Поняття та призначення Кримінально-процесуального права

Таким чином, викладене  дозволяє зробити висновок про необхідність поєднання гласних і негласних  оперативно-розшукових заходів і застосування їх у комплексі.

Стаття 2 Закону України  „Про оперативно-розшукову діяльність”  вказує, що гласні і негласні заходи можуть бути: пошуковими, розвідувальними  і контррозвідувальними, і здійснюватись  із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.

Усі три терміни: пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні, на нашу думку, є близькими за значеннями і об’єднуючим їх моментом є сама оперативно-розшукова діяльність, яка лежить в їх основі. Не можна повністю погодитися з думкою авторів посібника, підготовленого в Луганському інституті внутрішніх справ, що пошукові заходи – це дії оперативних працівників, спрямовані на встановлення ще невідомих правоохоронним органам подій злочину, винних осіб, злочинів, що готуються або вчинені невстановленими особами, а також з тим, що різновидом пошукових заходів є розшукові, які здійснюються з розшуку безвісти зниклих осіб, та тих, які ухиляються від слідства і суду, та інших категорій [5, С. 15].

На нашу думку, пошукові заходи не можуть здійснюватися окремо від розвідувальних, а іноді і контррозвідувальних. Якщо це пошук на відкритій місцевості, то з цим ще можна погодитись, але у той же час вони виступають як частина комплексу оперативно-розшукових заходів, куди безумовно входять і розвідувальні, наприклад, проведення різних видів оперативного опитування. Розшук же безвісти зниклих осіб, злочинців, підслідних, підсудних може включати і пошукові заходи на місцевості, у громадських місцях та ін. і само собою зрозуміло, проведення комплексу розвідувальних заходів як серцевини оперативно-розшукової діяльності.

Але, що стосується суб’єктів, які можуть здійснювати розвідувальні  заходи, то коло їх встановлене чинним законодавством. Відповідно до суб’єктивного  складу та завдань конкретних органів, формуються напрями розвідувальної роботи, наприклад, оперативні підрозділи податкової міліції і розвідувальні органи СБУ чи Міністерства оборони. Дещо інше можна сказати про контррозвідувальні заходи. Немає сенсу вступати у суперечку щодо цього поняття. Основний зміст його полягає у проведенні відповідними спецпідрозділами заходів з виявлення і попередження, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб та організацій іноземних держав проти України, а також забезпечення безпеки дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, безпеки громадян України, які перебувають за кордоном. Під контррозвідувальними заходами слід розуміти також дії оперативних підрозділів для контррозвідувального забезпечення оборонного комплексу відповідних формувань, енергетики, зв’язку, а також інших важливих державних об’єктів. Згідно з чинним законодавством, такі функції покладено на оперативні підрозділи Служби безпеки та прикордонних військ України [2, С. 143].

Але сьогоднішній стан боротьби зі злочинністю у державі, і в тому числі у сфері оподаткування, показує, що кримінальні структури зацікавлені в тому, щоб мати „своїх” людей у правоохоронних органах і отримувати від них інформацію про наміри, дії, справи оперативних підрозділів і конкретних співробітників. Такі „свої” особи можуть бути як з-поміж співробітників, які вже знаходяться на службі, так і тих, які поступають на службу з певною метою, але не для добросовісного виконання завдань держави. На даний час це в основному має назву „корупція”. Але фактично такі особи ведуть розвідувальну роботу в інтересах криміналу, одержуючи за це винагороду.

У названому вище підручнику, виданому ЛІВС, підкреслюється: „особи, які входять до злочинної структури, ведуть пошук інформації щодо негласних працівників оперативних підрозділів, які проникають у злочинне угруповання, здійснюють контрспостереження за діями працівників оперативних підрозділів, збирають інформацію про посадових осіб державних органів та працівників правоохоронних органів з метою їх шантажу, компрометації, встановлення з ними корумпованих зв’язків” [5, С. 17].

