Кримінально-правова характеристика геноциду

Національна група (нація) - це така, що історично склалася стійка спільнота людей, для якої характерні спільна територія, економічні зв'язки, своя мова, відмітні особливості побуту, культури і духовності.

Етнічна група (етнос) - така, що історична склалася стійка соціальна група людей, для якої характерні єдність культури і духовності, особливості побуту, звичаїв (плем'я, народність, народ). Для неї можуть не бути характерними ознаки, що є визначальними для національної групи (наприклад, євреї тривалий час не мали спільної території, не були пов'язані між собою економічно, багато із них не володіли своєю мовою).

Расова група (раса) - така, що історично склалася група людства, об'єднана спільністю фізичних ознак, що наслідуються (колір шкіри, волосся та очей, форма черепа, зріст тощо), обумовлених спільністю походження і початкового розселення.

Релігійна (конфесійна) група - група людей, для якої спільною є сукупність духовних уявлень про надприродні сили та істоти, яким ця група поклоняється.

Перші п'ять форм передбачені ч. 1, а останні три - ч. 2 ст. 442.

Створення для певної групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення передбачає, наприклад, економічну блокаду групи та позбавлення її реальної можливості забезпечувати для себе достатнє харчування і медичне забезпечення, заборону існування групи за межами невеликої території резервації чи гетто, експропріація землі, що належить групі або її членам, примусове переміщення населення з місця його споконвічного проживання, насильницьке переселення (депортацію) в місцевість, несприятливу для проживання людей взагалі або для представників даної групи зокрема, штучне створення складних екологічних умов, поширення епідемій тощо. Найбільш яскравими проявами геноциду у цій формі в історії України були масова депортація населення у віддалені регіони СРСР у 1929–1931 рр. і голодомор 1932–1933 рр. (зокрема, внаслідок цих діянь кількість українців, що проживали в Російській та Австро-Угорській імперіях на початку XX століття, до нашого часу зросла приблизно на 9%, в той час як кількість поляків на території Польщі за такий самий термін - майже на 250%).

Скорочення дітонародження чи запобігання йому може відбуватися шляхом застосування методів генної інженерії, примусової кастрації і стерилізації, насильницької контрацепції, примушування жінок до вчинення аборту, незаконного позбавлення волі чоловіків групи або створення умов для окремого проживання чоловіків та жінок, заборони шлюбів між членами однієї расової, етнічної чи національної групи тощо. Способом запобігання дітонародженню є і кастрація, яка водночас розглядається як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Насильницька передача дітей з однієї групи в іншу передбачає передачу їх із однієї національної в іншу національну, із однієї етнічної в іншу етнічну, із однієї расової в іншу расову, із однієї релігійної в іншу релігійну групу. Метою цієї передачі звичайно є стирання із пам'яті дитини інформації, що ідентифікує її у власному уявленні як члена певної групи з наступним біологічним розчиненням її нащадків серед представників іншої групи.[3,С.1251]

2.2 Суб’єкт  та  суб’єктивна  сторона складу злочину

Суб'єкт злочину загальний. Для складу злочину не має значення, чи вчинено злочин представником так званої титульної нації або національної меншини, європейської раси або негроїдної, віруючим або атеїстом. Так само не має значення, чи належать суб'єкт злочину і потерпілі до однієї раси, національності, етносу, конфесії.

З суб'єктивної сторони злочин характеризується виною у вигляді прямого умислу. Спеціальною ознакою геноциду у перших його п'яти формах є мета - повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи. Тому дискримінаційні дії, що позбавляють громадян певної групи можливості повністю використовувати свої права і свободи - право на свободу пересування, на підприємницьку діяльність, на судовий захист, на охорону здоров'я, на освіту, на користування і навчання рідною мовою, на розвиток національних культурних традицій, на створення культурних і навчальних закладів національних меншин, на участь у діяльності міжнародних неурядових організацій тощо, - але не спрямовані на знищення цієї групи, кваліфікуються за ст. 161. Метою виготовлення матеріалів із закликами до геноциду є їх розповсюдження. Для таких форм злочину, як публічні заклики до геноциду і розповсюдження матеріалів із закликами до геноциду, мета не є обов'язковою ознакою складу. [3,С.1252]

РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА  ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ГЕНОЦИД

У другій половині XX століття міжнародне співтовариство прийшло  до висновку про те, що в міжнародному праві повинні бути закріплені імперативні  норми, які могли б захистити  основні права і свободи людини і тим самим заборонити фізичне винищення цілих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками .

Глобальними міжнародними документами, які містили норми, які до злочинів порушення прав людини стали принципи міжнародного права, які були визнані статутом Нюрнберзького трибуналу і знайшли вираження у своїх рішеннях 1950 р., Женевських конвенціях 1949 р., Міжнародних пактах 1966 р., Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р., Конвенції про незастосовність строків давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 р., проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, Статуті Міжнародного кримінального суду та деяких інших.

Злочин геноциду було визнано в  резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. Трохи пізніше  резолюція Генеральної Асамблеї ООН 180 (II) від 21 листопада 1947 встановила, що "геноцид є міжнародним злочином, що тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб держав ". У 1948 р. була прийнята і відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (набула чинності в 1951 р).

У ст.1 зазначеної Конвенції говориться, що "геноцид, незалежно від того, чи відбувається він у мирний або  воєнний час, є злочином, який порушує  норми міжнародного права" і держави-учасники "зобов'язуються вживати заходів  попередження і карати за його здійснення".

На мою думку, справедливо зазначав О.М. Трайнін, "в розумінні Нюрнберзького Міжнародного військового трибуналу геноцид - це система злочинних дій, спрямованих на фізичне знищення групи населення".

А.Я. Сухарєв вважає, що за класифікацією, що дається в Статуті Нюрнберзького трибуналу, геноцид найближче стоїть до злочинів проти людяності, проте відрізняється від них масштабом репресій проти певних груп населення і яскраво вираженими цілями. Певною мірою він близький і до військових злочинів, так як його вчинення може збігатися з часом ведення військових дій, але відрізняється від них також за метою (спрямований на фізичне знищення саме окремих расових, національних і релігійних груп) і, крім того, може відбуватися і в мирний час (наприклад, геноцид здійснюваний в Камбоджі).

З ст.6 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду випливає, що для  цілей Статуту суду "геноцид" означає будь-яке діяння, скоєне з наміром знищити, повністю або  частково, яку-небудь національну етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення; г) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи ; д) насильницька передача дітей з однієї групи в іншу. Дане визначення аналогічно визначенню, що наведено в ст.17 проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства .

Зазначу, що термін "геноцид" був вперше використаний у своїх роботах Рафаелем Лемкіним. Аналізуючи в сукупності ст.17 проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства та ст.6 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду необхідно зазначити, що в пункті "С" ст.6 Статуту Нюрнберзького трибуналу визнавалися різні категорії злочинів проти людяності. Перша категорія злочинів проти людяності пов'язана з нелюдськими діяннями, друга категорія злочинів проти людяності пов'язана з переслідуванням людської групи.

Статут Нюрнберзького трибуналу  визначив другу категорію злочинів проти людяності як "злочини  з політичних, расових чи релігійних мотивів з метою здійснення або  в зв'язку з будь-якими злочинами, такими, що підлягають юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії  порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні , чи ні. Трибунал визнав окрему групу підсудних винними  у скоєнні злочинів проти людяності  через вчинені ними злочинних  діянь і тим самим підтвердив принцип особистої відповідальності і покарання за таку поведінку  як за злочин за міжнародним правом.  Генеральна Асамблея в 1948 р. прийняла Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього, яка згодом стала основою міжнародного співробітництва, необхідного для рятування людства від цього вельми тяжкого злочину .

