Засоби створеня звукового образу на радіо

Сучасне радіо, що прагне стати другом для своєї аудиторії, має особливу специфіку спілкування в ефірі, зокрема, своєрідні межі довіри між комунікантами, що ґрунтуються на морально-етичних та естетичних засадах. Ці засади визначаються ефективністю радіомовлення, тобто вибором комплексу виражальних засобів і вербальних технологій, за допомогою яких здійснюється вплив на аудиторію, а значить, встановлюється зворотний зв’язок із нею.

Отже, звуковий образ радіопрограм відіграє важливу роль у сприйнятті та розумінні інформації. Його тлумачать як сукупність звукових елементів, що формують у слухача уявлення про матеріальний об’єкт, характер людини, процес або явище. У радіожурналістиці виокремлюють такі різновиди звукових образів: реалістичні, фантастичні та абстрактні.

2. Основні функції звукового образу

У термінологічному словнику І. Г. Мащенка виокремлено основні функції звукового образу: розповідь, відтворення обстановки, витлумачення ідей, символіка, імітація, ідентифікація тощо [14, с. 154]. У сучасних наукових працях із радіожурналістики ми не знаходимо пояснення окремих функцій. Тому спробуємо потлумачити їх самостійно.

Розповідь є основною функцією звукового  образу. Це зображення подій і вчинків  персонажів через об’єктивний виклад їх від третьої особи. Нерідко  такий тип розповіді характерний  для репортажу. Основну роль у  реалізації цієї функції виконують  стилетворчі засоби, зокрема слово.

Функція відтворення обстановки дає змогу слухачеві зрозуміти місце дії, умови дії, час тощо. Акцентується увага на важливих деталях, що підсилюють розповідь, покращують сприйняття матеріалу, допомагають сформувати ставлення до героїв дії. Ця функція реалізується як за допомогою стилетворчих засобів (шуми, музика), так і формотворчих (відлуння, звукова мізансцена, голосовий грим, монтаж та ін.).

Функція витлумачення ідей пов’язана з тим, що автор шляхом словесного та звукового оформлення намагається якомога доступніше пояснити суть певної інформації, акцентувати увагу слухача на тих моментах, що є найсуттєвішими в повідомленні.

Функція символіки – це опосередковане вираження особливостей певного  явища за допомогою словесних  або звукових знаків.

Імітація (лат. іmitation – наслідувати) – наслідування, підроблення. Вживається задля увиразнення безпосередності враження. Засоби створення звукового образу використовуються для демонстрування чи наслідування певних звуків природи, людини, тварини шляхом створення штучних.

Ідентифікація – це уподібнення, ототожнення будь-яких об’єктів за тими чи тими ознаками. На радіо – це мимовільне або свідоме ототожнення реального слухача і героя програми, зарахування особи до якоїсь групи подібних їй. Таке враження виникає тоді, коли автор програми вдало обирає кут подачі матеріалу, фактаж, коментарі спеціалістів, думки конкретних людей, компонує (монтує) зібрану інформацію в правильному логічному порядку, що ефективно впливає на слухача і дає йому можливість ототожнити себе з героєм програми.

Важливу роль відіграє звуковий образ (лейтмотив) для поєднання окремих  сцен, а також для монтажного переходу від сцени до сцени чи від одного епізоду до іншого.

Мова, яка лунає в ефірі, несе смислова та емоційне навантаження. Ці дві функції слова нерозривні, тому що слово, за спостереженням Л. С. Виготського, є формою вияву думки і почуття одночасно [24]. Якщо музика і шуми замінюють людську мову в радіопрограмі, то реалізуються насамперед такі функції.

1. Позначення місця та часу дії. Напр., у спортивному огляді звуки гонгу, тупіт копит, шум натовпу, що наростає чи стихає, позначають, що репортаж ведеться з іподрому, кореспонденту не обов’язково витрачати час і слова на опис місця дії.

2. Позначення переміщення дії  в часі та просторі. Сучасний  репортаж проходить завершальну  стадію підготовки до ефіру  в монтажній, і репортер часто  поєднує в його композиції  фрагменти, записані в різних  місцях і в різний час. Музика допомагає більш чітко та зрозуміло для слухача здійснити це об’єднання. Естонський радіожурналіст І. Тріккель пише про це так: «Найчастіше в репортажних передачах музика використовується для переходів, якими зв’язуються окремі частини, тематичні шматки репортажу, підкреслюється перехід з одного часу в інший. Музика замінює провідного в переходах, у цьому плані вона незамінна» [24].

3. Вираження емоційного характеру  описуваної події. Точне поєднання  звукових елементів дозволяє  відтворити атмосферу дії глибоко  та повно. 

4. Вираз психологічного стану  учасників події або самого  журналіста [24].

