Гуманізм епохи Відродження

Роздуми на цю тему були улюбленим предметом  гуманістів (Петрарка; Альберті, трактат «Про родину» , 1433-43, 41; Манетті, трактат «Про гідність та перевагу людини», 1451-52; Фічино; Піко делла Мірандола, «Промова про гідність людини», 1486). Усі їхні міркування були пройняті однією головною ідеєю — схилянням перед розумом та його творчої міццю. Розум — це безцінний дар природи, який відрізняє людину від усього сущого, робить її богоподібною. Для гуманіста мудрість була вищим благом, доступним людям, і тому своїм найважливішим завданням вони вважали пропаганду класичної літератури. В мудрості та пізнанні, вірили вони, людина знаходить справжнє щастя — і в цьому полягала її справжня шляхетність. На відміну від середньовічного та феодального ідеалу особистості (релігійного та станового), новий, гуманістичний ідеал мав чітко виражену світську та соціальну орієнтацію. Гуманісти, спираючись на спадок античності, відкидають значення походження в оцінці гідності людини, яке тепер залежить від її індивідуальних якостей. 

Гуманістична шляхетність

Шляхетність (італ. virtú, лат. virtus) була головною визначальною категорією гуманістичного ідеалу особистості. Людина, наділена такою шляхетністю, називалася uomo virtuoso. Але це поняття, що традиційно перекладається українською як чеснота, шляхетність, було ще ширше: воно охоплювало ціле коло моральних норм та уявлень, до того ж, протягом  XV століття набувало нових відтінків. На відміну від християнства, для якого чесноти були теологічними (віра, надія, милосердя), гуманісти спиралися на засади античної етики (стоїки, Аристотель, Цицерон). У «Нікомаховій етиці» Аристотель розвинув думку, яку згодом повторив Цицероном, про те, що чесноти поділяються на два роди: 

• моральні (мужність, щедрість, великодушність, справедливість, дружність) 
• розумові (мудрість, розсудливість, здатність до науки та мистецтва) 

За Аристотелем  чесноти розуміються як розумне  самообмеження пристрастей та потреб, як гармонія людського буття. Натомість  Цицерон сформулював думку про  те, що шляхетність — то вроджена властивість людини, яку та вдосконалює у своїх життєвих справах, бо людина, мовляв, «не що інше, як природа, що досягла, досконалості та була доведена до своєї вищого ступеню». Для всіх гуманістів першої половини XV століття virtú була універсальною категорією, яка визначала найважливіші властивості людської особистості, характер та спосіб життя. Спочатку ідеал uomo virtuoso відрізнявся сильними рисами релігійно-морального стоїцизму, але потім він був пом'якшений ідеями про неподільності душі й тіла, потреб духовних та земних, життя споглядального та активного. Для ранніх гуманістів досконала людина — uomo completo утворюється через залучення до studia humanitatis. Саме розум скеровує людину до істинної шляхетності та мудрості. Перший обов'язок людини — розвиток розуму шляхом невтомного пізнання та корисної діяльності. На питання Альфонса Арагонського, в чому полягає справжнє призначення людини, Манетті коротко відповів — «діяти та мислити» (agere et intelligere). Інші ознаки virtú , крім розуму — розсудливість, поміркованість, мужність, стійкість, терпіння, гуманність, щедрість, великодушність, скромність, сором'язливість, співчуття. Крім того, ідеальна людина — не тільки мудра й щаслива, але та діяльна.

Альберті пише: «І ми скажемо так: через доброту людина створює та зміцнює в собі справжній та нескінченний спокій та безтурботність душі, й живе сама вільною, й стільки ж, скільки для себе, корисна й для інших, задоволена своїми думками, чужа щодо всякого занепокоєння. (...) Істинне щастя  — це спокій та безтурботність радісної душі, вільної та задоволеної самою собою. Образ людини — індивідуальне втілення шляхетної та доброчесної особистості, втілився в ідеалі досконалої людини (uomo universale). Людина буде відчувати себе «мірою всіх речей» та гордо усвідомлювати свою перевагу над світом, високу гармонію свого фізичного та духовного буття». 