У зв’язку з цим  одним із завдань служби по боротьбі з корупцією, внутрішньої безпеки, а також СБУ є проведення контррозвідувальних, хоч як це не парадоксально звучить, оперативних заходів з метою виявлення тих осіб, які шкодять інтересам відповідного правоохоронного відомства, а значить, державі.

Крім того, в процесі проведення таких контррозвідувальних заходів  вирішується питання захисту співробітників від злочинних посягань з боку кримінальних структур, службової і державної таємниці.

Поняття застосування оперативних  та оперативно-технічних засобів  вирішується внутрівідомчими нормативними актами правоохоронних органів на підставі Закону України „Про оперативно-розшукову  діяльність”. Так, у ч. 1 статті 8 названого  закону закріплюється, що оперативні підрозділи мають право:

п. 9. – знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати  інші технічні засоби отримання інформації;

п. 10. – контролювати шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштові  відправлення;

п. 11. – здійснювати  візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів;

п. 17. – створювати і  застосовувати автоматизовані інформаційні системи;

п.18. – застосовувати  засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю.

Але застосування технічних  і оперативно-технічних засобів  здійснюють у суворо визначеному цією статтею порядку, який полягає у наступному: „негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів, одержання інформації проводять за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в цьому, зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться винятково з метою запобігти злочину чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.”

Крім того, в частині  п’ятій зазначеної статті Закону додатково  підкреслюється: „При виконанні завдань  оперативно-розшукової діяльності, пов’язаних з припиненням правопорушень у сфері податкового законодавства, права, передбачені цією статтею, надаються виключно органам податкової міліції у межах їх компетенції.”

Таким чином, із змісту положень статті 8 Закону „Про оперативно-розшукову  діяльність” випливає, що на законодавчому рівні регламентовано, за якими напрямами можуть використовуватися технічні та оперативно-технічні засоби, з якою метою, в якому порядку і як можуть бути використані дані, одержані за їх допомогою.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що оперативно-розшукова  діяльність правоохоронних органів здійснюється винятково з метою боротьби зі злочинністю, розшуку осіб, які ухиляються від слідства та суду за вчинення злочинів, безвісно відсутніх осіб, виконання інших завдань, визначених законодавчими та іншими нормативними актами, які встановлюють порядок здійснення гласними і негласними засобами і методами оперативно-розшукових заходів.

 

 

 

1.2Правові проблеми оперативно-розшукової діяльності завжди були основними при її аналізі. Відсутність до 1992 року Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” змушувало виправдовуватися, шукати вихід в умовах правового вакууму, правова основа боротьба із злочинністю була відсутня.

З прийняттям Законів  України, які регламентують відносини  в сфері оперативно-розшукової діяльності, в спеціальній юридичній літературі можна зустрітися із такими поняттями, як „правова основа”, „правове регулювання”, „правове забезпечення”.

Розглянемо  конкретно ці поняття.

Правова основа – це правова категорія зафіксована  в системі законів України, інших  законодавчих актів та міжнародних  договорів, угод відписаних Україною. Це свого роду правовий базис, законодавчий фундамент, на якому будується вся оперативно-розшукова діяльність як державно-правова форма боротьби зі злочинністю.

Правове регулювання  – поняття більш поширене. Воно, крім правової основи, включає цілий комплекс інших законодавчих, відомчих, нормативних актів (наказів, інструкцій, і таке інше). Правове регулювання нами розглядається як процес створення (формування) правового механізму забезпечення реалізації оперативно-розшукової функції.

Правове забезпечення – категорія найбільш широка. До неї  входять правова основа, правове регулювання діяльності відповідних суб’єктів, які реалізують оперативно-розшукову функцію.

Це той правовий стан функціонування системи оперативних  підрозділів, до якого націлена вона і, який забезпечить виконання її завдань в правовому полі.

Правову основу оперативно-розшукової діяльності  становлять Конституція України, цей Закон, Кримінальний та Кримінально-процесуальний Кодекси України, Закони України „Про прокуратуру”, „Про міліцію”, „Про Службу Безпека”, „Про Прикордонні війська”, „Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб”, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів,   інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна.

