Визвольний рух в Україні наприкінці XVI – у першій половині XVII ст

Погано озброєне повстанське військо  в умовах суворих морозів і  нестачі харчів майже тиждень  мужньо відбивало ворожі атаки. Зазнавши великих утрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви. Втративши мало не 3 тисячі вбитими і всю артилерію, К. Косинський ще якийсь час тримав оборону в місцевому замку, проте 10 лютого вийшов з нього і припав до ніг князя Василя-Костянтина Острозького, благаючи помилування. Коли йшлося про керівників повстань, то в цих випадках ніхто нікого не милував. Одначе В.-К. Острозький відступив від правила і відпустив Криштофа Косинського на Січ, поставивши тільки вимогу, щоб він зрікся булави гетьмана та письмово заприсягся, що припинить бунтувати народ.

За цей вияв високої шляхетності  Острозькому та іншим командуючим  військового ополчення незабаром довелося розплачуватись.

Значна частина повстанців не повернулася  на Січ, а рушила до Києва. Вони захопили місто, укріпилися і, грабуючи його, заявили, що мають намір залишитися там  назавжди. При цьому вони сподівалися  на швидкий прихід Косинського, який, щойно опинившись на волі, почав  збирати нове військо — поблизу  Черкас.

Згодом у Косинського завелася артилерія. Допомагав цьому польському шляхтичу російський цар Федір Іванович.

Почалося з того, що, пішовши  на Січ Криштоф Косинський не зрікся булави, як заприсягнувся князеві Острозькому, а звернувся до російського царя з пропозицією прийняти Україну під свою високу царську руку. Скрутне становище цієї держави, зумовлене господарською розрухою і війною зі Швецією,завадило активному втручанню Росії у події в Україні. І все ж таки цареві така ідея вельми сподобалася. Він негайно надіслав до табору, поблизу Черкас, повстанців, значну суму грошей, чимало всіляких припасів та спорядження. Як твердять польські джерела, Косинський за це віддав цареві сто миль прикордонних земель, і цар дістав змогу "підписуватися царем... запорізьким, черкаським і низовим". В одному з листів коронний гетьман Станіслав Жолкевський повідомляв уряд, що Косинський зі своїм військом присягав великому князю Московському¹³.

Крім того, гетьман повстанців почав  переговори з кримським ханом, спонукуючи його до спільної боротьби з Польщею. Проте хан лише чекав нагоди, щоб  напасти на Січ та Україну, і допомоги Косинського не потребував.

Зібравши двотисячне військо, Косинський кілька разів нападав на маєтки навколо  Черкас, а влітку 1593 року двома загонами - один на човнах, по Дніпру, другий - кінний, берегом - підійшов до самого міста. Під  час облоги до повстанців почали приєднуватись  місцеві селяни й міщани. Можливо, невдовзі військо Косинського знову  зросло б до грізного. Але взяти  штурмом черкаської фортеці йому не судилося.

За однією версією, Косинський загинув  од рук найманих вбивць - слуг старости черкаського князя Олександра Вишневецького, який після облоги Черкас розпочав переговори з повстанцями. Косинський був запрошений до Черкас і там його по-зрадницькому вбили, а козаки були змушені відступити на Запорозьку Січ. За розповідями ж самого князя Вишневецького, якому аж ніяк не хотілося зажити репутації вбивці, Косинський поліг у бою під Черкасами¹⁴.

Деякі дослідники, особливо радянські, вважають мету повстання Косинського так, що нібито гетьман обставав за православну віру. Але Д. Яворницький таке пояснення відкидає. "Про релігійне гноблення українського народу поляками в той час не може бути й мови, оскільки це питання хоч і встигло вже назріти, але постало з усією силою лише після смерті Косинського". Важко повірити також у те, що воно було антипольським чи спрямованим проти аристократії. Криштоф Косинський сам був поляком та аристократом, про що свідчить, зокрема, і його ставлення до України та її народу, особливо те, як легко віддавав він Україну під царську руку сусіда. В обмін, ясна річ, на булаву¹⁵.