Досвід засвідчує, що ступінь смислового й естетичного впливу будь-якої радіопрограми напряму залежить від цілісності її інтонаційної структури, від точності всіх його звукових елементів – слова, музики та шумів [24].

Використання монтажу як основного  формотворчого засобу передбачає реалізацію таких функцій:

• зменшення обсягу тексту програми;
• композиційне переміщення фрагментів документальних записів у їхньому поєднанні з авторським текстом;
• зменшення часу;
• використання звукових виражальних засобів у вигляді фону, декорацій відповідно до задуму автора та характеру матеріалу;
• створення різноманітних часових і просторових планів;
• використання контрасту виражальних засобів – зіткнення смислових, психологічних ситуацій, сцен, планів;
• створення цілісної композиції радіопрограми [26].

Отже, звуковий образ виконує функції розповіді, відтворення обстановки, витлумачення ідей, символіки, імітації, ідентифікації. Засоби створення звукового радійного образу відповідають за виконання цих функцій.

3. Засоби створення звукового образу

Звуковий образ радіо  індивідуальний, він має специфічний  професійний почерк і відрізняється від інших медіа сукупністю звукових елементів, їхнім драматургійним поєднанням і композиційною взаємозалежністю. Його формують виражальні засоби радіожурналістики, які, на думку В. В. Лизанчука, можна виокремити в дві групи: перша – це природні, натуральні виражальні засоби, зокрема усне слово, шуми (акустична характеристика подій), музика; друга – усі технічні складники, зокрема монтаж у різних його значеннях [10, с. 210–211].

До першої групи, що характеризується стабільним набором компонентів і не зазнає численних змін, зараховують той «вихідний матеріал», яким оперує радіожурналіст: слово (мова), музика, шуми (реальні, життєві чи студійні) та документальні звукові записи, підготовлені поза студією, що є особливим елементом відображення дійсності мовою радіо. Ці записи, у свою чергу, включають мову, музику та різні звуки (шуми), але, на відміну від перших, в окрему програму вони можуть перетворитися або в комплексі, або в співзвучності із записаними в студії мовленнєвими коментарями. Ці чотири елементи системи називають природними чи формотворчими. Вони незмінні, стабільні, їхня природа не підвладна суб’єктивному впливові радіожурналіста.

Виражальні радійні засоби другої групи є мобільнішими, адже перебувають  у повній залежності від волі та суб’єктивних творчих потреб автора радіопрограми. Їх називають технічними (або стилетворчими) та виокремлюють такі компоненти: монтаж, звуковий грим, звукову мізансцену, звукові спецефекти (міксування, реверберація, синтез звуку, голосовий грим) [24].

На думку В. В. Смирнова, головними формоутворювальними й виражальними засобами радіожурналістики є слово, музика, шуми і монтаж [26]. Всі вони спрямовані на вирішення завдання, що ставить перед собою журналіст і яке втілює у творчому процесі. Форма і тип зв’язку всіх компонентів можуть бути поліфункціональними. У конкретному творі вони визначаються ідейно-творчим задумом, стилістичними особливостями, професійною підготовкою журналіста і режисера [26].

На нашу думку, вмотивованішою є інша класифікація, за якою звукові образи поділять на стилетворчі та формотворчі. Перша група – статична та незмінна, оскільки є природним відображенням довкілля й не передбачає суб’єктивного втручання. Друга – рухома й мобільна завдяки авторському впливові, індивідуальному творчому пошукові й технічним можливостям, що позначається на особливостях того чи іншого звуку, переданого по радіо, тієї чи іншої радіопрограми, радіостанції, радіоканалу [24].

Істотні зміни звукового радійного образу, як правило, пов’язані з розвитком технічного поступу, зі змінами в технології виробництва радіопродукту та відповідно до творчої фантазії авторів радіопрограм.

Із розвитком радіо кількість стилетворчих виражальних засобів зазнає змін: збільшується (завдяки технічному прогресу) або зменшується (відповідно до реальних функціональних потреб мовлення конкретної станції чи у зв’язку з особистими смаками автора) [24].

1. Формотворчі засоби радіожурналістики. У роботі зі словом перед журналістом постає три основних завдання. Насамперед слова повинні точно описувати подію, що є об’єктом журналістської уваги, достовірно передавати її атмосферу.

Друге завдання журналіста – знайти найбільш точну інтонацію, що передає не менше інформації, ніж зміст матеріалу. Б. Шоу зауважив, що є тільки один спосіб написати слово «так» чи слово «ні», але існує 50 варіантів їхньої вимови, нерідко з протилежним значенням [24]. К. С. Станіславський акцентував увагу на здатності людини при словесному спілкуванні бачити «внутрішнім поглядом те, про що йде мова»: «Якщо ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте» [24]. Тож слухати, за К. С. Станіславським, означає бачити те, про що говорять, а «говорити – значить малювати зорові образи» [24].

