Поняття та призначення Кримінально-процесуального права

У міжнародному співробітництві оперативно-розшукові  органи України дотримуються основних міжнародних правових документів, які  регламентують захист прав і свобод людини, визначають світові відходи  у боротьбі зі злочинністю і встановлюють звичайні правила поведінки стосовно осіб, що розшукуються, відбувають покарання за вироком суду, затриманих  під час слідства або утримаються під вартою.

Таким міжнародно-правовим документом є:

Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий резолюцією Генеральної  Асамблеї ООН від 16.12.1966 року та підписаний Україною від 19.10. 1973 року, який набрав сили 23.03.1976 року;

Мінімальні  стандартні правила поведінки з  ув’язненнями, прийняті резолюцією Генеральної  Асамблеї ООН від 31. 07.1957 року та інші.

Міжнародне  співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю в значній мірі залежить від обміну інформацією  з правоохоронними органами іноземних держав, її накопичення та використання при здійсненні оперативно-розшукової діяльності.

На цей час  вже налагоджена взаємодія між  ОВС України та правоохоронними  органами інших держав. В системі  інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України функціонують інформаційні підсистеми „Розшук”, „Пізнання”, „Угон”, „Арсенал”, „ОАЗИС”, „Антикваріат”, „Наркобізнес” та інші.

Розглянуті  закони та підзаконні нормативні акти складають основу правового регулювання  оперативно-розшукової діяльності, яка повинна постійно удосконалюватися під виливом практики боротьби зі злочинністю. 

3.РОЗД. Зв'язок кримінально-процесуального права та оперативно-розшукової діяльності (ОРД) виявляється в тому, що дані, здобуті під час ОРД, допомагають слідчому та особі, яка провадить дізнання, висунути версії, швидко встановити і затримати злочинця тощо. 
 
На зв'язок кримінального процесу і ОРД є пряма вказівка у кримінально-процесуальному законі: "На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили" (ст. 103 КПК). 
 
Щодо співвідношення кримінального процесу і ОРД слід зазначити таке: 
 
1) ОРД, хоча і має ті самі цілі, що й кримінальний процес (встановлення обставин злочину), до структури останнього не входить; 
 
2) кримінально-процесуальні дії та оперативно-розшукові заходи врегульовано різними джерелами права; 
 
3) кримінальний процес гарантує вищий, ніж ОРД, рівень забезпечення прав і законних інтересів громадян; 
 
4) на відміну від кримінального процесу, ОРД може мати негласний характер. 
 
Оперативний працівник і слідчий діють у різних правових режимах, що зумовлює такі відмінності в їх діяльності. 
 
1. Різні засоби й методи здійснення діяльності. Слідчий здійснює свою діяльність засобами і методами, передбаченими кримінально-процесуальним законом, що мають процесуальний характер. Оперативний працівник — засобами і методами, регламентованими Законом України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність" та іншими законами, які передбачають використання для боротьби із злочинністю спеціальних, в тому числі й негласних, методів і засобів. 
 
2. Різні права в застосуванні засобів і методів. Слідчий за жодних обставин не має права застосовувати засоби і методи, які використовує оперативний працівник. Він може провадити лише слідчі та інші процесуальні дії, передбачені кримінально-процесуальним законом. Оперативний працівник вправі провадити, окрім оперативно-розшукових, ще й слідчі дії, бо він має процесуальний статус особи, яка провадить дізнання. 
 
3. Різні межі застосування процесуальних і не процесуальних засобів і методів. Якщо майже всі слідчі дії можуть провадитись тільки після порушення кримінальної справи і до закінчення досудового розслідування, то оперативно-розшукові заходи — до порушення кримінальної справи, протягом слідства, а іноді й після закінчення провадження у кримінальній справі. 
 
4. Різні результати діяльності. Якщо в результаті кримінально-процесуальної діяльності слідчий отримує судові докази, то оперативний працівник під час ОРД — тільки дані про факти, джерела таких фактів, які тільки шляхом наступного проведення слідчих дій можуть стати доказами у кримінальній справі.

1.1 Співвідношення кримінально-процесуальної 
і оперативно-розшукової діяльності 
органів внутрішніх справ України

Виходячи із загальних положень, визначених у   КПК України, завданнями державних органів і посадових осіб, що здійснюють кримінальне судочинство, є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, швидке i повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування чинних нормативно-правових актів. Виконуючи ці завдання, співробітники слідчих підрозділів здійснюють процесуальні дії, більшість з яких є діями слідчими (огляди різних видів, допити, обшуки тощо). Крім того, слідчими можуть проводитися розшукові дії, які не є процесуальними.

Органи дізнання як самостійно, так і за дорученням слідчого, вправі виконувати як два  вже названих різновиди дій - слідчі (та інші процесуальні) і розшукові (непроцесуальні), — так і оперативно-розшу-кові заходи. Таким чином, вся різноманітність дій, які можуть бути проведені слідчими й органами дізнання, об’єднується у дві великі групи, що характеризують кримінально-процесуальну й оперативно-розшукову діяльність.