Інші тези

З інших  понять, важливих для світогляду гуманістів, слід відзначити: 

• уявлення про співвідношення вільної волі з поняттям фортуни. На відміну від фатуму, що виражає владу над людиною якихось позаземних сил, фортуна означає соціальну необхідність, тиск обставин. «І ось відносно фортуни, наскільки б не була вона наказовою в безлічі випадків, з найбільшою силою все ж проявляє себе свобода людської волі. Якщо перед обличчям фатуму свобода людської волі залишається надприродною таємницею бога, то щодо фортуни вона в принципі в руках самої людини. Звідси дружне проголошення свободи людської волі усіма гуманістами розглянутої епохи, починаючи з Данте». Девізом людини Відродження було — Virtú vince fortuna(Шляхетність перемагає Фортуну), тобто людина своїми достоїнствами може здолати долю. 
• проголошення принципової доброти людської природи і, що ще важливіше, принципової рівності всіх людей , незалежно від їхнього народження, від їхньої приналежності до того чи того стану. 
• наголошення на органічній необхідності суспільства, соціальності для гармонійного розвитку та існування людської особистості. 

Навички, знання та переконання гуманістів

Гуманісти не були вузькими спеціалістами, а були фахівцями з культури взагалі. «Вони — носії нової шляхетності (nobilitas) , що ототожнюється з особистою доблестю та знанням». Основним інструментом гуманіста була філологія. Бездоганне знання латини та греки, особливо майстерне володіння класичною латиною було необхідною вимогою до репутації гуманіста, вкрай бажаним було володіння усною латинською мовою. Також був необхідний чіткий почерк та неймовірна пам'ять. У своїх студіях гуманісти цікавилися наступними предметами — граматика, риторика, етика,історія та поезія тощо. Гуманісти відмовляються від середньовічних художніх форм, воскрешаючи нові — вірші, епістолярний жанр, художню літературу, філософські трактати (на противагу схоластичному псевдознанню, що збирався в різних енциклопедіях типу Summa). Не volgare, а класична латинська мова була в руках гуманістів ключем до Відродження. Досконале володіння «обома мовами» (тобто латинською та грецькою) вело до світу справжньої античної думки. Менш за все ці люди були пуристами заради пуризму. Латинь об'єднувала освічену Європу не тільки в просторі, але і в часі. Писати чистою мовою Цицерона та Квінтіліана значило включати написане у велику історичну традицію, в безперервний культурний ряд, наділяти свою працю в бронзу та мармур, долучати до вічності.

Велике  значення відігравала найвища репутація  гуманізму. Характерною рисою епохи  Відродження став високий соціальний престиж гуманістичних знань  та талантів, культ культури, хороший  латинський був необхідністю політики. У перші десятиліття XV століття захват перед гуманістичною вченістю стане  звичною рисою суспільного побуту.

Ставлення до античності

Гуманісти звертали пильну увагу на вивчення первинних джерел, а не на тлумачення їх іншими. Крім того, їм вселяла глибоку  відразу варварська латина, на якій говорили в церкві і в університетах. Побічним наслідком цієї тези стало відкриття багатьох раніше загублених класичних текстів, пошуки в монастирських бібліотеках латинських та грецьких рукописів, експедиції за стародавніми книгами. Інтерес до античності стає визначальною думкою ренесансного гуманізму: «саме в ній їм бачиться ідеал, який потрібно відроджувати. Середні століття для гуманістів представляються якимось „темним царством“, настали після античної культури. На думку гуманістів, саме в наслідуванні античної культури, у відродженні античного світобачення полягає завдання істинних філософів. Для цього вони переводять з давньогрецької на латинь та сучасні мови практично всі старогрецькі твору; та все, що ми зараз знаємо про Стародавній Греції, за небагатьма винятками, відкрито саме в епоху Відродження. Ці роботи не просто перекладаються, а коментуються, причому коментарі пишуться не з богословської точки зору, а є текстологічними, філологічними, так що виникають багато науки, зокрема — філологія в її нашому, сучасному розумінні. Це коментування було вільним від будь-якого догматичного уявлення, і відкритість, свобода також характеризували гуманістів». Загальна риса світогляду ранніх гуманістів, яка випливала з властивого їм прагнення максимально відродити ідеї та дух античної культури, зберігаючи (при цьому й весь головний зміст християнського віровчення), полягала в його паганізації , тобто насиченні античними, «язичницькими» морально-філософськими ідеями. Наприклад, Пій II, один з гуманістів цієї епохи, писав, що «християнство — не що інше, як новий, повніший виклад вчення про вище благо мислителів античності» — і, що характерно, Пікколоміні стане папою Пієм II. Будь-які міркування гуманістів підкріплювалися прикладами з античної історії. Вони любили порівнювати сучасників з видатними «мужами давнини» (uomini illustri) : флорентійці захоплювалися філософами і політиками республіканського Риму, а феодальні кола — полководцями та цезарями. При цьому звернення до античності не сприймалося як воскресіння мертвого, а радше як горде самовідчуття себе прямими нащадками та продовжувачами традицій: «напівзабуті скарби мистецтва та літератури давнини виносять з радістю на світло, як коштовну, давно загублену колишню власність». 