Про перші козацькі війни проти  поляків можна сказати те, що причиною їх було, як свідчить вироблена історією істина, порушення економічної рівноваги  в державі, або, інакше кажучи, загальне зубожіння народу в державі і  прагнення його вийти з цього  стану через боротьбу з іншим  народом. У державі Речі Посполитій матеріально позбавленим було нижче  населення України, яке і прагнуло відновити економічну рівновагу  зі зброєю в руках.

Та що б ми з цього приводу  не думали, повстання К. Косинського  мало місце. Й ім'я гетьмана в історії  України зосталося.

 2.2. Козацьке повстання на чолі з Северином Наливайко

Не минуло й року, як в Україні  спалахнуло нове грізне повстання 1694— 1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Северин Наливайко, згідно польським джерелам, "людини приємної зовнішності та видатних здібностей", був за походженням, на думку одних, з міста Кам'янця, інших — з міста Острога. В Острозі у Северина Наливайка було двоє братів, один з яких на ім'я Даміан був придворним священиком у князя Костянтина Острозького. Северин Наливайко з юних літ займався «козацьким ремеслом»: багато разів воював у різних землях проти різних народів під керівництвом різних гетьманів, а врешті пішов на службу до князя Острозького. Наливайко сумлінно виконував свої обов'язки сотника, виконував усі накази князя. На цій посаді брав участь у конфлікті свого господаря з запорізьким гетьманом Криштофом Косинським, внаслідок чого його стосунки з запорожцями були надовго зіпсовані.

У 1594 р. волоський воєвода Міхай  Хоробрий почав боротьбу проти турків. Цим скористалися польські магнати, щоб втрутитися в справи Молдови  і посадити на місцевий трон свого  ставленика Єремію Могилу. Наливайко  запропонував Острозькому створити загін козаків для захисту  Брацлавщини від татар, яких турецький  султан послав у Молдову через  Полісся. Князь погодився. А вже  навесні 1594 р. кілька тисяч «охочого»  Запорозького Війська зібралися  в похід, що почався у травні 1594 року виступом проти татар, які щойно  з’явилися на Поділлі. Козаки переслідували  їх аж до Москви¹⁶.

В червні 1594 року, маючи під орудою дві з половиною тисячі воїнів, він напав у Молдові на татар, що рухалися в Угорщину, на допомогу туркам. Напав успішно. І хоч зупинити орду не вдалося, зате здобич припала  велика - близько 4 тисяч коней. Напевне, хтось із запорожців підказав Наливайкові, що на Січі з кіньми сутужно, тож  повстанський ватажок відіслав туди гінців із табуном на півтори тисячі сідел. Від імені Наливайка вони подарували коней козакам і просили пробачити своєму ватажкові те, що, придушуючи повстання Косинського, той пролив і козацьку кров¹⁷.

Цей акт примирення можна сприйняти  за підготовку до майбутнього повстання. Бо Наливайко розумів: скільки б  війська він не зібрав, але без  підтримки запорожців не перемогти. Тож перший крок до здобуття її було зроблено. А далі все пішло своїм  звичаєм. Восени 1594 року війська Наливайка  і гетьмана запорізького козацтва Григорія Лободи пішли спільним походом у  Молдову, проти турків. І щасливо: захопили фортеці у Цецорі й Сучаві, розбили військо протурецьки  налаштованого молдавського господаря  Арона, здобули столицю Молдови  Ясси, спалили й пограбували її, зруйнували кілька навколишніх селищ і щасливо повернулися назад.

