Поняття та призначення Кримінально-процесуального права

Навмисне порушення закону чи несумлінне виконання його, якщо це призвело до тяганини при розгляді справи й істотно  обмежило права і законні інтереси громадян, слід розглядати як неналежне виконання суддею професійних обов'язків, яке тягне передбачену законом відповідальність.

2. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ КРИМІЇІАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА 
 
 
Кримінально-процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через систему кримінально-процесуальних відносин, учасники котрих діють у межах наданих їм прав і покладених на них обов'язків. Кримінально-процесуальні відносини є предметом правового регулювання. 
 
Кримінально-процесуальні відносини мають юридичний і фактичний зміст. 
 
Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримінально-процесуального права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників. 
 
Фактичний зміст процесуальних відносин — це реально здійснювані їх учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що визначаються інтересами у кримінальній справі (публічними чи приватними). 
 
Кримінально-процесуальні відносини: 
 
• за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння); 
 
• за рівнем індивідуалізації суб'єктів можуть бути тільки відносними (права й обов'язки учасників всіх правовідносин у кримінальній справі є точно визначеними); 
 
• за кількістю суб'єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту); 
 
• за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами завжди є двосторонніми, бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов'язки; 
 
• за характером дій зобов'язаного суб'єкта — активні (слідчий зобов'язаний призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні (слідчий зобов'язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу — п. 4 ч. 1 ст. 69 КПК); 
 
• за волевиявленням — управлінські, для виникнення яких достатньо лише бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на поручителя в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання чи слідства — ст. 153 КПК); договірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) сторін правовідносин (примирення потерпілого з обвинуваченим — ст. 8КПК)1. 
 
Метод кримінально-процесуального права — це категорія права, завдяки якій здійснюється юридичний вплив держави на суб'єктів правовідносин, що виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі, а також їх взаємодія один з одним. 
 
Більшість кримінально-процесуальних відносин врегульовано із застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і підкорення), що має примусовий характер. Відносини сторін правовідносин при цьому будуються "по вертикалі" (слідчий — обвинувачений). Метод використовують за схемою "обов'язок + відповідальність". 
 
Останнім часом для врегулювання кримінально-процесуальних відносин все ширше (особливо після "малої" судової реформи 2001 р.) застосовують диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами. Відносини сторін будуються "по горизонталі" (потерпілий — обвинувачений, у межах дії норми права, викладеної в ст. 8 КПК). 
 
При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою "право + гарантія". 
 
Деякі кримінально-процесуальні відносини врегулювати з допомогою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні правовідносини. Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра — суду. Тут слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод дістав у літературі назву змагального (судового, арбітрального).

2раздел. Оперативно-розшукова діяльність як наука, відповідно до класифікації юридичних наук, розробленої теорією держави і права, відноситься до спеціальних прикладних юридичних наук [6, С. 13 ]. Оперативно-розшукова діяльність (далі – ОРД) має три основних значення. Перше – це специфічний вид державної діяльності спеціальних служб правоохоронних органів, який направлений на протидію злочинності, забезпечення національної безпеки і державної таємниці. Друге – це самостійна юридична наука, яка має свій предмет і метод дослідження, що спирається на досягнення інших наук. І третє – ОРД розглядається як самостійна навчальна дисципліна у системі юридичної освіти.

Щодо підготовки фахівців для оперативних підрозділів  органів внутрішніх справ і податкової міліції, важливими є всі три перераховані вище напрями, але основним з них є перший, який передбачає діяльність, направлену, в першу чергу, на боротьбу зі злочинністю, і який є складовою частиною всієї правоохоронної роботи ряду державних відомств: Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної податкової служби, Державної прикордонної служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших, перерахованих у Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність” [1, ст. 5].

У Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність” зазначено, що ОРД – це система гласних і негласних, пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються визначеними в законі оперативними підрозділами, із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів [1, ст. 2].

Таким чином, ми бачимо, що ОРД – це різновид соціально корисної людської діяльності, тобто частина  регламентованої нормативними актами державно-владної діяльності компетентних державних органів, спрямована на виконання вищезазначених завдань і функцій.