Третє завдання, яке стоїть перед  журналістом у роботі над словом, – пошук логічних і експресивних акцентів (наголосів). Вчення К. С. Станіславського про дію словом ставить на перше місце в процесі досягнення виразності й переконливості мови не силу голосу, а вміння мовця користуватися чергуванням інтонацій (підвищенням і зниженням), чергуванням наголосів (фонетичним акцентом) і пауз (повною зупинкою) [24]. Що ж стосується гучності, то силою звуку можна оглушити, але викликати потрібні емоції важко. Наголос охарактеризовано режисером як елемент смислової точності в мові. Правильне використання наголосів полягає не тільки в умінні поставити його на тому слові, де йому належить бути, «але і в тому, щоб зняти його з тих слів, на яких йому не треба бути» [24].

Ефект залучення слухачів у програму створюють, аби наблизити її до природного мовного спілкування людей. Працюючи зі словом (не у випадку імпровізації в ефірі, а коли текст готується для запису заздалегідь) необхідно пам’ятати, що воно не є єдиним носієм ідейного та художнього змісту. Не менш важливою вважається здатність слова до контакту з музикою і шумами.

Недооцінка ролі музики та шумів, їхньої здатності самостійно висловлювати сенс, атмосферу та сюжетні лінії аудіомовлення – явище не нове. У практиці мовлення та в теоретичних роботах нерідко домінував погляд на музику і шуми лише як на доповнення до слова. Психологи довели теоретичним і експериментальним шляхом, що обсяг семантичної інформації в музиці практично дорівнює змісту мовного повідомлення. Це стосується й шумів, тобто звуків, імітованих у студії або справжніх. Вони також несуть смислове й сюжетне навантаження. У радіожурналістиці існує поняття «малюють шуми», що підкреслює можливість не словами, а звуками «описати» місце дії. Тож нерідко науковці ставлять знак тотожності між музикою і шумами, зважаючи на їхню здатність відображати явища матеріального світу «ритмічно й інтонаційно організованими звуками» [24].

Музика та шуми в структурі радіопрограм можуть бути самостійними елементами композиції, рівноцінними слову. Вони здатні уточнювати, доповнювати й розвивати як ідейну, так і естетичну інформацію, виражену словом, нести посутнє логічне й емоційне навантаження.

Документальний радійний запис включає мову, музику і шуми, що відображають реальну звукову атмосферу життя в певному місці та часі, виступає в радіожурналістиці відразу в двох іпостасях. По-перше, як виражальний засіб, що допомагає радіожурналістові розповісти про певну подію, передати її психологічну атмосферу, акцентувати увагу на обставинах часу, місця дії тощо. По-друге, є самостійним або додатковим аргументом на підтвердження достовірності фактичного матеріалу програми.

Отже, природні виражальні засоби формування радійного образу утворюють форму і жанр радіопрограми, диктують найбільш вигідні композиційні акценти [24].

2. Стилетворчі засоби радіойного мовлення є мобільними, змінними у своєму компонентному складі. Саме з їхньою допомогою формуються стиль програми, індивідуальна манера викладу матеріалу, ритм тощо.

Аналіз стилетворчих виражальних засобів здійснюється від простішого до більш складного, від суто технічних прийомів до ускладненого мислення (комплексу емоцій). Виокремимо найважливіші та найцікавіші засоби та прийоми звукотворення.

Відлуння – за допомогою пульта управління процесом звукозапису журналіст  надає звучанню голосу або запису події додаткову об’ємність, ефект «відлуння». Цей прийом використовується для того, щоб акцентувати увагу слухача на мові персонажа, на виразній фразі журналіста або звуковій деталі події.

Прийом «буратіно» був відкритий  видатним режисером вітчизняного радіо  Р. Іоффе. Вона встановила, що прискорення чи уповільнення ходу магнітофонної плівки може з «технічного браку» перетворитися в сильний художній прийом, який і був реалізований під час запису дитячої радіовистави «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» (звідси й назва цього прийому). Із художнього мовлення прийом «буратіно» досить швидко був запозичений радіожурналістикою. Він дозволяв підкреслити іронічне ставлення кореспондента до промови інтерв’юйованого. Професійний журналістський і соціальний ефект такого репортажного прийому реалізувався без додаткових коментарів. Потрібна була лише одна коротка репліка кореспондента: «А сам-то Іван Іванович хіба вірить у те, про що говорить?» [24].

Звукова мізансцена – положення  мікрофона відносно учасників події, про яку йдеться в ефірі. Мікрофон можна встановити так, щоб усіх було чути однаково, можна передавати його з рук у руки, наближати й віддаляти від працюючого механізму, створюючи ефект присутності на місці події в узагальненому поданні. Можна ж вибрати для мікрофона таку точку, щоб певний звук або голос виходив на «передній» звуковий план і був сюжетним, смисловим і емоційним стрижнем програми.