Цей похід мав велике політичне  значення в історії західних слов'ян того часу: молдавський господар Аарон  після третього вторгнення козаків  у межі його князівства скинув з  себе залежність турецького султана, зав'язав зносини з волоським господарем Михайлом і трансільванським князем Сигізмундом Баторієм і разом  з ними перейшов на бік германського імператора. Це згодом дало змогу всім трьом активніше боротися за свою незалежність, а також посилило об'єднавчі тенденції¹⁸.

У 1595 р. майже 3-тисячний загін Наливайка  повернувся на Брацлавщину і тут  зупинився на постій, силоміць забираючи  продовольство і фураж у місцевих шляхтичів. У цей час міщани Брацлава підняли повстання проти польської  адміністрації. Козаки підтримали жителів  Брацлава, допомогли їм захопити замок  і вигнати представників влади. Брацлав був оголошений "вільним  козацьким містом". Ця подія послужила  початком великого повстання проти  польської корони. Об'єднавши козаків  і селян, які прилучилися до них, Наливайко переможним маршем пройшов  Галичину, Волинь і Білорусь, займаючи міста і беручи з них контрибуцію. В Україну Наливайко повернувся вже як національний герой.

1596 року козаки вирушили в  похід. Один великий загін на  чолі з Матвієм Саулою (Шаулою), перетнувши Україну, почав розганяти  польські війська, що базувались  у Білорусії. Другий, під командуванням  гетьмана Григорія Лободи, захопив  Черкаси і пішов на Білу  Церкву.

Певний час ці три війська - Наливайка, Лободи і Саули - діяли кожне окремо, змушуючи поляків теж дробити  свої військові сили. Та невдовзі зійшлися під Білою Церквою й обрали гетьманом Саулу. Відтепер військо  повстанців стало таким грізним, що проти нього виступив головнокомандувач  польської армії С. Жолкевський. Перший значний бій стався поблизу  Білої Церкви, в урочищі Гострий  Камінь. Польські війська мали перевагу, але козаки спорудили табір з  возів, відбили всі атаки Жолкевського й вирвалися з оточення. Саула  і Наливайко зазнали ран.

Замість Саули повстанці знову  ж таки обрали гетьманом не Наливайка (хоч рана його була неважкою), а Лободу. Наливайка це розсердило. З самого початку повстання об'єднанню  козаків з повстанцями заважали досить складні стосунки між цими двома ватажками. Лобода був запорозьким  гетьманом. А Наливайко вважав, що загальне керівництво повстанням має  належати йому. Козаки ж на своїй  раді переваги панові Северинові не дали ¹⁹.

Після кількох битв і маршів, під  час яких повстанцям не давали перепочинку  польські війська, Лобода привів свою армію до Лубен (Полтавщина) і там, поблизу річки Солонині, за п'ять  верст від міста, звелів спорудити  укріплений табір. Цим негайно скористались поляки. На допомогу Жолкевському прийшов  литовський полководець Огінський, і почалася облога. Табір безперервно  накривало вогнем з гармат і рушниць, а повстанцям набоїв бракувало. Крім того, вони не мали чим годувати коней, та не густо було й з харчами  для людей. Ускладнювало становище  й те, що в таборі було багато жінок, дітей і літніх людей, що шукали тут  захисту²⁰.

Знаючи про тертя між Лободою  і Наливайком, гетьман Жолкевський  заходився демонстративно вести  переговори тільки з Лободою, ігноруючи  Наливайка. Запідозривши Лободу в зраді, наливайківці вбили його. Та запорожці  й тут не погодились на кандидатуру  повстанського ватажка. Гетьманом  став Стефан (Криштоф) Кремпський.

Вибори Кремпського не крили  в собі жодного компромісу. Гетьманом  його назвали запорожці, а реєстрові  козаки та значна частина повстанців, що були в таборі, на це не приставали. Почалися чвари, що подеколи переростали  навіть у сутички.