Нормативно-правові  акти, які регламентують оперативно-розшукову  діяльність, можна поділити на три  групи:

а) Конституція України і відповідні закони України.

б) Нормативно-правові  акти міністерств і відомств та судових  органів.

в) Міжнародно-правові  акти, учасником яких є Україна

Конституція України  – це основна правова база оперативно-розшукової діяльності. Конституція має найвищу юридичну силу, це закон прямої дії, який застосовується на всій території України.

Всі інші закони і відомчі акти повинні відповідати  нормам Конституції, а в разі протиріччя і й вони вважаються не дійсними. Пряма дія конституційних норм має  безпосереднє відношення до здійснення оперативно-розшукової діяльності.

Закон України  „Про оперативно-розшукову діяльність”  посідає особливе місце в інформаційно-правовому  просторі роботи правоохоронних органів  держави, у структурі яких функціонують оперативні підрозділи. У Законі вперше визначено легітимність оперативно-розшукової діяльності, у ньому закріплено панівні в державі політичні і правові ідеї законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодія з органами управління і населенням.

Джерелом правового регулювання оперативно-розшукової діяльності стали Закон України „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та „Про боротьбу з корупцією”, у яких зазначено правові основи діяльності державних органів у боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, та спеціальних підрозділів відповідних правоохоронних органів.

Закон України  „Про боротьбу за корупцією” важливий, зокрема, тим, що у ньому визначено  правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення  та припинення її проявів, поновлення законних інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційної діяльності. Закон також установлює чітку правову регламентацію діяльності державних органів, служб і осіб, уповноважених на виконання функцій держави, забезпечення гарантій прав та інтересів фізичних і юридичних осію.

Правовою основою  оперативно-розшукової діяльності є  також інші  нормативно-правові акти законодавчої і виконавчої  влади, постанови, уклади, положення, що конкретизують або уточнюють  правові засади оперативно-розшукової діяльності.

Правовою основою  оперативно-розшукової  діяльності є норми чинного законодавства щодо соціального й правового захисту працівників оперативних підрозділів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Відповідно до цих умов прийнято Закон України „Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів” і „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” .

Оперативно-розшукова  діяльність базується на нормах Кримінального  Кодексу України, які визначають поняття злочину та підстави кримінальної відповідальності за готування злочину, співучасть у вчиненні злочину, обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність та інші.

Особливе місце  в правовому регулюванні діяльності податкової служби має Закон України „Про державну податкову службу в Україні”.

Згідно з  цим Законом на працівників податкової служби покладається одне за найважливіших  завдань – запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним чинним законодавством до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про правопорушення.

Правову основу міжнародного співробітництва в  оперативно-розшукової діяльності складають:

міжнародні, міждержавні  договори: пакти, конвенції, договори, угоди;

міжурядові  угоди з окремих питань, які  стосуються взаємодії в боротьбі із злочинністю;

міжвідомчі  договори (угоди);

національне законодавство  з питань надання міжнародної  правової допомоги;

неписані норми (звичаї) міжнародного права (міжнародна ввічливість, взаємність та ін)

Міжнародне  співробітництво в питаннях боротьби зі злочинністю основною своєю метою  ставить захист прав і свобод людини. Тому правовою основою в даній  сфері діяльності будуть Загальна Декларація прав і свобод людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Європейські конференції та інші міжнародні нормативні акти з питань захисту прав людини, охорони громадського порядку, миру і спокою.

До міжнародних  правових актів, які регламентують  питання надання правової допомоги при розслідуванні злочинів, належить Мінська конференція про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним і кримінальним справам, укладена між країнами членами СНД 22.01.1993 року в Мінську. У перших статтях цієї  конференції проголошується, що громадяни однієї договірної сторони користуються на території іншої договірної сторони стосовно своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни іншої договірної сторони. Зокрема, вони мають право вільно і безперешкодно звертатися до суду, прокуратури, правоохоронних органів, нотаріальних органів, в установи та в інші заклади договірної сторони, до компетенції яких належить цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни іншої сторони.