Гуманізм епохи Відродження

Гуманізм епохи  Відродження

Ренесансний гуманізм, також класичний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури. Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.

Усвідомивши особливе значення гуманітарних занять, Відродження особливо акцентувало на значенні античної спадщини для виховання людяності. Починаючи  з Ф. Петрарки (XIV ст.), виявилась чітка тенденція вважати класичну латинську і грецьку стародавність, перш за все стародавню літературу, єдиним зразком для всього, що стосується духовної і культурної діяльності. Латинські і грецькі автори розглядались тепер в якості справжніх учителів людяного.

Гуманізм  був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку  гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст  з довершеною мовною формою, тож  центральну роль в гуманістичній  освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство. Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).

Термін

Первісна латинська форма  цього поняття — studia humanitatis — букв. «гуманітарні студії».

Починаючи з XIV в. позначали  комплекс учбових дисциплін, в котрий входили граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін стали називати гуманістами. Відродження, звісно, було зв'язано з заняттями саме цими дисциплінами.

Їх вивчення здавна будувалось на знайомстві з античними авторами. Однак гуманісти Відродження  побачили в «гуманітарних студіях» не просто деякі дисципліни, зайняті  вивченням людини, а головне —  засіб її розвитку и піднесення. Якщо інші навчальні предмети покликані  формувати практичні навички  оволодіння визначеною професією, то гуманітарні  науки зайняті вихованням і утворенням людини, формуванням людяного в людині.

У такому вигляді цей термін був власне запроваджений ренесансними гуманістами, що перефразували Цицерона, який свого часу наполягав на тому, щоб поняття «людяність» як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, мусить прищепитись і на римському ґрунті. Значення терміну «гуманізм» в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова)  полягало в: «ревному вивченні всього, що складає цілісність людського духу», оскільки humanitas означало «повноту та розділеність природи людини».

Під "людяним" гуманісти  стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людяного. Ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

Також це поняття протиставлялося  «схоластичному» вивченню «божественного» (studia divina) . Таке розуміння studia humanitatis вперше отримало своє обґрунтування у вигляді ідейної програми нового інтелектуального руху в творах Петрарки. Ренесансний «гуманізм» — це не захист прав людини, а дослідження людини такою, як вона є. Гуманізм, з погляду Петрарки та інших філософів, означав перенесення людини в центр світу, першочергове вивчення саме людини. Термін «гуманізм» «в цьому плані є частково синонімом слова „антропоцентризм“ та протистоїть терміну „теоцентризм“. На противагу релігійній філософії Західної Європи гуманістична філософія ставила перед собою завдання вивчення людини з усіма його земними та неземними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні». Слово «гуманіст» з'явилося в кінці XV століття. Власне термін «гуманізм» у сьогоднішньому вигляді, за даними російського дослідника гуманізму Баткіна, вперше застосував 1808 року педагог Ф. Нітгаммер; після праці Ґеорґа Фоґта «Відродження класичної давнини та перше століття гуманізму» (1859) в науці почалося обговорення історичного змісту та меж цього поняття. Самі гуманісти XV століття називали себе зазвичай «ораторами», рідше «риторами», таким чином підкреслюючи свою відмінність від університетських вчених, а також демонструючи зв'язок з давніми традиціями античних ораторів.

Передумови виникнення

На головне джерело гуманістичних ідей постійно вказували самі гуманісти — це культурна спадщина греко-римської античності. Проте питання виникнення гуманістичного руху саме Флоренції середини XIV століття є не таким однозначним. Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції), розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція). Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії. Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії. Ще одним джерелом поширення ідей античної культури була арабська Іспанія й арабська цивілізація загалом. Й хоча сам гуманізм в Іспанії розвинувся значно меншою мірою, ніж в Італії, саме завдяки арабським перекладачам було збережено величезну кількість давньогрецьких і римських текстів, які пізніше зіграли велику роль у формуванні світогляду гуманістів. Престиж арабських мислителів був доволі високим особливо в університетському середовищі Італії. Популярне в Італії вчення арабського мислителя Ібн Рушда спиралося на концепції Арістотеля та інших грецьких вчених. Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці «Осінь Середньовіччя» звертає увагу на поступовість переходу від Середньовіччя до Відродження. Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою, проте багато ідей Ренесансу визрівали саме в середньовічному середовищі. Так Гейзинга пише, що «бажання прекрасного життя вважають ознакою, особливо властивою Ренесансу… Та межу між Середньовіччям і Ренесансом… проводять, як правило, надто різко. Пристрасне бажання увібрати життя в прекрасні форми, витончене мистецтво життя, мальовнича розробка життєвого ідеалу — все це набагато старше за італійське кватроченто». За Гейзингою, багато ідеалів гуманізму розвинулися зокрема й завдяки культурі та світогляду середньовічного лицарства. Про те, що духовні традицій середньовічного лицарства пережили середньовіччя й у трансформованому вигляді досягли нашого часу, згадує також українська письменниця і філософ Оксана Забужко, коли аналізує першооснови світогляду Лесі Українки у праці «Notre Dame d'Ukraine».

