Визвольний рух в Україні наприкінці XVI – у першій половині XVII ст

 

Козацтво виплекало кілька відомих гетьманських династій - Ружинських, Хмельницьких, Вишневецьких... Належить до них і рід Дорошенків.

Михайло Дорошенко — український військовий діяч, з 1618 р. — козацький полковник, козацький гетьман(1622—1628 з перервами).  Брав участь у поході Петра Сагайдачного на Москву. Брав участь у Хотинській війні 1620—1621⁴¹.

Якщо вже бути точним, то Куруківську угоду підписував не Жмайло, а Михайло Дорошенко - дід отого славетного" оспіваного в піснях гетьмана Петра Дорошенка. Підписання її відбулося 6 листопада 1625 року. А перед днем до цього козаки, які вже знали, що криє в собі згаданий документ, на бурхливій раді позбавили булави гетьмана Жмайла і передали її М. Дорошенку. Згідно з Куруківською угодою:

• козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тисяч і мав бути складений протягом шести місяців. Вони мали збиратися для допомоги кварцяному війську в разі потреби:
• підвищувалася річна платня реєстровцям за службу до 60 тисяч злотих (крім додаткової плати старшині);
• оголошувалася амністія учасникам повстання, за реєстровцями зберігалося право обирати старшого (гетьмана), але його мав затверджувати король чи коронний гетьман Польщі⁴².

Куруківська угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини  козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влаштовувала десятки  тисяч нереєстрових козаків, які  за її умовами мали повернутися в  підданство до панів. 

Навесні 1626 р. Дорошенко за наказом польського уряду намагався захопити Запорізьку Січ, але внаслідок збройного опору запорожців змушений був відступити на о. Велика Хортиця, де залишив залогу з 1 тис. реєстрових козаків⁴³.

Спираючись в основному на запорожців, Дорошенко вперше в історії українського козацтва почав проводити самостійну зовнішню політику.

За Дорошенка було реорганізовано реєстрове козацьке військо, створено 6 реєстрових полків:

• Білоцерківський,
• Канівський,
• Київський,
• Корсунський,
• Переяславський,
• Черкаський.

Восени 1626 козацькі війська на чолі з Дорошенком розгромили значний загін кримсько-ногайської кінноти під Білою Церквою.

В травні 1628 Дорошенко, виконуючи умови договору про взаємодопомогу між Військом Запорізьким і Кримським ханством(укладений 24 грудня 1624) очолив похід козаків на Крим на допомогу ханові Мехмеду ІІІ Ґераю та калзі Шагіну Ґераю, які вели боротьбу проти ставленика Туреччини Джанібека Ґерая. 31 травня 1628 р. 4-тисячний козацький загін під проводом М. Дорошенка з боями досяг р. Альми в околицях Бахчисарая, де йому дорогу заступили османсько-буджацькі сили. Сточився бій з використанням тяжкої артилерії. Противник був розгромлений та розігнаний, Мехмед ІІІ Герай та Шагін Герай звільнені з облоги. Втрати козацького війська в цім бою склали близько двохсот осіб, серед загиблих був і Михайло Дорошенко, в котрого влучила яничарська куля⁴⁴.

Проте загибель гетьмана не означала поразки. Козаки вистояли. Вони допомогли  ханові зібрати військо і дати відсіч його ворогам.

Повернулися козаки на Січ з чималою здобиччю, привезли з собою і 12 польських гармат, що їх свого часу захопили татари. От тільки гетьмана Дорошенка з ними вже не було.

Взагалі, знайомлячись з історією козацтва, історією землі нашої, не можеш вийти з дива од того, наскільки  часто Україні не щастило. Дуже багато її талановитих синів гинуло саме тоді, коли здавалося, що вони - за крок од перемоги, що тому чи тому ось-ось  удасться зрушити народ і повести  його на визволення рідної Батьківщини. Мали вони для цього все — і досвід, і талант, і добрий розум та гарт. Було в Україні і найголовніше - одна з кращих армій світу, козацьке лицарство. Не ставало тільки знаку долі.

Не стало такого знаку й гетьманові Михайлу Дорошенку

 

 

 

2.6. Повстання 30-х років XVII ст.

Щоб попередити наступні конфлікти  з козаками, польський уряд спробував  за допомогою реєстровців контролювати Запоріжжя. Але козаки встигли до цього обрати гетьманом талановитого воїна Тараса Федоровича (Трясила) і з артилерією рушили на волость. В 1630 р. головні бої відбулись під Переяславом. Під час переговорів коронний гетьман С.Конєцпольський збільшив реєстр до 8000 козаків⁴⁵.