Оперативно-розшукова  діяльність як вид діяльності держави  встановлюється вищими органами державної влади України, які також визначають права і обов’язки суб’єктів, котрі здійснюють ОРД і вирішують питання контролю за цією діяльністю. У підручнику, підготовленому колективом вищих навчальних закладів Росії, наукове визначення ОРД розглядається у вузькому і широкому значеннях. У вузькому розумінні, ОРД – це вид соціально корисної юридичної державної діяльності уповноважених на те законодавством суб’єктів, що являє собою систему актів поведінки конспіративного і гласного застосування спеціальних сил, засобів і методів, а також здійснення оперативно-розшукових дій і прийняття оперативно значущих рішень, направлених на захист людини і суспільства від злочинних посягань за наявності об’єктивних труднощів, за неможливості досягнення цієї мети шляхом реалізації інших законних засобів.

У широкому розумінні, у  визначенні ОРД змінюється зміст  одного з основних її суб’єктивних елементів – мети. Крім її вузької направленості (захист суб’єктів, що охороняються законом, від злочинних посягань), метою такої діяльності виступає забезпечення безпеки людини, суспільства, держави [4, С. 48].

Виходячи зі змісту сказаного, можна виділити дві групи ознак ОРД. Перша витікає з наукового визначення даної діяльності, і друга – ознаки, передбачені законодавством.

До першої групи відносяться  такі:

– вид державної діяльності, основаної на законі;

– діяльність уповноважених  законом суб’єктів;

– діяльність, яка здійснюється як гласним, так і негласним шляхом;

– мета діяльності –  захист людини і суспільства;

– ОРД застосовується у випадках неможливості використання інших гласних засобів.

Друга група – це ті ознаки, що витікають із ст. 2 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”:

– система гласних  і негласних заходів;

– заходи можуть бути пошукові, розвідувальні і контррозвідувальні;

– оперативно-розшукові  заходи можуть здійснюватися тільки визначеними в Законі суб’єктами;

– оперативно-розшукові заходи застосовуються з допомогою оперативних та оперативно-технічних засобів.

Аналіз перерахованих  груп ознак свідчить про те, що в  цілому вони співпадають за своїм  змістом і доповнюють одна одну. Все це ще раз підкреслює, що оперативно-розшукова діяльність має не тільки правовий, але й науково-теоретичний і практично-прикладний характер.

Практично-прикладне  значення ОРД полягає в тому, що вона є ефективною формою боротьби зі злочинністю і використовується в діяльності правоохоронних органів, які здійснюють дізнання та попереднє слідство.

Але необхідно зазначити, що форми, сили і засоби ОРД використовуються тільки тоді, коли досягнення поставленої  мети неможливе іншим законним шляхом. Це підкреслює винятковий, вимушений характер такої діяльності.

Сам термін „оперативно-розшукова діяльність” означає, відповідно до тлумачного словника, що розшук здійснюється практично, швидко, завчасно може змінити хід справи, реалізувати відповідні матеріали [3, С. 465]. Крім того, поняття „оперативний” часто пов’язується не тільки із швидкістю, гнучкістю, але й з таємністю роботи. Підрозділи і особи, які займаються ОРД, мають назву оперативних, а працівників часто називають оперативниками.

Звичайно, швидкість реагування і конфіденційність у роботі - невід’ємні ознаки оперативності. На практиці не завжди може проявитись швидкість в оперативній роботі. Так, під час роботи по справах оперативного обліку (передбачених п. 4 ст. 9–1), Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність” термін їх ведення встановлюється до 6 місяців і може бути продовжений, по кримінальних справах – два місяці, а розгляд справ про адміністративні правопорушення – зовсім мінімальний.

Виходячи із завдань  і функцій оперативних служб  ОВС і податкової міліції, інших  правоохоронних органів та різнорідних правових відносин, які визначаються вищевказаним законом (ст. 6), можна зробити висновок, що вся оперативна робота складається з двох основних видів:

перший – пов’язаний з попередженням, розкриттям злочинів і розшуком злочинців та інших  осіб;

другий – це різна адміністративно-перевірочна робота.

1.1 Заходи ОРД

Для більш конкретного  визначення поняття ОРД необхідно, на нашу думку, проаналізувати її ознаки, які подано у ст. 2 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”. У першу чергу Закон визначає систему гласних і негласних заходів.