Ставлення до християнства

Гуманісти ніколи не протиставляли себе релігії. Протиставляючи себе схоластичному  філософствуванню, вони вважали, що відроджують  справжню Церкву та віру в Бога, при  цьому вони не вбачали жодного  протиріччя в поєднанні християнства з античною філософією. «Вихваляючи розум людини, гуманісти бачили в розумній людській природі образ Божий, те, чим Бог наділив людину, щоб людина удосконалювала й поліпшувала своє земне життя. Як розумна істота, людина є творцем і саме цим подібна до Бога. Тому обов'язок людини — брати участь у світі, а не йти від нього, покращувати світ, а не аскетично відсторонено дивитися на нього як на щось непотрібне для порятунку. Людина та світ прекрасні, бо створені Богом, і завдання людини — покращувати світ, роблячи його ще прекраснішим, в цьому людина є соратником Бога». Так, гуманісти полемізують з написаним папою Інокентієм III твором«Про презирство до світу, або Про нікчемність людського життя» , де принижується тіло та вихваляється дух, і прагнуть реабілітувати тілесне начало в людині (Джаноццо Манетті) : Прекрасний увесь світ, створений Богом для людини, але вершиною його творіння є тільки людина, тіло якої багатократно перевершує всі інші тіла. Які дивовижні, наприклад, її руки, ці «живі знаряддя», здатні до будь-якої роботи! Людина — це розумна, завбачлива та дуже прониклива тварина (…animal rationale, providum et saga…) , вона відрізняється від тварини тим, що якщо кожна тварина здатна до якогось одного заняття, то людина може займатися будь-яким з них. Духовно-тілесна людина настільки прекрасна, що вона, як творіння бога, водночас служить основною моделлю, за якою вже стародавні язичники, а за ними й християни зображують своїх богів, що сприяє пошануванню Бога, особливо серед грубих та неосвічених людей. Бог — творець всього сущого, тоді як людина — творець великого та прекрасного царства культури, матеріальної і духовної. Водночас стосовно кліру гуманісти відчували негативніші емоції: «ослаблення зв'язків гуманістів з церквою, адже багато з них жили на доходи від їхньої професійної діяльності (як і заможніх людей, не залежних від церкви), посилювало їхню неприязнь до офіційної вченості, просоченої церковно-схоластичним духом. У багатьох з них така неприязнь переростала в різко критичне ставлення до всієї системи цієї вченості, до її теоретичних і філософських засад, до авторитарності, поза якою і без якої ця вченість не могла існувати. Важливо також нагадати, що гуманістичний рух почався в Італії в епоху занепаду морально-політичного авторитету папства, пов'язаного з подіями його Авіньйонського полону (1309–1375), доволі частими розколами католицької церкви, коли на противагу законним папам з'являлися антипапи та коли на церковних соборах оскаржувалося верховенство пап в житті церкви (…) Відродження цієї [класичної латинської] мови було формою критики щодо панування церковно-схоластичної вченості та релігійної практики, що оперувала» зіпсованою, «маловиразною латиною, далекою від давньоримських класичних зразків». З'являються критичні дослідження історії католицької церкви («Про фальшивість Константинового дару»). 

