Визвольний рух в Україні наприкінці XVI – у першій половині XVII ст

 

Національний університет «Одеська юридична академія»

Кафедра історії  держави і права

 

 

 

Курсова робота

з історії України 
на тему:

«Визвольний рух в Україні                                                       наприкінці XVI – у першій половині XVII ст.»

 

 

студентки 1-го курсу 1 групи

факультету правової політології  та соціології

напряму підготовки бакалавр

спеціальності Соціологія

Карталової Д.М.

Керівник:  к.ю.н. доцент Горяга О.В.

Національна шкала

Кількість балів: Оцінка: ECTS

                                        Члени комісії :   

                               ^{(підпис)  (Прізвище та ініціали)}

            

          ^{(підпис)                                     (Прізвище та ініціали)}                           

                           ^{(підпис) (Прізвище та ініціали)}                        

 
м.Одеса-2013 рік

 

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Причини  національно-визвольного руху 5

Розділ 2. Головні  події національно-визвольної боротьби в Україні наприкінці XVI – у  першій половині XVII ст. 9

2.1. Повстання  під проводом Криштофа Косинського 9

2.2. Козацьке  повстання на чолі з Северином  Наливайко 13

2.3. Події  визвольного руху у часи гетьманування  Петра Конашевича-Сагайдачного 19

2.4. Селянське  повстання на чолі з Марком  Жмайло 25

2.5. Національно-визвольна  війна під проводом Михайла  Дорошенка 27

2.6. Повстання  30-х років XVII ст. 30

Розділ 3. Значення визвольного руху в Україні наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. 32

Висновок 34

Використана література 37

 

 

Вступ

Український народ має давню  багату та, на жаль, трагічну історію. І  все ж, український народ вижив, зіп'явся на ноги і знову виборов  свою державність.

Минуле наше не зникає, а продовжує існувати в накопиченому досвіді соціального життя. 

У сучасному українському суспільстві  помітно зростає, особливо серед  молоді, інтерес до історії України, її здобутків і втрат, великих  перемог і трагічних поразок. Так і має бути, тому що ми повинні  пам’ятати завдяки чим зусиллям існуємо зараз, у нашій квітучій незалежній державі.

Однією за найяскравіших сторінок історії України є козацтво. Сучасні дослідники умовно виділяють три стадії його розвитку:

Перша - кінець XV ст. - до 80-х років XVI ст. Протягом цього періоду козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем.

Друга - 80-90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, формуються його організаційні структури та різновиди.

Третя - перша половина XVII ст. Протягом цього часу козацтво поступово перетворилося на впливову політичну силу, яка виступила на захист інтересів українського народу, виявилася могутнім джерелом його державотворчої енергії, стала ядром боротьби за національне визволення, навколо якого групувалися всі інші політичні сили суспільства.

У курсовій роботі розглядається другий і третій етапи розвитку козацтва, адже саме на цей час припадає неспокійне життя українського народу, а також  його боротьба за права та існування.

Ціллю курсової роботи є ознайомлення з подіями, що відбувалися на території  України наприкінці XVI – у першій XVII половині ст., а також аналіз цих подій.

 

Зокрема, у І розділі розглядається  становище українського народу, а  також досліджені причини національно-визвольного руху.

У ІІ розділі можна ретельно ознайомитись із найвідомішими персоналіями національно-визвольної боротьби українського народу. У цьому  розділі розповідається про головні  події, що відбувалися наприкінці XVI – у першій половині XVII ст., а також розглядаються наслідки кожного з повстань.

У ІІІ розділі висвітлюються  наслідки визвольного руху та його значення для подальшої боротьби українського народу за незалежність.

 

Розділ 1. Причини національно-визвольного руху

 

Наприкінці XVI –  на початку XVII ст.. українськими землями  прокотилося дві хвилі активного  протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 – 1596) була порівняно  короткою у часі, друга (1625 – 1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було селянство і козацтво¹.