Розвідка доповіла Жолкевському про  те, що коїлося в таборі повстанців. Тому він не квапився штурмувати його, а чотири дні обстрілював із великих  гармат. Ситуація стала просто трагічною. Ні води, ні провізії, ні корму для  коней. Колишнього гетьмана Матвія Саулу  тяжко поранено, Григорія Лободу вбито. Реєстрові козаки то повстанці не визнають нового гетьмана С Кремпського, і під командуванням теж пораненого в бою С. Наливайка пробують прорватися з табору. Але їм це не вдається. Так  само окремо намагаються прорватися й запорожці на чолі з Кремпським. Такий розбрат допоміг полякам  швидше розгромити повстанців.

Коли змучені обстрілами люди погодились на переговори, парламентери Жолкевського виставили тверді умови: видати керівників повстання - Наливайка, Саулу і Шостака; віддати всі гармати і прапори. Запорожці відгукнулись на пропозицію першими - схопили Наливайка і  видали полякам.. Після цього повстанцям не лишалося нічого іншого, як віддати  й гармати²¹.

С. Жолкевський пообіцяв повстанцям, що вони зможуть безборонно залишити табір. Але обдурив. Щойно оточені  почали відходити в степ, поляки заходились їх винищувати. Козаки зрозуміли  підступність ворога, згуртувалися, стали  до бою. Але долю повстання вже  було вирішено, врятувалася лиш незначна частина повстанського війська.

Щодо загибелі Северина Наливайка, то існує кілька версій. Найвірогіднішою  здається та, що має підтвердження  в польських джерелах. Довго Наливайка  допитували, катували і тримали у  в'язниці. А коли у Варшаві зібрався на своє засідання черговий сейм (парламент), його скарали на горло: відрубали  голову, а потім четвертували. Сталося  це 11 квітня 1597 року²².

Згодом серед українців виникла  легенда, яка потрапила й на сторінки українських літописів, начебто  Наливайка спалили живцем у мідній кобилі чи в мідному бику у Варшаві  за наказом самого короля.

Услід за засудженням гетьмана сейм засудив і весь український народ, названий ним відступниками і  бунтівниками. У рішеннях польського сейму українські козаки іменувалися  вже не лицарями, а холопами; народ  же, що відкинув унію, почав називатися "схизматиками". Це означало оголошення нової нещадної війни Україні.

Польські війська вдерлися на українські землі. Обезголовлене козацтво не змогло відразу ж організуватися, що значно полегшувало завдання полякам. Польські гарнізони займали місто за містом. Грабежі, насильства і вбивства стали  нормою поведінки польських військ, що відчували себе на Україні повними  господарями. Разом із польською  армією до України вступило і римське  духовенство. Католицькі священики  з тріумфом роз'їжджали від церкви до церкви на возах, запряжених українцями²³.

Северин Наливайко збирав навколо  себе «панських підданих», повсюди  домагався «стацій», трусив панські  «шкатулки» і намірявся відібрати  в панів усе нажите ними за рахунок  селян і придворних слуг. Важко  сказати, якій із двох причин — економічній  чи релігійній — слід віддати перевагу: з одного боку, не можна не сказати  того, що простий люд береться за кіл лише тоді, коли в нього видирають  шматок хліба з рота; а з другого  — не можна змовчати і про те, що для українського народу зневаження прадідівської православної віри завжди слушно вважалося нагіршою і найтяжчою  з усіх образ. А що про образу православ'я йшлося при боротьбі козаків під проводом Наливайка з поляками — це видно з нападів козацького ватажка на костьоли, на маєтки уніатського єпископа Терлецького та його брата, на панів — прихильників унії. Кращим доказом цього можуть бути наїзди священика Дем'яна Наливайка, вченого захисника православ'я, на маєтки польських духовних і світських осіб, прихильників унії. Так чи інакше, але приборкавши козаків, польський уряд видав грізну постанову для всіх україно запорізьких козаків: низовиків оголосили ворогами вітчизни, гідними смертної кари. Але ця постанова лише озлобила козаків і сприяла зростанню чисельності їхнього товариства.