Гласні заходи найбільш поширені як у самій оперативно-розшуковій діяльності, так і взагалі у  практиці боротьби зі злочинністю для  виявлення і фіксації фактичних  даних про скоєні правопорушення, джерела доказів, розшуку осіб, які ухиляються від юридичної відповідальності, перш за все кримінальної. Кримінально-процесуальним законодавством та Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність” передбачаються підстави для проведення таких заходів. Так, у ч. 5 ст. 97 КПК України закріплюється, що „заява або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності”. Водночас у ст. 103 КПК України вказується, що на органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили.

Гласні заходи полягають  у прийнятті працівником оперативного підрозділу заяв про скоєння правопорушень  та скарг і їх перевірці, участь у  проведенні огляду місця події, отриманні пояснень щодо конкретних фактів, протиправних діянь та осіб, які їх скоїли, вжитті необхідних заходів для присікання, припинення і попередження злочинів та адміністративних проступків. Специфіка роботи оперативних підрозділів, таких як: податкова міліція та відділи по боротьбі з економічною злочинністю, пов’язана з гласним відвідуванням підприємств, організацій і установ, проведенням бесід, у ході яких отримуються пояснення, вивчаються документи, що характеризують фінансово-господарську діяльність, можуть відвідуватися житлові та інші приміщення за згодою їх власників; використанням технічних засобів, що не потребують спеціального дозволу.

Але проведення гласних  оперативно-розшукових заходів не завжди може бути в „чистому” вигляді. Так, при прийнятті заяви про злочин, оперативний працівник, використовуючи різні тактичні прийоми, намагається одержати різноманітну інформацію, причому і таку, що заявник може не надати цьому особливого значення.

Оперативні працівники міліції, податкової міліції, СБУ беруть участь у різних гласних перевірках, наприклад, ревізіях, інвентаризаціях, вивченні документів і предметів, і ця діяльність може носити зашифрований характер. Співробітник може виступати у ролі іншої службової особи, використовуючи документи прикриття.

Особлива категорія  – негласні оперативно-розшукові  заходи, які, як і гласні, можуть бути пошуковими, розвідувальними чи контррозвідувальними. Але на відміну від гласних, негласні заходи носять характер суворої таємності, конфіденційності та регулюються за допомогою спеціальних нормативно-правових актів. Як правило, негласні заходи здійснюються з метою попередження, виявлення і розкриття тяжких і особливо тяжких злочинів, що готуються або вчиняються в умовах неочевидності як окремими громадянами, так і організованими злочинними групами. Проведення негласних оперативно-розшукових заходів обумовлюється діями суб’єктів злочину, які ретельно маскують свою злочинну діяльність і нерідко проводять контррозвідувальні дії проти правоохоронних органів.

Негласні заходи, як правило, проводяться у більшості випадків у межах оперативно-розшукових справ  і з метою документування злочинних  дій, відшукування і вилучення предметів  і документів, що можуть бути доказами у справі, виявлення очевидців  злочину, потерпілих і прийняття заходів їх охорони та захисту. До заходів негласного характеру входить тільки здійснення конфіденційного співробітництва з громадянами з метою боротьби зі злочинністю, проведення різного роду оперативно-технічних заходів, проникнення у злочинне середовище. Слід зазначити, що всі ці негласні заходи проводяться в інтересах кримінального судочинства та під наглядом і контролем судових органів та прокуратури [1, ст. 9–12].

Важливим моментом проведення негласних оперативно-розшукових заходів є можливість і необхідність закріплення одержаних доказових даних за допомогою актів кримінально-процесуального характеру. Фактично, абсолютна більшість оперативно-розшукових матеріалів, одержаних негласним шляхом, може бути закріплена кримінально-процесуальними документами, все залежить від рівня кваліфікації оперативника чи слідчого, професійної грамотності та їх практичного досвіду.

При цьому слід додати, що вказані завдання вирішуються  під час порушення кримінальної справи і проведення слідчих дій: затримання, обшуку, виїмки, огляду, вилучення предметів і документів. Крім того, для конспірації негласних оперативно-розшукових заходів можуть застосовуватися заходи, передбачені нормами адміністративного законодавства, що регулюють різні напрями діяльності державних і громадських організацій, зокрема, державтоінспекції, пожежної охорони, санітарної, прикордонної та інших служб.