Протогуманізм

Не зовсім точним терміном «Протогуманізм» (Передгуманізм) позначають культурні процеси і  явища XIII — початок XIV століття, які в певних аспектах підготували появу гуманістичних ідей, хоча самі носії цих ідей загалом належали до культури пізнього Середньовіччя. Оскільки ці ідеї не були визначальними у згаданий час, було б помилково говорити про «епоху протогуманізму», тут йдеться радше про окремі прояви гуманістичних ідей. Так, наприклад, Данте Аліґ'єрі († 1321) не вважається ні гуманістом, ні протогуманістом, проте серед його сучасників були діячі, чий світогляд видається справді гуманістичним. Протогуманізм виник в Північній Італії. Його появі сприяло середньовічне Ars dictaminis, один з розділів риторики, що розвинувся ще в XII столітті й займався виробленням гарного прозового стилю в листуванні та офіційних грамотах. Вивчення мистецтва письма було особливо поширене в Північній Італії серед міщан й було важливою складовою світської освіти, на противагу духовній освіті, де увага зосереджувалася на риториці. Базою для розвитку мистецтва письма стали університети (насамперед Болонський університет і Падуанський університет) й особливо правничі факультети. Проте про протогуманізм можна вести мову лише з того часу, коли у колах стилістів, що викладали мистецтво письма, стали пропагувати так звані «язичницькі» тексти, всупереч спротиву католицької церкви. Чи не найпершими прихильниками язичницьких (тобто античних) авторів були падуанці Ловато де Ловаті (1241–1309) та Альбертіно Муссато (1261–1329), що вже аналізували ці тексти з філологічних позицій. Важливою була також роль поета й історика з Віченци Феррето де Ферреті († 1337), елегантний та ясний стиль якого, був вироблений під впливом Тита Лівія та Гая Саллюстія.

Проторенесанс. Період з 13ст. до сер. 14 ст. називається Проторенесансом. Ця доба особливо цікава тим, що показує передумови й підґрунтя для подальшого розвитку й розквіту гуманізму в Італії. Ближче вивчаючи художні пам'ятники XІV ст. в Італії, включаючи і літературу, ми наштовхуємося на окремі культурні явища, що своїм швидким ростом і дозріванням, безсумнівно, сприяли надалі появі справжнього італійського Ренесансу. Значним кроком уперед є естетична позиція знаменитого філософа і поета Франческо Петрарки (1304 - 1374). Інтерес представляє як доля Петрарки, так і ті елементи нового погляду на життя, що проявилися в нього з надзвичайною виразністю. Його можна назвати як першим індивідуалістом, так і першим гуманістом. М.Корелин, говорячи про Петрарку, називає його три характерні риси: індивідуалізм; звертання до авторитету античної літератури тільки в тому випадку, коли він підтверджує його погляди або дає йому формулу для його настрою; прагнення примирити нові потреби із середньовічним християнством. "Перший гуманіст не бажав поривати з попередньою епохою, замінивши її античною культурою, і прагнув, навпаки, примирити з нею нові прагнення". Якщо Петрарка призиває звернутись людину до самої себе, то не в останню чергу для того, щоб в глибині душі знайти божество і пізнати його.

На цьому прикладі ми бачимо, що навіть той напрям думки, що здавалось  повинен схилитись перед божественними  й священними предметами, увесь пронизаний самоствердженням людини. Якщо ж взяти  загальний результат цієї епохи, то можна сказати, що не залишалося вже нічого матеріального, що не приписувалося  б тут священним предметам. Таке панібратство з віковими святинями  стало можливим тільки напередодні  зовсім нової епохи, а саме напередодні  справжнього й остаточного Ренесансу.

Раннє Відродження. Нас не повинне дивувати та обставина, що в ранньому Ренесансі висувається на перший план вільна людська індивідуальність і що ця індивідуальність звичайно виражена тут досить сильно. Вже в естетиці проторенесанса, у лоні католицької ортодоксії, ми відзначили поступовий і неухильний ріст філософсько-естетичного мислення в напрямку індивідуальних характеристик. Однак в XIII ст. все це було з'єднане з іншими філософськими і художніми стилями.