Гуманістична теорія мистецтва

Важливим  теоретиком та практиком, що працював над цією темою, був Леон Баттіста Альберті. Рання гуманістична естетика спиралася на ідею, запозичену з античності, про здатність мистецтва до наслідування. «Наслідування натури» (imitatio, imitazione) —   не просте копіювання, а творчий акт зі свідомим відбором найдосконалішого. Поширилася також ідея «мистецтва» (як ремесла) разом з талантом, генієм (індивідуальна інтерпретація художником) —   ars et ingenium, як формула естетичної оцінки твору мистецтва. Набуло поширення поняття «схожість» ( similitudo) —   як пряма подібність, що стала необхідною умовою дляпортрета. 

Періоди ренесансного гуманізму

Історичним  підґрунтям для формування гуманістичного руху (як і всього Відродження загалом) став розквіт міст, економічні та соціальні  зрушення, зародження нової людини та потреба в його свідомому самоствердженні  та вихованні. 

Ренесансний гуманізм прийнято поділяти на такі періоди:

• Ранній, т. зв. етико-філологічний або громадянський гуманізм (Італія), що включає рамки від Салютаті до Лоренцо Валла та Леона Батіста Альберті (кін. XIV-сер. XV вв.). Виник у зв'язку з вивченням та викладанням риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії на основі класичної освіченості в противагу темам та методам середньовічної схоластики. 
• З останньої третини XV століття в Італії гуманістичні інтереси трохи зміщуються в іншу сферу (богослів'я, натурфілософія, природознавство). Це означало розкріпачення традиційних сфер культури, але водночас призвело до втрати певних особливостей та досягнень раннього гуманізму, а також до більш складних взаємодій із середньовічною спадщиною (флорентійський неоплатонізм Фічино, неоарістотелізм П'єтро Помпонацці та ін.). 
• За межами Італії гуманізм переживає новий злет, вступивши в тісний зв'язок з конфліктами Реформації XVI століття та переплітаючись з проблемами культурного самовизначення європейських націй (північний гуманізм: Еразм Ротердамський, Томас Мор, Йоганн Рейхлін). 

Україна

Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються передумови ренесансно-гуманістичної філософської та громадсько-політичної думки. Насамперед це була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали не лише торгівельними й ремісничими центрами, але й центрами політичного й культурного життя. Ідеї ренесансного гуманізму виникали й розвивалися в Україні на ґрунті двох різних традицій: західноєвропейської та русько-візантійської. На думку Володимира Литвинова, дослідника епохи Відродження на українських землях, до українських гуманістів XV–XVI ст. передусім належали ті, хто сам усвідомлював себе українцем («рутенцем») і наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мали суттєвого значення. Водночас багато з українських гуманістів того періоду належали до кола діячів інших культур, насамперед, польської. Найвизначнішими гуманістами другої половини XV — початку XVII ст., що поширювали нові ідеї на українських теренах, були такі діячі як: Григорій Саноцький(Гжегош із Санока) (1406–1477), Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450–1494), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (бл. 1470–1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), Йосип Верещинський (1532–1598), Себастьян Кленович (бл. 1545–1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629), Симон Пекалід (Пенкальський) (бл. 1567 — після 1601), Іван Домбровський (кінець XVI — поч. XVII ст.), Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. після 1634), Стефан Зизаній (пом. до 1621), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Мелетій Смотрицький (бл. 1577–1633), Кирило Транквіліон-Ставровецький (пом. 1646), Хома Євлевич (поч. XVII ст.), Йов Борецький (пом. 1631), Касіян Сакович (бл. 1578–1647). Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах повернулися на українські землі й провадили гуманістичну діяльність передусім у так званому Руському воєводстві. Головними центрами поширення гуманістичний ідей у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя. За свідченням Дмитра Антоновича, гуманістичний рух на українських землях був тісно пов'язаний з друкарською справою: Школа і друкарня стали головною зброєю у відпорній боротьбі за українську національність, яку вів український гуманізм у другій половині XVI століття. Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики. Українські гуманісти розвивали й поширювали комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи. Популяризація цих ідей створила духовне підґрунтя для майбутньої національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Дмитро Антонович у лекціях про українську культуру висловив думку про те, що український гуманізм був ближчим до німецького гуманізму, аніж до емансипованого від церкви італійського ренесансного гуманізму. Спільною рисою з німецьким гуманізмом, на думку Антоновича, було те, що у обох випадках це був рух пробудження національної ідентичності.