На елекційному сеймі 1632 р. в  Варшаві поляки, нарешті, визнали  православну церкву. Затверджені  були також "Пункти заспокоєння народу руського грецької віри", а православним було дозволено мати свою ієрархію. Київським митрополитом українські єпископи обрали Петра Могилу. Такі заходи будили в душах нащадків спогади про часи минувші, розбуркували вогонь національної свідомості.

Тим часом змінювалась міжнародна політична обстановка, і козаки знову  стали потрібні польській владі  як непереможна воєнна сила, якої боялись  і яку поважали сусіди і вороги. В цей час в Європі точилася Тридцятилітня війна. Вели її країни, які поділилися на два табори —  католицький і протестантський. Зрозуміло, що обидва табори в Європі добре знали козаків і складали плани відносно їх залучення до боротьби на своєму боці. Польща мусила це враховувати⁴⁶.

Для кращого нагляду за Запоріжжям на Дніпрі біля порогів на замовлення уряду французьким інженером Гійомом де Бопланом була збудована фортеця Кодак. В 1635 р. вона була зруйнована козаками за наказом гетьмана Івана Сулими, а її залога вирубана. Побоюючись переслідувань з боку уряду, козаки видали І. Сулиму полякам, і він був страчений. Тимчасове затишшя відзначалось енергійною діяльністю поляків з нейтралізації найбільш неспокійних елементів серед козацьких ватажків. Проте все таємне рано чи пізно стає очевидним. Серед загального невдоволення вибухнуло нове повстання в 1637 р. під керівництвом П. Павлюка. У битві під Кумейками біля Черкас козаки потерпіли поразку і підписали мир за принизливих умов. Павлюка, Томиленка і ще декого з ватажків видали полякам. Поляки не забарилися скарати козацьких керівників на горло. Та навесні 1638 р. повстання вибухнуло на Лівобережжі. Постанців очолили Дмитро Гуня і Яків Острянин (Остряниця). Після запеклих боїв, в яких козаки захопили Чигирин, Кременчук і загрожували Києву, гору все-таки взяли переважаючі сили поляків, коли на допомогу військам Потоцького прийшов Ярема Вишневецький. Після підписання миру козаки змушені були здати полякам зброю і клейноди. Через великі втрати поляків капітуляція козаків пройшла без великих жертв і без видачі ватажків⁴⁷.

Польський уряд в 1638 р. обнародував "Ординацію Війська Запорізького реєстрового", яка сильно обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалась виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, замість виборного козацького гетьмана уряд ставив польського комісара. Посади полковників займала виключно шляхта. Реєстр скорочувався до 6 тисяч козаків. Реєстрові козаки мали право перебувати тільки в Чигиринському, Корсунському і Черкаському староствах. Козаків із Запоріжжя було оголошено поза законом. Була відбудована фортеця Кодак і збільшено її гарнізон для нагляду за Січчю. Почалися репресії уряду по відношенню до всіх, хто брав участь у повстанні чи підозрювався в симпатії до бунтівників, ребельянтів і єретиків⁴⁸.

Цілих десять років після цього в Україні панував могильний спокій. Цей період називався у поляків "золотим спокоєм". Склалася дивна ситуація, за якої слава, вплив і значення козацтва у світі все більше зростали, а права дедалі більше обмежувались польським урядом.

Розділ 3. Значення визвольного руху в Україні  наприкінці XVI – у першій половині XVII ст.

 

Отже, посилення польсько-шляхетського гніту, наступ католицизму та уніатства  зумовили наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. піднесення антифеодальної та національно-визвольної боротьби. Провідна роль у цих виступах належала козацтву, до якого приєдналося селянство.

Як і всі народні  виступи, ці повстання не мали далекосяжних цілей і не були ретельно організовані. До того ж селяни часто відмовлялися воювали поза межами своєї місцевості. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, мало чисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо⁴⁹.

Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового  досвіду повсталих. Збільшувалась  їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок козацтва і селян.

