Проблеми вікової неосудності

 

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика неосудності у кримінальному  судочинстві. Історичні етапи розвитку.

Розділ 2. Критерії неосудності

2.1 Медичний (біологічний)  критерій неосудності

2.2 Юридичний (психологічний)  критерій неосудності

Розділ 3. Процес встановлення неосудності особи

Розділ 4. Відповідальність за злочини,які були вчинені в стані сп'яніння

Розділ 5. Розгляд кримінальних справ неосудних осіб і осіб , які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину в судах України

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

На перший погляд здається, що всі основні питання цієї складної, багатогранної, міждисциплінарної  і дуже цікавої проблеми достатньо  проаналізовані і дослідженні, і що дискусія точиться лише довкола окремих положень, однак це – на перший погляд, про що свідчить вивчення протягом тривалого часу значного за обсягом, багатого за змістом і різноманітного за характером матеріалу в юридичних та медичних виданнях.

На сьогодні багато надзвичайно  важливих питань, пов’язаних з неосудністю, все ще лишаються дискусійними, деякі  – лише окреслені без належного  їх розвитку і дослідження, деякі – взагалі не були висвітлені.

Актуальність  теми даної роботи визначається, по-перше, тим, що особа може мати психічні розлади, що не позбавляють її здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Майже 40% осудних осіб із числа тих, кому призначено судово-психіатричну експертизу виявляють ознаки психічних порушень непсихотичного рівня (так звані психічні аномалії), внаслідок яких може бути суттєво обмежена здатність особи усвідомлювати свої дії та/ або керувати ними.

Метою даною роботи є теоретичний огляд неосудності.

Враховуючи мету дослідження були поставлені наступні завдання:

-дати загальну характеристику  понять неосудності,

- визначаючи критерії  неосудності і їх значення;

- визначити правові наслідки  неосудності.

Об’єктом дослідження є теоретичні положення кримінального права.

Предметом дослідження є аналіз неосудності.

Досконала розробка проблеми неосудності, деталізація її ознак (критеріїв), вироблення пропозицій щодо її застосування тощо необхідні для  того, щоб уникнути можливих зловживань та суб`єктивних помилок при врахуванні обмеженої осудності судом при  призначенні покарання, та для обґрунтування  того, що злочин, вчинений неосудною  особою, визнається вчиненим за пом`якшуючих покарання обставин. Поєднання цих обставин визначає головну мету введення категорії неосудності: визначення юридичних підстав і механізму, через які судово-психіатрична експертиза може зробити зрозумілим для суду значення хворобливих розладів психічної діяльності особи, що не виключають осудності, для вирішення питання щодо її вини та відповідальності.

При дослідженні, використані наступні наукові методи: метод системно-структурного аналізу – при розгляді окремих статей Кримінального кодексу України; формально-логічний – при здійсненні аналізу теоретичних положень кримінального права; логіко-семантичний – при визначенні та розмежування понять окремих категорій медичного характеру захворювання.

Всі зазначені методи застосовувалися  у взаємодії один з іншим.

Структура. Дана робота складається з чотирьох розділів, що дозволяють ґрунтовно ознайомитися з темою і систематично відобразити матеріал, а також викласти думки науковців.

Теоретична і практична  зацікавленість проблемою неосудності  обумовлена перш за все тим, що вона пов’язана зі складною формою суспільного  буття і соціальної діяльності людей, а саме – їх здатністю бути винними і відповідальними за свідомі й цілеспрямовані вольові вчинки.

Численні дослідження, здійснені філософами, психіатрами, психологами, статистиками і правознавцями, показують, що фізична й духовна сфери людини знаходяться, по-перше, в сфері загальних законів природи, і по-друге, в сфері причин, притаманних лише людині як мислячій істоті, її розуму й всім, пов’язаним з нею, психічним діянням.

Розділ 1. Загальна характеристика неосудності у кримінальному  судочинстві. Історичні етапи розвитку.

Проблема неосудності  в сучасній постановці питання виникла  на межі 18 – 19 століть. Ще в середині 18 ст. у Західній Європі та Російській імперії важко психічно хворі засуджувались й карались, як і здорові люди. Перед судом не ставилося завдання з’ясовувати, чи не перебував неосудний при вчиненні злочину в стані психічного здоров’я, чи ні.

