістична освіта й надалі вважалася незамінною. Так само й у XVIII столітті представники Просвітництва негативно оцінювали Середньовіччя та підтримували ідеї та ідеали ренесансного гуманізму. Протягом XVIII століття у рамках руху Просвітництва розвинувся так званий Неогуманізм. Неогуманізм, поряд з інтенсивними студіями латини, надавав великого значення вивченню грецької мови. Представники цього руху відкидали концепцію філантропістів, які у той час заснували так звану «реальну школу», де латину замінили нові мови, приділялася більша увага природничим наукам, а саме навчання було більше пов'язане з практичною діяльністю. Окрім сфери освіти ідеї гуманізму мали великий вплив на розвиток науки й суспільного устрою та призвели до зменшення суспільного впливу церкви. З ідеями Просвітництва, що розвинулося на тлі гуманізму, пов'язані такі визначальні для сучасного світу події, як Американська революція, Французька революція та Промислова революція.

Висновки 

Економічною основою Ренесансу  є та особлива форма товарно-грошового  господарства, що передує капіталістичному виробництву, яке виникло тільки в XVІ ст. На цьому ґрунті виростає міська культура, протилежна культурі монастиря, замка, закріпаченого села й армії, що обслуговує феодальну  систему.