Визначення  кримінально-процесуальної діяльності одним з перших дав Р.Д. Рахунов. На його думку, це сукупність або система дій, здійснюваних учасниками (суб’єктами) кримінального процесу у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку і в силу наданих їм прав та покладених на них обов’язків Рахунов Р.Д.

Схожим є  визначення М.С. Строговича. Він вважав, що змістом кримінально-процесуальної діяльності є сукупність вчинених у встановленому процесуальним законом порядку дій учасників кримінального процесу: суду, прокуратури й органів слідства та дізнання, обвинуваченого і його захисника, потерпілого і його представника Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т. . М.: Наука, 1968. С. ..

Визначаючи  згодом сутність цього поняття, П.С. Елькінд розглядала його як систему врегульованих нормами кримінально-проце-суального права дій відповідних суб’єктів з порушення, розслідування, розгляду і вирішення справ про злочини Элькинд П.С.

Наведені положення  мають багато спільних рис. Так, автори вказують на систему дій, які в обов’язковому порядку врегульовані КПК. Окрім того, в усіх визначеннях присутнє посилання на суб'єктів кримінального процесу, які мають державно-владні повноваження з проведення передбачених кримінально-процесуальним законодавством процесуальних дій.

Отже вважається, що здійснювати кримінально-процесуальну діяльність можуть як слідчі, так і  органи дізнання, вичерпний перелік  яких дається у  КПК України. На початковому етапі розслідування органи дізнання можуть згідно з КПК проводити невідкладні слідчі дії без доручення слідчого. Їх перелік у чинному законодавстві відсутній. Це дозволяє практичним працівникам по-різному підходити до віднесення тих чи інших слідчих дій до невідкладних і можливості їх провадження органами дізнання. Крім проведення процесуальних дій, на органи дізнання покладається ще й інший обов’язок — здійснювати оперативно-розшукові заходи. Стаття Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" визначає її як систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Норми чинного КПК (наприклад, ст. ст. 1, 103, 104) містять посилання на такого виду діяльність, не розшифровуючи її сутності. Водночас матеріали оперативно-розшукової діяльності можуть послужити приводом до порушення кримінальної справи. Передбачається, що безпосереднє виявлення органом дізнання ознак злочину це — діяльність органу дізнання або працівника оперативного підрозділу, які, незалежно від будь-яких заяв або повідомлень, виявили ознаки злочину, як правило, у процесі оперативно-розшукової діяльності.

Згідно з   ст. 2 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" вона може здійснюватися для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі. При цьому така діяльність, як випливає з її визначення, може мати як гласний, так і негласний характер. Майже в усіх випадках негласні засоби мають бути перевірені і підкріплені гласними або процесуальним діями. Якщо оперативно-розшуковим шляхом виявлені очевидці вчиненого злочину, то вони можуть бути допитані як свідки. Матеріали відеозапису, кінофотозйомки, звукозапису прилучаються до справи постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Предмети і документи, що можуть бути доказами підготовки або вчинення злочину, якщо вони встановлені оперативно-розшуковим шляхом, вилучаються особою, яка веде розслідування, при огляді місця події, обшуку, виїмці і провадженні деяких інших слідчих .На можливість використання оперативно-розшукових матеріалів як доказів вказується і в проекті нового КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України. У цьому проекті зазначається, що доказами є відомості про факти, зібрані органом дізнання в результаті оперативно-розшукових заходів, якщо вони перевірені дізнавачем, слідчим чи судом у порядку, передбаченому цим Кодексом. Матеріали, що знаходяться на різноманітних носіях (фотознімки, відеоплівки тощо) і встановлені, зокрема, в ході оперативно-розшукових заходів, проекту КПК відносить до документів. У свою чергу документи є доказами як згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством..

В даний час важливим питанням є легалізація матеріалів, отриманих в ході проведення оперативно-розшукових заходів. Уявляється, що вона можлива шляхом подання рапорту оперуповноваженого працівника, де були б викладені результати здійснення ним оперативно-розшукової роботи. Ясна річ, слідчий має перевірити отриману інформацію при проведенні допитів встановлених осіб, а за необхідності — посадової особи, яка здійснила оперативно-розшукові заходи. Однозначно, що при цьому не будуть розкриватися методи такої діяльності. Разом з тим, рапорт оперуповноваженого працівника має знаходитись у кримінальній справі, на нього як на документ у відповідності зі  КПК посилається слідчий при аналізі й оцінці доказів, складанні обвинувального висновку або постанови про закриття справи чи постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В інших випадках, у тому числі і за неможливості легалізації матеріалів, ними можна користуватися з тактичною метою для визначення напрямів подальшого розслідування, пошуку і закріплення доказів.