Якщо проаналізувати все  вищезгадане, то можна зрозуміти, що значення козацьких повстань було дуже великим, а саме:

• Відстоювання українським козацтвом своїх станових прав і привілеїв уперше набуло форми національно-визвольної боротьби.
• Висунуті козаками гасла захисту православ’я, звільнення від кріпацтва і польського панування об’єднали представників різних станів українського суспільства – селян, міщан, православне духовенство.
• Козацтво на практиці довело свою здатність до виконання ролі провідника українського національно-визвольного руху.
• Повстання започаткувало новий етап в історії визвольного руху України.
• Попри поразки повстань ідея національного визволення і необхідність боротьби за нього набула поширення в Україні.
• Визвольний рух суттєво збагатив традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення.
• Національно-визвольна боротьба служила каталізатором розвитку усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо⁵⁰.

Кілька років спокою, які  настали після придушення повстань, ще не означали встановлення миру загалом, а лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути. І саме козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

 

Висновок

 

Не дивлячись на те, що дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями  наприкінці XVI – у першій половині XVII ст.закінчилися поразками, однак ці повстання відігравали значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної свідомості.

Події козацько-селянської війни переконливо продемонстрували, що тільки створення незалежної соборної держави формує необхідні політичні умови для повноцінного розвитку нації, реалізації її потенційних можливостей.

Завдяки подіям, що відбувались  наприкінці XVI – на початку XVII ст. ми переконались, що розбудова держави вимагає не лише граничного напруження зусиль всієї нації й цілеспрямованої політики її еліти, а й щоденної чорнової роботи над формуванням різних інституцій та ефективного апарату управління, рішучої боротьби з сепаратизмом, отаманством, анархією й охлократією.

Національно-визвольний рух  був величезним кроком на важкому  шляху отримання Україною незалежності, саме події цих років заклали  фундамент розгортанню широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

Сучасне українське суспільство має розуміти важливість подій, які відбувалися в історії України, незалежно від їх давнини, адже ми повинні вчитися на помилках своїх пращурів.

Не досить просто перегортати  сторінки української історії, треба  уважно замислюватись над тим, що відбувалося і відбувається зараз. Можливо, якщо б хтось із представників  національно-визвольного руху знав про помилки своїх 

 

попередників, то українці досягли  успіху значно раніше, ніж це відбулося. Ми вже не можемо нічого припускати, ми маємо те, що маємо, але  про  героїв, що хоробро боролися за свободу  українського народу, кожен із нас повинен пам’ятати.

 

 

 

Використана література

1. Апанович О. М. гетьмани України й кошові отамани Запорозької Січі. — К., 1993.
2. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Академія, 2001.
3. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000
4. Гарін В.Б. Історія України: Навчальний посібник для студентів ВНЗ. –К.: Центр учбової літератури, 2011.
5. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво – К.: Вища школа, 1994.
6. Грушевський М. Історія Руси-України. Т. 8. — Ч. 1. — Київ-Львів, 1922.
7. Гуржій О. І., Корнієнко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К.: Україна, 2004.
8. Діяння Собору Греко-католицької церкви у Львові 8–10 березня 1946, Видання Президії Собору, – Львів, 1946.
9. Коваленко Л. Т. Петро Конашевич-Сагайдачний // Воєнна історія. № 2, 2012
10. Кормич Л.І. Історія України: підручник/ Л.І.Кормич, В.В.Багацький. – К.: Алерта, 2006.
11. Лазарович М.В. Історія України: Навч. Посібник. – К.: Знання, 2008 р.
12. Литвин В.М. Історія України: Підручник – К.: Наукова думка, 2006.
13. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
14. Мельник А.І. Історія України. Навчальний посібник для студентів ВНЗ. –К.: Центр учбової літератури, 2008.
15. Мицик Ю. Нові дані до біографії Петра Конашевича (Сагайдачного) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 1998. - № 5.
16. Підкова І., Шуст Р. Довідник з Історії України. – К.: Генеза, 2002.
17. Радянська енциклопедія історії України. Київ, 1969, т. 2.
18. Рибалка І.К.. Історія Української РСР. Дорадянський період. ВШ. – Київ. 1978.
19. Сас П.М., Кіркене Г. Битва за Центральну Європу, 2011.
20. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для ВНЗ. – К.: Каравела, 2011.
21. Сергійчук В. Морські походи запорожців. – К.: Фотовідеосервіс, 1992.
22. Сушинський Б. Козацькі вожді України. – Одеса, 2004.
23. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.
24. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст.. — Київ: Академія, 2000.
25. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 т.; з рос. Переклав І. Сварник. – Львів, Світ. – Т. 2.
26. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997.