Уперше формула неосудності  була наведена у французькому Кримінальному  кодексі 1810 р. У концепції використовувався лише медичний критерій. Мова йшла лише про те, що немає ні злочину, ні вчинку, якщо під час вчинення діяння звинувачений перебував в стані божевілля. У цій формулі хоча й використовувався лише один медичний критерій, але значення її появи в кримінальному праві важко переоцінити. Новела була сприйнята, а потім й удосконалена у Кримінальних кодексах деяких європейських держав.

Так, у Зводі законів Російської імперії, виданому у 1832р., уже визначалось, що злочин, вчинений у божевіллі, не ставиться у вину.

Це принципове положення  зафіксоване і в сучасному  українському кримінальному законі, починаючи ще з першого акта радянського  кримінального законодавства, в  якому вирішувались питання Загальної  частини кримінального права  – в Керівних началах по кримінальному  праву, прийнятих у 1919р. У них зазначалось, що суду й покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ті, що вчинили його, не усвідомлювали своїх діянь. Ці положення були повторені в перших Кримінальних кодексах союзних республік, наприклад Української РСР 1922р. Однак критерії неосудності не лишались незмінними в міру розробки доктрини кримінального права і кримінального закону.

Разом з тим слід зазначити, що проблемні питання теорії неосудності  розроблялися вкрай повільно. Розвиток теорії стримувався в певні періоди  радянської влади, хоча й висувалися тези, що проблема неосудності здобула  своє наукове вирішення тільки на підставі марксистсько-ленінської філософії.

Відносно розгорнута формула  неосудності була наведена в Основних началах кримінального законодавства  Союзу РСР і союзних республік 1924 року. У них визначалось, що заходи медичного характеру належить застосовувати  до осіб, які вчинили злочини в  стані хронічної душевної хвороби  або тимчасового розладу душевної діяльності, або в такому стані, коли вони не можуть усвідомлювати своїх дій або керувати ними. У Кримінальних кодексах союзних республік були відтворенні положення Основних начал з тією лише відмінністю, що в Основних началах мова йшла про неосудність як умову застосування заходів медичного характеру, а в Кримінальних кодексах союзних республік – про неосудність деякою термінологічною різницею як про підставу звільнення від покарання. Тільки до Кримінального кодексу УРСР було внесене суттєве уточнення. У ньому йшлося не про вчинення злочину неосудною особою, а про вчинення такою особою суспільно небезпечного діяння[16;18].

Прийняті в 1958 р. Основи кримінального  законодавства Союзу РСР і  союзних республік дали більш  повну характеристику поняття неосудності.

Ця формула неосудності  була відтворена в усіх Кримінальних кодексах союзних республік, прийнятих у 1959-1961 рр. Фактично залишилось таке визначення неосудності і у кримінальному законі України 2001 р.

Про так звану “обмежену” або “зменшену”, “пограничну”, “відносну”, “часткову”, “спеціальну”, “незначну”, “суміжну” осудність вперше згадують Кримінальні кодекси німецьких держав: Брауншвейгський 1840 р., Гессенський 1841 р., Саксен-Альтенбургський 1841 р., Баденський 1845 р., а взагалі сам термін “зменшена” осудність вперше був виголошений на Інсбрукському з’їзді юристів у 1904 р.

Виділяють фактори, що обумовлювали обмежену осудність: слабоумство, стан сп’яніння, недостатній психічний  розвиток, надто несприятлива і така, що розбещує обстановку в дитинстві  тощо. У всіх випадках передбачалось  зменшення покарання. Питання про обмежену осудність по-різному вирішувалось у кримінальному законодавстві європейських країн в минулому.

Російському кримінальному  законодавству термін обмеженої  осудності не був відомий, але  у Зводі кримінальних законів 1857 р. в числі обставин, які пом’якшують  вину, визначали слабоумство, легковажність, крайню неосвіченість.

“Руська правда” передбачала лише зменшення відповідальності залежно від психофізіологічного стану Суб’єкта. Так, якщо вбивство сталося під час сварки на бенкеті у стані сп’яніння, то в цьому разі застосовувалась відповідна норма, якою передбачалась зменшена відповідальність. В Артикулі військовому Петра І також передбачалось зменшення покарання, якщо злочин вчинено, за сучасною термінологією, у стані крайнього збудження (афекту).