Конвенція 1948 р. стала користуватися  широким визнанням міжнародної  спільноти і була ратифікована більшістю  держав. Принципи, які покладені  в основу цієї Конвенції, були визнані  Міжнародним Судом ООН в якості обов'язкових для держав, навіть якщо вони не мають силу міжнародних  зобов'язань. Стаття 2 Конвенції містить визначення злочину геноциду, яке послужило важливим приводом у розвитку міжнародного кримінального права, пов'язаного з переслідуванням певної категорії злочинів проти людяності, визнаної Статутом Нюрнберзького трибуналу. Конвенція дає конкретне визначення злочину геноциду в плані необхідного наміри і заборонених діянь. Зауважу, що Комісія міжнародного права не включає вимогу зв'язку зі злочинами проти миру і військовими злочинами, які мають місце в Статуті Нюрнберзького трибуналу, в якому йдеться про переслідування "з метою здійснення або в зв'язку з будь-якими злочинами, такими, що підлягають юрисдикції Трибуналу". Визначення геноциду, що міститься у ст.2 Конвенції, що користується великим визнанням, згодом було відтворено в ст.17 проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства 1996 р., а також відтворюється в Статуті Міжнародного Трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії від 22 лютого 1993 р., Статуті Міжнародного трибуналу по Руанді від 8 листопада 1994 і Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Зауважу, що стали трагедією злочину в Руанді ясно продемонстрували, що злочин геноциду, навіть якщо воно відбувається головним чином на території однієї держави, може мати серйозні наслідки для міжнародного миру і безпеки, що тим самим підтверджує доречність включення цього злочину до Статуту Міжнародного кримінального суду.

Зверну увагу, що визначення злочину геноциду, яке міститься у ст.17 проекту Кодексу злочинів проти миру і людства 1996 р. і ст.6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, складається з двох важливих елементів. Перший елемент "необхідного наміри" (mens rea) і другий елемент - забороненого діяння (actus reus). Зазначені два елементи згадані в одному реченні ст.6 Римського статуту, в якій говориться, що "для цілей цього Статуту" геноцид "означає будь-яке з наступних діянь, вчинених з наміром". Перший елемент визначення має місце в пропозиції ст.6 Статуту, другий елемент міститься в підпунктах а) вбивство членів такої групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її; г) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу. Даючи характеристику першому елементу, зауважу, що визначення злочину геноциду вимагає конкретного наміри, яке є остаточною особливістю цього конкретного злочину за міжнародним правом.

Заборонені діяння, які перераховані у підпунктах а) - д), за своїм характером є свідомими, навмисними або продиктованими волею діяннями, які індивід не міг би звичайно зробити, не знаючи, що вони, ймовірно, потягнуть за собою певні наслідки. Намір вчинити одну з перелічених діянь у поєднанні із загальним усвідомленням можливих наслідків такого діяння щодо безпосередньої жертви або жертв стосовно до злочинів геноциду не є достатнім. Зауважимо, що визначення цього злочину вимагає особливого напрямки прямого умислу щодо наслідків забороненого діяння. Як вказується у водному положенні ст.6 Римського Статуту, особа несе відповідальність за злочин геноциду тільки тоді, коли одне з заборонених діянь відбувається "з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку".

Кваліфікуючою ознакою злочину геноциду є намір, як важливий аспект даного складу злочину. Намір повинно полягати у знищенні групи осіб, які належать до тієї та іншої конкретної групи, а заборонене діяння повинно бути вчинено проти особи на підставі його належності до конкретної групи і в якості одного з послідовних кроків досягнення спільної мети знищення цієї групи. Належність особи до цієї групи, а не його особа представляє собою вирішальний критерій визначення безпосередніх жертв злочинів геноциду. Дана група як така є кінцевим об'єктом або наміченою жертвою низки злочинного масового поведінки. Ю.В. Грачова та Л.Д. Єрмакова відзначають, що головна риса геноциду, на думку М. Робінсона, полягає в його об'єкті та умисел злочину повинен бути спрямований на знищення групи. Група, складається з індивідів, і тому, строго кажучи, діяння за її знищення повинно бути спрямоване проти індивідів. Але ці індивіди важливі не персонально, а лише як члени групи, до якої вони належать. Вжиті дії проти конкретних членів групи представляють собою кошти, які були використані для досягнення злочинної кінцевої мети щодо конкретної групи.