Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

 

Нове політичне керівництво  в Москві приймає рішення про  видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу  роль КПРС». Це була принципово важлива  перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою  УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

 

Демократично налаштовані  сили в Україні дедалі активніше  виступали проти перебування  республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну  партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер  уже як Президента СРСР. Намагаючись  не допустити переростання «суверенізації»  союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так  званого нового Союзного Договору і  став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

 

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну  напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина  виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так  званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні  підписання Союзного Договору, ізолювали  М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти  заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема  Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості  місцевих органів влади та партійних  комітетів, то вони підтримали дії московських  заколотників. Вимоги демократичної  частини депутатського корпусу  про необхідність скликання позачергового  засідання Верховної Ради України  були зігноровані.

 

Тільки тоді, коли московський  заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських  заколотників, приймає указ «Про тимчасове  припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

 

Одночасно з цим прокомуністичні  сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася  Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення  можуть бути звинувачені в причетності  до серпневого заколоту. По-друге, у  відповідності до Постанови Верховної  Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни  України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

 

Ще одна частина членів колишньої компартії України  обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення  Соціалістичної партії України. Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН — під орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес  українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

 

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів  СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок  ліквідації серпневого заколоту, приймає  Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним  референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому  взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом  України було всенародне обрано Л. Кравчука.

 

 

 

7 грудня 1991 р. у Біловезькій  Пущі зібралися лідери Білорусії  (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели  переговори (без залучення М. Горбачова,  який повернувся до виконання  обов'язків Президента СРСР) і  наступного дня підписали угоду  про створення натомість СРСР  Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в  Алма-Аті відбулася зустріч керівників  незалежних держав колишнього  СРСР (виняток становили Грузія  та країни Балтії). У прийнятій  декларації зафіксовано, що з  утворенням СНД Радянський Союз  припиняє своє існування. Так  було перегорнуто останню сторінку  в історії Союзу Радянських  Соціалістичних Республік.

 

Ліквідація найбільшої у  світі тоталітарної імперії, яка  проіснувала майже 70 років, стала  фактом глобального значення.

 

 

 

58. Українська РСР на  міжнародній арені (1985 - серпень  1991 р.).

 

Сфера міжнародних відносин та зовнішньої політики за М.Горбачова  була чи не єдиною ділянкою життя тогочасного  радянського суспільства, де "нове політичне мислення", "гласність" та "перебудова" не залишилися деклараціями, а принесли вагомі результати.

 

М. Горбачов розумів, що без  подолання міжнародної ізоляції, в якій майже безперервно перебував  радянський тоталітарно-комуністичний  режим, надій на його реформування практично  не може бути. Для досягнення цього потрібні були реальні кроки з боку Москви. І низку таких кроків у напрямку порозуміння зі світовою спільнотою СРСР вимушений був зробити.

 

Вперше було заявлено про  те, що пріоритет повинен бути за загальнолюдськими, а не якими-небудь іншими цінностями. СРСР відмовляється  розглядати мирне співіснування  як специфічну форму класової боротьби. Нові тактичні й стратегічні установки  з'явилися в поглядах СРСР на проблеми глобальної безпеки та роззброєння. У відносинах з соціалістичними  країнами наголос став робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності, невтручанні у внутрішні справи.

 

У зазначений період в Європі розгортаються серйозні геополітичні процеси, котрі наочно демонструють характер і напрямок змін у тогочасній системі міжнародних відносин. У  стані глибокої кризи опинилися  комуністичні режими в країнах так  званого соціалістичного табору. Польща стає першою з держав, де комуністи  програють демократичні вибори і  втрачають владу. Розпадається Варшавський  Договір. Офіційно про це було заявлено в лютому 1991 р. Припинила своє існування  Рада Економічної Взаємодопомоги.

 

За таких умов радянське  керівництво вже не могло практикувати ті засоби й методи зовнішньої політики, які вживалися протягом майже  всього існування імперії.

 

Певні позитивні зміни  сталися і в здійсненні зовнішньополітичних  повноважень республік СРСР. Постала  можливість самостійного, без зазирання  на Москву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, пов'язані насамперед з  відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.