Надалі визнали обмежену осудність за кримінальним законодавством таких держав, як Швеція 1864 р., Данія 1886 р., Фінляндія 1889 р., де передбачалось  і пом’якшення покарання обвинуваченому.

Серед різних шкіл кримінального права (класичної, соціологічної, антропологічної та вульгарно-соціологічної) не було єдиної думки щодо обмеженої осудності.

Давньонімецький криміналіст Клейшнод розрізняв кілька ступенів осудності –на Ѕ; 1/3; ј/.

За радянських часів питання  про “динаміку” осудності (неосудності) як юридичне поняття виникло кримінально-правовій доктрині в 20-х роках. М.Паше-Озерським була висловлена думка, що осудність (неосудність) є поняттям рухомим, динамічним.

На захист поглядів Клейшнода  виступав за радянських часів і Ю.Сущенко, який виокремлював повну, зменшену і  часткову осудність. Дехто з прихильників обмеженої осудності відносив її до неосудності, дехто – до межового стану між осудністю та неосудністю.

Незважаючи на те, що ідея невизначених критеріїв неосудності  була піддана різкій, але справедливій критиці і відхилена юридичною наукою і практикою, питання про динаміку неосудності залишилося без відповіді. Це дало підстави деяким фахівцям пізніше стверджувати, що поняття неосудності динамічне, що між осудністю і неосудністю або між особами психічно здоровими і хворими є щось середнє, проміжне, що є низка перехідних ступенів тощо.

Ті вчені, юристи і психіатри, які за часів виступали проти  обмеженої осудності, вважали, що ніхто  не може бути суб’єктом злочину  частково, в зменшеному розмірі, що неможливе визначення критеріїв обмеженої осудності, бо діагностування психічних захворювань взагалі важка справа при їх численності, й відповідно неможливо встановити відтінки, ступені обмеженої осудності, зафіксувати її межі, що в обмежено осудної особи можливість усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними хоча й знижена, зменшена, але зберігається. Якщо в особи така здатність є – то вона осудна, винна, бо вина неподільна. Якщо ж особа такої здатності не має – то вона неосудна.

Обгрунтувавши думки багатьох вчених криміналістів , можна дати визначення поняття «неосудністі» , що вказує на неможливість покладання на неосудного вини і, отже, притягнення його до кримінальної відповідальності.

Згідно чинного законодавства  не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Із законодавчого визначення неосудності випливає, що питання про неосудність особи виникає лише у зв'язку із вчиненням нею суспільно небезпечного діяння.

Законодавча формула неосудності  складається з трьох критеріїв: юридичного, психологічного і медичного.

Юридичним критерієм неосудності  є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, за наявності доказів скоєння його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.

Психологічний критерій неосудності, на відміну від такого ж критерію осудності та обмеженої осудності, полягає у негативному змісті його інтелектуальної і вольової ознак.

Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності означає, що особа не могла (нездатна була) усвідомлювати свої дії (бездіяльність), тобто усвідомлювати фактичний характер своїх діянь та їх суспільну небезпеку.

Вольова ознака неосудності  полягає у неможливості (нездатності) особи керувати своїми діями (бездіяльністю). Для наявності психологічного критерію неосудності достатньо однієї із зазначених ознак. Підставою для такого твердження є сполучник «або», який стоїть між інтелектуальною і вольовою ознаками розглядуваного критерію неосудності .

Причиною нездатності  особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними є наявність хоча б однієї з ознак медичного критерію неосудності.

Медичний критерій неосудності  характеризується наявністю в особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, одного з різновидів розладу психічної діяльності. Роль медичного критерію неосудності - передбачити всі можливі клінічні форми хворобливих розладів психічної діяльності (психотичного рівня), Що виключають можливість особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Такими розладами (ознаками) законодавство називає:

а) хронічне психічне захворювання;

б) тимчасовий розлад психічної діяльності;

в) недоумство;

г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічним психічним захворюванням  є довготривале захворювання психіки, що має тенденцію до наростання хворобливих  явищ (наприклад, шизофренія, прогресивний параліч, епілепсія, маніакально-депресивний психоз).