Кримінальна відповідальність: поняття, підстави та форми у різних правових системах

З моменту, коли особа вчинила  злочин, між нею і державою виникають  певні юридичні відносини, внаслідок  яких у такої особи і держави  виникають взаємні права і  обов'язки. Злочинець зобов'язаний зазнати  осуду за вчинений злочин, а також  позбавлень і обмежень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована  саме та стаття КК, яка передбачає вчинене  ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення  Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має  право засудити злочинця і вчинене  ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків  давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення  або зняття судимості, проте при  цьому вона зобов'язана забезпечити  правильну кваліфікацію вчиненого  діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують  і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідносинах  становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту  вчинення злочину незалежно від  того, виявлений злочин органами держави  чи ні (доказом цього є хоча б  те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів  між злочинцем і державою вже  виникли реальні юридичні відносини. Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого - держава в особі  насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є  динамічними, всі." весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок  дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і  т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання  та ще якийсь час після його відбуття - до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові  відносини можуть бути припинені  і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків  давності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відповідальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є  різними. Так, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним  вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на момент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є  загальновизнаним у науці кримінального  права. Багато хто із авторів вважають, що кримінальна відповідальність виникає  на більш ранніх стадіях - з моменту  вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. 3 ст. 80 Конституції  України (справа про депутатську  недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинувальним  вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відповідальності: момент припинення кримінально-правових відносин, відбуття покарання, погашення  або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом покарання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і визначає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цього особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кримінально-правові наслідки (ст. 88 КК).

Розгляд взаємозв'язку кримінально-правових відносин і кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок про те, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох  формах.

Першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка  вчинила злочин невеликої або  середньої тяжкості, може бути за вироком  суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної  поведінки і сумлінного ставлення  до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати  суспільно небезпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні  покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення  волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу  винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення  засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про  звільнення від відбування покарання  з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою  формою реалізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному  судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення  волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють  у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання. Разом з тим судимість  має свої межі, зазначені в статтях 89 і 90 КК, які визначають межі кримінально-правових відносин. Тому момент погашення або  зняття судимості свідчить про припинення кримінально-правових відносин.

Підстави  кримінальної відповідальності

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений кримінальним законом (ч. 1 ст. 2 КК). Ніхто не може бути притягнутий  до кримінальної відповідальності і  засуджений за думки, переконання, бажання, настрої, спонукання, що не були виражені в конкретному акті суспільно небезпечної поведінки.

Під складом злочину розуміють  сукупність встановлених законом ознак, що характеризують суспільно небезпечні діяння як злочин. Ці ознаки характеризують обов’язкові елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону злочину. До речі, термін «склад злочину» (corpus delicti) вперше ввів у 1581 р. Проспер Фарінаций.

Об’єкт злочину — це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом та на які посягає  злочинець. Такими суспільними відносинами  є: суспільний лад України, її політична  та економічна системи, відносини власності, особисті, політичні, трудові, майнові  й інші права і свободи громадян, правопорядок у суспільстві.

Нормативний момент у визначенні об’єкта необхідний, оскільки не всі  відносини є об’єктами злочину, а лише ті, що поставлені під охорону, тобто ті, які захищаються нормами  кримінального права. У науці  кримінального права всі суспільні  відносини, тобто всі об’єкти  класифіковані. При цьому така класифікація має не тільки пізнавальне значення, але й практичне — кодифікуюче і правозастосовче. З цього погляду розрізняють три види суспільних відносин і три види об’єктів:

1) загальний об’єкт злочину; 

2) родовий (або спеціальний,  груповий) об’єкт злочину; 

3) безпосередній (конкретний) об’єкт злочину.

Загальний об’єкт злочину  — це всі суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального  права.

Родовий об’єкт злочину  — це частина загального об’єкта, що включає певну групу однорідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Родовий об’єкт має насамперед значення для законодавця  при кодификації норм кримінального права. Всі склади злочинів розташовані в КК за певною системою і розділи Особливої частини КК формуються, виходячи саме з єдиного родового об’єкта певних груп злочинів (злочинів проти основ національної безпеки України; злочинів проти життя і здоров’я особистості; злочинів проти власності і т. д.). Родовий об’єкт має і практичне значення — у кожному конкретному випадку вчинення діяння необхідно встановити ту групу суспільних відносин, котрим це діяння заподіює шкоду, а потім вже виходити на конкретну норму КК.