Одна з найголовніших  причин національно-визвольного руху в Україні полягала в тому, що з переходом українських земель під управління польських феодалів їх становище погіршилося. Перш за все різко посилився  соціальний гніт, тобто феодальна експлуатація. У XVI ст. вiдбувався бурхливий розвиток міст і промисловості у Західній Європі, що зумовило високий попит на сільськогосподарську продукцію, ціни на яку зросли також і внаслідок  "революції цін" (напливу великої кількості золота та срібла з іспанських колоній в Америці).  Усе це  створило сприятливу економічну кон'юнктуру, в результаті якої феодалам Речі Посполитої стало вигідним заводити  власні господарства і активно займатися господарською діяльністю.  Особливо ж вигідно це було робити на українських землях . Усе це й відбувалося у другій половині XVI ст².

У 1557 р. була  прийнята "Устава на волоки", за  якою проводилася "волочна поміра". А саме, землі селянських громад переділялися на волоки (до 20 га),  як окремі наділи      для селянських господарств. Кращі ж землі відводилися під власні господарства  феодалів - фільварки. Тобто  "волочна поміра" фактично ліквідувала селянське громадiвське землеволодіння, позбавила селян власницьких прав на землю,  одного з найважливіших їхніх громадянських прав³.

Справа в тому, що у XIV - XVI ст.  правовий статус  українського селянства визначався на засадах так званого "руського" права, за  яким за право користуватися землею, яка належала державі чи феодалу, селяни сплачували податки або виконували різні повинності, при цьому  зберігаючи досить широкі громадянські права , а саме, були особисто вільними, за певних обставин могли покинути феодала, могли подати на феодала до суду, свій наділ могли продати чи передати у спадщину. Українськi селяни мали своє самоврядування, суд, розпоряджалися землею⁴.

Але поступово правовий статус українських селян змінювався. Це вiдбувалося  з поширенням "польського права", за яким селянство позбавлялося практично всіх прав і закріпачувалося. Поступово все селянство переводилося на панщину, яка у XV ст. становила 14 днів на рік, у другій половині XVI ст.  -  2–3 дні на тиждень, а у першій половині XVII ст. – 4–6 днів на тиждень. Поступово селяни втратили свої громадянські права. Цi зміни в правовому статусі селянства добре простежуються по Литовським статутам  (1529, 1566, 1588 рр.),  а також  по іншим актам. У 1447 р.  привілей Казимира IV надавав феодалам право судити своїх селян, які втрачали свій суд. Обмежувалося й право виходу селян від феодалів. У 1496 р.  польський сейм  обмежив вихід тільки одним селянським господарством на рік, а у 1505 р.  встановив вихід тільки з дозволу феодала, і нарешті у 1572 р.  постановою сейму Речі Посполитої  і у 1588 р. III  Литовським статутом  запроваджувалося кріпосне право. Селяни остаточно були закріпаченi,  втратили особисту свободу, а з нею й інші належні їм раніше громадянські права⁵.

Непростим було становище  й інших станів українського населення, також і міщан. Найбільші українські міста мали магдебурзьке право, тобто  самоврядування і інші широкі права. Але православне українське населення  міст, особливо в Західній Україні,  було дискримінованим. Так, у Львові  в межах міста могли  проживати тільки 30 українських родин ("Руська вулиця"). Були обмеження і щодо цехового ремесла, що зачiпляло вже економiчнi права українських мiщан. Особливо негативно впливала на розвиток міст, як центрів торгівлі та ремесла, конкуренція з боку шляхти  яка теж займалася цими видами господарської діяльності. Шляхта,  як панівний стан в державі, забезпечувала себе всiлякими привілеями в господарській сфері, а саме, заборонялося своїм купцям привозити товари з-за кордону, себе ж звільняла  від мита на ввіз та вивіз товарів та ін. Усе це пiдривало економічне підґрунтя існування міст. Ремісники і купці не витримували конкуренції з боку шляхти. До того ж багато міст знаходилося у володінні магнатів і піддавалися феодальній експлуатації⁶.