 

25 квітня 1990 р. колегія  міністерства розглянула питання  «Про участь МЗС УРСР в розробці  концепції діяльності УРСР на  міжнародній арені». У прийнятому  рішенні підкреслювалося, що в  основу концепції має бути  покладений новий розподіл обов'язків  між загальносоюзними та республіканськими  зовнішньополітичними відомствами,  аби республіка мала більше  можливостей у сфері розбудови  двосторонніх відносин, насамперед  із державами Центральної та  Східної Європи. До цього слід  додати, що на той період у  представництвах УРСР в міжнародних  організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнародних організацій  працювали 96 осіб.

 

Нові можливості для більш  широкої реалізації національних інтересів  у сфері міжнародних відносин з'явилися після того як 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Х розділі цього важливого  документу — «Міжнародні відносини» — наголошувалося на тому, що зовнішня політика України є демократичною  і миролюбною. Декларація визначала  основні напрями та пріоритети зовнішньої політики України. Спираючись на цей  документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях. На кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка приєдналася до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, стала учасником угоди між урядами СРСР, БРСР, УРСР і МА-ГАТЕ про проведення міжнародних досліджень наслідків аварії на ЧАЕС.

 

У 1990 р. подіями значної  ваги стали двосторонні договори та угоди з Російською Федерацією, Угорською Республікою та Республікою  Польща. Це були перші двосторонні  угоди, укладені Україною після 1945 р. Почалася практика підготовки і затвердження урядом України своїх директив делегації  УРСР для участі в роботі міжнародних  організацій. Новою була і практика підготовки заяв уряду УРСР із міжнародних  питань (агресія Іраку проти Кувейту; об'єднання Німеччини; Паризька зустріч  у верхах тощо). Вперше за всю історію  діяльності УРСР в ООН делегація  республіки використала перебування  на 45-й сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин.

 

Таким чином, розглядуваний  період став другим після 1944—1949 рр. періодом зрослої зовнішньополітичної активності України як складової Радянського  Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх  зовнішньополітичних повноважень, зміцнення свого міжнародного авторитету. Разом із тим республіка, як і  раніше, не мала власної зовнішньої політики і не була повноправним суб'єктом  міжнародних відносин. Демократичні, національне свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали  це і працювали для того, щоб  наблизити час здобуття української  державності.

 

 

 

59. Україна в умовах  незалежності

 

Проголошення державної  незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив  подальший розвиток подій, надзвичайно  складну сторінку її багатовікової  історії. Проголошення незалежності України  та завдання створення самостійної  Української держави закономірно  висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну  й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання  цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

 

Процес державотворення  в Україні на відміну від інших  країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних  умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе  тому, що по-перше, стають зрозумілими  причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

 

Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної  Європи, бажано все зробити для  того, щоб цей період був якомога  коротшим, щоб якомога швидше суспільство  звільнялося від рудиментів комуністичної  системи і переходило на сучасні  ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут  слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

 

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси  кінця 80-х - початку 90-х років заскочили  наше суспільство дещо зненацька. Швидкий  прорив України до національного  суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини  тогочасної політичної еліти почуття  надмірної впевненості у власних  силах та можливостях. Суспільство  опинилося в стані чи не масової  політичної та економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало  дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української  держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної  вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних  структур до роботи в умовах, котрі  відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою  системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно  і вчитися, і працювати над  створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного  стану українського суспільства, зокрема  його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання  проблеми кадрів, а саме від них  значною мірою залежить успіх  будь-якої справи. Наслідки цього продовжують  справляти свій негативний вплив  практично на всі сфери нашого життя.

 

Серйозною перепоною на шляху  розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і  досі немає згоди щодо того, яке  суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава  в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного  керівництва значною мірою витрачалися  не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є  результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду  господарювання, нарешті, результатом  розпаду СРСР та розриву економічних  зв’язків між його колишніми республіками.

 

Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна  не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цього  нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і  саме в цьому одна з причин нинішньої  соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в  усьому світі. Саме він створив економіку  імперії, котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх  загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим  зробив усе можливе для того, щоб  проблеми, створені ним, залишилися і  долалися іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна  Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим  комплексом). Незаперечним фактом є  те, що саме радянська, а не будь-яка  інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними  інтересами України, ні з вимогами екологічної  безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього  геноциду.