Безпосередній об’єкт злочину  — це суспільні відносини, яким конкретний злочин заподіює збиток, завдає шкоду. Наприклад, об’єктом вбивства є відносини  з охорони життя людини, а простіше — життя людини. Це частина родового об’єкта злочинів проти життя  і здоров’я особистості.

Від об’єкта злочину варто  відрізняти предмет злочину. Об’єкт — це завжди суспільні відносини; він завжди є необхідним елементом  будь-якого складу злочину. Предмет  злочину — це конкретна річ (фізичне  утворення) матеріального світу, на яку спрямовано злочин; факультативний (додатковий) елемент складу злочину, який є далеко не в усіх злочинах. Злочини, що мають свій предмет, називаються  предметними злочинами. Наприклад, при крадіжці об’єктом злочину є  відносини власності, а предметом  — майно, річ. Предмет злочину  має велике значення для кваліфікації злочину. Якщо предмет зазначений у  диспозиції статті Особливої частини  КК або прямо випливає з неї, то він повинен бути обов’язково  встановлений і його відсутність  виключає наявність складу даного злочину.

Об’єктивна сторона злочину  — це злочинне діяння (дія або  бездіяльність), у результаті якого  настають певні суспільно небезпечні наслідки або існує загроза їх настання.

До основних ознак об’єктивної  сторони належать:

1. діяння (дія або бездіяльність);
2. наслідки злочину;
3. причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком.

Перелічені ознаки є основними, обов’язковими ознаками об’єктивної  сторони злочину. Поряд з ними виокремлюють і так звані факультативні (необов’язкові) ознаки об’єктивної сторони. До них належать: спосіб, час, засоби, місце вчинення злочину. Ці ознаки характеризують об’єктивну сторону не всіх, а лише окремих злочинів.

Суб’єктом злочину є фізична  осудна особа, що вчинила злочин у  віці, з якого відповідно до кримінального  закону може наставати кримінальна  відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Таким  чином, суб’єктом злочину може бути тільки людина, що вчинила суспільно  небезпечні діяння. Проте не кожна  особа, що вчинила таке діяння, може нести кримінальну відповідальність. Суб’єкт злочину — це фізична  особа, що в момент вчинення злочину  усвідомлювала характер своїх дій  і могла ними керувати, тобто осудна, а також досягла віку кримінальної відповідальності.

Чинне кримінальне законодавство  виходить із змішаної форми поняття  неосудності. У ч. 2 ст. 19 Кримінального  кодексу 

прямо говориться, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно  небезпечного діяння, передбаченого  Кримінальним кодексом, перебувала в  стані неосудності, тобто не могла  усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (юридична ознака) внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної  діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (медична  ознака). До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові  заходи медичного характеру.

Кримінальний закон виокремлює дві вікові категорії кримінальної відповідальності: а) загальну; б) знижену (ст. 22 КК).

Загальний вік кримінальної відповідальності — з 16 років (ч. 1 ст. 22 КК).

Знижений вік кримінальної відповідальності встановлено із 14 років за злочини, вичерпний перелік  яких наведено в ч. 2 ст. 22 КК. До них  належать: умисне вбивство (ст. ст. 115—117 КК), згвалтування (ст. 152 КК), крадіжка (ст. ст. 185, ч. 1 ст. 262, 308 КК), грабіж (ст. ст. 186, 262, 308 КК), розбій (ст. ст. 187, ч. 3 ст. 262, 308 КК), вимагання (ст. ст. 189, 262, 308 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші злочини, що представляють небезпеку. Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню.

Знижений вік кримінальної відповідальності визначається трьома критеріями:

1) можливістю усвідомлювати  вже в 14 років суспільну небезпеку  і протиправність діянь, зазначених  у ч. 2 ст. 22 КК;

2) поширеністю багатьох  з цих злочинів саме серед  підлітків; 

3) великою суспільною  небезпекою (тяжкістю) цих злочинів.