Окрім селянства  і міщанства, дискримінованими були й українська православна шляхта та духовенство. Також різним утискам  піддавалося й українське козацтво. Тобто в останній третині XVI - першій половині XVII ст. становище практично  всіх станів, верств українського населення  погіршувалося. Всі вони мали підстави для незадоволення, особливо в умовах різкого посилення з останньої  третини XVI ст. національного та релігійного  гніту на українських землях⁷.

В останній третині XVI ст.  в Україні посилилося протистояння мiж православ'ям i католицизмом. Польські феодали прагнули до поширення католицизму, щоб повністю закріпити своє панування над українським народом, щоб позбавити його ідеологічного підґрунтя в боротьбі за свої права. Особливо посилився релігійний гніт після Берестейської унії 1596 року, що насаджувалась силою.

 У 1596 р. у  Бресті одночасно зiбралося два  церковнi собори. Один був проти  унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників  знаті, 200 священиків і мирян), а  другий за унію (4 єпископи, кілька  католицьких сановників і королівських, урядовців). Не домовившись мiж  собою, цi собори прокляли один  одного. Один з них офіційно  проголосив унію,

що призвело до розколу  в українській православній церкві.

Королiвським урядом офіційно була визнана уніатська  церква, а православна церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися утиски з боку магнатів, гоніння на православне духовенство⁸. Українське населення вперто і рішуче захищало православ'я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ'я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного.

Волелюбний народ України  не міг миритися з всезростаючим  польським пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої. 
Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. 
          Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі Концпольського: "Если нельзя достать казаков, то наказывать их жен и детей и дом разрушать! Лучше на том месте крапиве расти, чем эти изменники будут размножаться!" 
Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави. Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими⁹.

 

Розділ 2. Головні події національно-визвольної боротьби в Україні наприкінці XVI – у першій половині XVII ст.

2.1. Повстання під проводом Криштофа Косинського

Перше антифеодальне повстання  розпочалося у 1591 р. і тривало  до 1593р. У ньому взяли участь і  міщани. Очолив його К. Косинський.

Криштоф Косинський (р.н. невід. - 1593) увійшов  до історії не лише козацтва, а й  України та Польщі, як гетьман та ватажок повстанців, що став ініціатором  першої козацько-польської війни. Саме після його збройного виступу  такі війни почали вибухати одна за одною. І тривало це протягом двох з лишком століть¹⁰.

За походженням шляхтич із Підляшшя. Тривалий час жив на Запоріжжі і в нагороду за військовім шляхтич із Підляшшя. Про самого керівника повстання історикам відомо не дуже багато. За мужність і військовий талант у боротьбі з ворогами він дістав серед січового товариства ім’я «заслуженого козака». Навесні 1590 р. від імені польського короля займався організацією козаків для оборони Поділля від татар.  Козацьке військо, організоване Косинським, залишилося без обіцяної урядом нагороди, що й стало приводом до повстання.

 Скоро його військо досягло  близько п'яти тисяч. Воно швидко  поповнювалося за рахунок запорозьких,  а також реєстрових козаків  і втікачів із панських маєтків:  селян та всякої шляхетської  челяді, які не могли більше  терпіти знущання своїх господарів. Повстання 1591-1593 рр. охопило Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства¹¹.

Наприкінці 1591 р. запорожці під  проводом Косинського разом із реєстровими  козаками прийшли під Білу церкву, до резиденції та замку Острозького, який перед цим відібрав у Косинського  землі, отримані ним за службу короні. Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. козаки і селяни нападали на панські маєтки. До них приєднувались міщани, дрібна православна шляхта.

Одразу можна сказати, що тогочасна  ситуація в Україні антипольському повстанню не сприяла. Україна була затісно пов'язана з Польщею, щоб  отак розпочати громадянську війну. А що головними ворогами Косинського, його особистими ворогами були не польські, а українські аристократичні роди Острозьких, Ружинських, Вишневецьких. То вони й  почали збирати військові сили та об'єднуватися з польськими гарнізонами  міст.

Для боротьби з повстанцями було створено шляхетське ополчення під  командуванням київського воєводи  К. Острозького. На початку лютого 1593 р. біля містечка П’ятка (Житомирщина) пройшла вирішальна битва¹².