1.2 про співвідношення оперативно - розшукової діяльності й негласних слідчих (розшукових) дій за проектом нового КПК України         

Нажаль, сучасний етап розвитку української держави характеризується процесами перетворень соціально-політичних та суспільно-економічних відносин, що відбуваються в умовах доволі високого рівня злочинності. Як відомо, суспільство в цілому, та, відповідно, його окремі інститути не є сталими структурами та явищами. Для них характерна динамічність й мінливість. З часом, на місті неефективних та застарілих елементів суспільної організації утворюються нові, робляться висновки за результатами невдалих експериментів, від останніх відмовляються взагалі або доопрацьовують їх моделі, засоби реалізації тощо. У цьому контексті не є виключенням й кримінальне судочинство України. Історична ретроспектива розвитку українського суспільства свідчить про постійний пошук компромісу між необхідністю ефективної боротьби зі злочинністю та дотриманням принципу справедливості, забезпеченням реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина, економії сил, засобів, коштів тощо. Сьогодні, як слушно зауважує відомий український фахівець у сфері кримінально-процесуального права, професор М.Є. Шумило, поданий на обговорення науковцям і практикам Проект Кримінального процесуального кодексу України (далі – Проект КПК України), розроблений робочою групою з питань реформування кримінального судочинства, створеною відповідно до Указу Президента України від 17 серпня 2010 року № 820/2010 запроваджує відмінну від існуючої ідеологію досудового провадження [1, с. 24]. У цій невеликій за обсягом роботі ми спробуємо поставити перед собою та відповісти на деякі питання щодо доцільності й обґрунтованості такої «ідеологічної революції» в досудовому провадженні через призму оперативно-розшукової діяльності як забезпечувальної діяльності по відношенню до кримінального процесу.

Віднедавна у чинному  КПК України розширилося коло слідчих дій (ст. 187¹), тобто з’явилися слідчі дії, які за своїм характером суттєво відрізняються від інших, що обумовлюється, насамперед, негласністю їх проведення та специфікою прийняття рішення щодо їх необхідності та вмотивованості. Це викликало полеміку як у наукових колах, так і серед тих осіб, які безпосередньо здійснюють правозастосовчу діяльність, та, нажаль, їх практична реалізація не знайшла широкого застосування у практичній діяльності слідчих підрозділів. Сьогодні, у наданому на розсуд наукового загалу Проекті КПК України, не зважаючи на відсутність практичної обґрунтованості та доцільності, продовжується введення аналогічних слідчих дій, та, навіть, запропонована низка так званих «негласних слідчих (розшукових) дій».

З цього приводу виникає  слушне питання: чи є ця новація життєво  необхідною для вдосконалення кримінального  судочинства України, або це завчасний і недостатньо виважений та обґрунтований крок?

Ми спробуємо, глибоко  не вдаючись до зайвої полеміки, стисло розглянути та навести власні міркування з означеного дискусійного питання. Так, на нашу думку, пошук відповіді  на це питання необхідно розпочати з розгляду ознак негласної слідчої (розшукової) дії. Відповідно до Проекту КПК України можна виділити наступні з них: спрямованість на збирання (перевірку) доказів, специфічний суб’єкт проведення, необхідність збереження таємниці про факт та методи проведення, спеціальний порядок прийняття рішення про їх проведення та використання отриманих результатів. Навіть такий стислий, майже на слух, аналіз ознак запропонованих негласних слідчих (розшукових) дій дозволяє дійти висновку про їх практично повну тотожність з оперативно-розшуковими заходами (далі - ОРЗ), які здійснюються вповноваженими оперативними підрозділами. Основна та майже єдина відмінність полягає у суб’єкті – слідчий або оперативний підрозділ, та, відповідно, це слідча дія або оперативно-розшуковий захід.

Проте подальше вивчення положень Проекту КПК України, зокрема  ст. 44, стосовно обов’язковості виконання оперативними підрозділами доручень слідчого, прокурора щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, зводять нанівець і цю відмінність. Фактичне виконання таких дій покладається на оперативні підрозділи. Про це каже й здоровий глузд, оскільки, як правило, слідчий фізично не зможе виконати своє рішення про проведення такої дії як, наприклад, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж або обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи тощо. Тож знову постає обґрунтоване питання: чи не відбувається підміна таких правових категорій як «слідча дія» й «оперативно-розшуковий захід»?

Якщо звернутись до прийняття рішення про проведення ОРЗ, то цей процес передбачає досить істотну підготовку, зокрема заведення оперативно-розшукової справи, що передбачає накопичення й, що головне, перевірку певних обсягів інформації, а це, в свою чергу, має забезпечити винятковість застосування й недопущення порушення прав та свобод людини під час проведення таких заходів. У запропонованому Проекті КПК не визначається категорія осіб, щодо яких слідчий зможе приймати рішення про застосування негласних слідчих (розшукових) дій. Таким чином, фактично такою особою може стати будь-яка людина. І це за умов значно більших строків проведення негласних слідчих дій (при їх подовженні), на відміну від фактичної можливості при здійсненні відповідного ОРЗ. Повідомлення такої особи в межах календарного року після закінчення проведення негласної слідчої (розшукової) дії виглядає досить примарною та слабкою гарантією дотримання законності. Тож виникає наступне питання: чи не є це дискредитацію задекларованої демократизації кримінального судочинства та розбудовою «поліцейської держави» в Україні?