Тепер же, з початку XV в., сильна і вільна людська індивідуальність виступає досить помітно і вже  на досить міцній основі. І подібного  роду вільна людська індивідуальність назавжди залишиться характерної для  епохи Ренесансу, хоча розумітися вона буде скрізь по-різному. Людська особистість, що висунулася на перший план, обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно і тривімірно. Це важливо насамперед для характеристики самого мистецтва  епохи Ренесансу.

Але ця тілесно-рельєфна індивідуальність, ця індивідуально-матеріальна людська  суб'єктивність зовсім заново орієнтує людину і все її життєве самовідчуття. Людина як би обновляється, молодіє  і починає знаходити щастя  свого життя в безтурботності, у легкій і естетичній самозадоволеності, у красивому житті.

Ось як характеризує цей  ренесансний індивідуалізм французький  історик літератури і культури Ф.Монье: «Ще недавно, в середні віки, заборонялось, як ідолопоклонництво, спорудження  статуй сучасникам; кватроченто ж  нічого другого не робить, як возводить  вівтарі в честь ренесансної  людини. Краса людини, воля людини, перевага людини, нескінченна можливість людини - не думки, а догми.

Століття відкривається  трактатами старого богослова Джаноццо Манетті "Про достоїнство і  перевагу людини " і закінчуються трактатом "Про достоїнство людини" молодого князя Піко делла Мірандола, що розраховував представити Європі живий доказ цього достоїнства своєю вченістю, своєю молодістю і своєю красотою. Якщо всерйоз сприйняти такого роду особливості ренесансного вчення про людину, то можна сказати, що в ті часи відбувалася абсолютизація людини. Те х саме знаходимо у Ф.Монье:

«Так, людина – бог. Якщо кватроченто, зовсім забувший про першородний гріх, мав релігію, то це було релігія людини. І ця нечестивість, знаходить собі виправдання в тому, що сучасна епоха створила стільки прекрасних зразків роду людського, стільки досить здорових створінь, стільки універсальних геніїв…».

Однак, історична справедливість змушує визнати, що рання і безвідповідальна юність Ренесансу скінчилася досить швидко. Дуже скоро стала зрозумілою повна неспроможність базуватися тільки на такій безвідповідальній особисто-матеріальній основі життя. Можна сказати, що весь Ренесанс уявляється нам боротьбою між цією юністю, з одної сторони, і постійним прагненням базувати норми людської поведінки на чомусь іншому, набагато соліднішому, а не просто тільки на одній ізольованій і ілюзорно-вільної людської особистості. Чим більше дозрівав Ренесанс, тим більш інтенсивно переживалась трагедія цієї ілюзорно-вільної людської особистості.

Філософська основа гуманізму. Микола Кузанський (1401 - 1464) - це найбільший мислитель не тільки епохи Ренесансу, але і узагалі всієї нової і новітньої європейської філософії. Він, безумовно, неоплатонік у самому строгому і справжньому змісті слова. Однак у неоплатонізмі він висував і підкреслював такі моменти, що цілком відповідали індивідуалізмові, що тоді назрівав. М. Кузанський синтезував у своїй філософії традиції німецької містики, середньовічної схоластики і, нарешті, - що послужило активним початком його творчості - італійського ренесансного гуманізму, що тільки почав створюватись.

Однак його схоластика зовсім втратила свою середньовічну форму  і виражалася лише в універсалізмі, систематичності і логічній чіткості, а його ренесансний гуманізм був  цілком позбавлений риторики і психологізму. Він віртуозно балансує на якомусь  ледь помітному вістрі, що відокремлює  середньовіччя від Ренесансу. Тому таке велике значення естетики Миколи Кузанського.

Йдучи по шляху зростаючого  відходу від середньовічної ортодоксії, в епоху Відродження ми насамперед наштовхуємося на чудове явище не тільки в історії італійської  культури, але і взагалі в історії  європейської культури, як Флорентійська  академія, на чолі з неоплатоніком  Марсіліо Фічіно. Неоплатонізмом в  епоху Ренесансу пронизані твори  не тільки Миколи Кузанського, але і  майже всіх діячів цієї епохи. Але ніде ім'я Платона не звеличується так, як у Флоренції другої половини XV в. Шанування Платона було тут перетворене майже в релігійний культ. Перед його погруддям ставилися лампади, і, власне кажучи, він шанувався на рівні з Христом.

Іншим найважливішим діячем італійського Відродження був Піко, правитель республіки Мірандоли. Загальна хвиля неоплатонічного ентузіазму, що відрізняє всіх учасників Флорентійської академії, особливо сильно позначилася на ньому. Людська особистість висувалася на перший план у таких тонах, що були цілком співзвучні хвилям Ренесансу, що зростали в ті часи.