Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

Таким чином, події на фронтах  свідчили про те, що розгром Німеччини  не за горами. Перемога об'єднаних націй  над фашистами та їхніми спільниками, як вже зазначалося, не тільки підводила  підсумок Другій світовій війні, а й  висувала на порядок денний не менш важливі питання — питання  повоєнного світоустрою.

З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликаний вперше після початку війни, ухвалив  пропозиції щодо розширення прав союзних  республік у сфері оборони  та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х  сесія Верховної Ради СРСР заслухала  доповідь наркома закордонних справ  В. Молотова «Про перетворення Наркомату  оборони і Наркомату закордонних  справ із загальносоюзних на союзно-республіканські  наркомати». Того ж дня був прийнятий  відповідний закон і внесені  зміни до Конституції СРСР. Тепер  кожна республіка мала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди  та обмінюватися дипломатичними та консульськими  представництвами. 4 березня 1944 р. шоста  сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про утворення союзно-республіканського  Народного комісаріату закордонних  справ УРСР». На посаду керівника  НКЗС України був призначений  О. Корнійчук, якого повернули з  Москви, де він працював одним із заступників В. Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна з  ділянок радянсько-німецького фронту була перейменована на Український  фронт. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених  національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди і серед них — орден Б.Хмельницького.

Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїм інтересам вони відповідали? Фактично це було, хоч і в дещо завуальованій  формі, визнано в доповіді В.Молотова 1 лютого 1944 р., де було, зокрема, сказано, що пропоновані зміни відповідатимуть  не тільки інтересам союзних республік, а й СРСР у цілому. Сталін намагався  довести, що в СРСР не існує національних проблем та й навіть найменших  підстав для невдоволення радянською національною політикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер стали  суб'єктами міжнародного права і  можуть бути членами міжнародних  організацій повоєнної доби. Радянське  керівництво на конференції в  Думбартон-Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р.) поставило питання про прийняття  всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридичне необгрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про те, що дві радянські республіки — Україна і Білорусія —  стануть одними з членів-фундаторів ООН. Радянський Союз, таким чином, отримував  у цій організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна держава — один голос. Але  справа не тільки в цьому. Членство цих республік в ООН, а потім  в інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема  в Центральній та Східній, де після  Другої світової війни були встановлені  тоталітарно-комуністичні режими.

Після цього сталінське керівництво  відкинуло геть загравання з українцями. В липні 1944 р. О. Корнійчук за директивою з Москви звільняється з посади наркома  закордонних справ. Його наступником  стає Д. Мануїльський, який ще у 20-х роках  підтримав сталінський проект «автономізації»  і котрого Сталін називав «липовим українцем». Непотрібним став невдовзі і В. Сосюра. Його вірш «Любіть Україну», відзначений свого часу Сталінською  премією, пізніше був підданий жорсткому  політичному остракізмові.

І ще одне: коли Сталін з тактичних  міркувань «турбувався» про українців, тоді ж, 11 лютого 1944 р., Президія Верховної  Ради СРСР приймає рішення про  позбавлення ряду народів СРСР залишків їхньої державності. У березні того ж року Л. Берія звітує про «проведену роботу»: було депортовано 12 націй і  народностей — усього понад 3 млн  осіб. У 1956 р. М. Хрущов на XX з'їзді компартії  говорив: «Українці уникли цієї долі тому, що їх забагато і нікуди було виселити. А то б Сталін і їх виселив». Десятки  мільйонів українців, на відміну  від татар або чеченців, справді, важко було депортувати з рідних місць. До того ж геополітичне розташування України не сприяло проведенню такого роду акції.

Усі ці події, як вже зазначалося, відбувалися за умов, коли війська  союзників просувалися до Берліна, штурм якого почався у квітні 1945 р. В битві за Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця Німеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й  Японія. Друга світова війна закінчилася.

Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над  нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій війні. 2,3 млн українців було вивезено на примусову  працю до Німеччини. Втрати України  становлять 40—44% загальних втрат  СРСР. Депортовані з Української  РСР складають 78,6% усіх депортованих з СРСР. Матеріальні збитки в Україні  оцінювались у 286 млрд крб (загальні збитки СРСР — 679 млрд, з яких 225 млрд припадає на Росію, 75 — на Білорусію, 20 — на Латвію, 17 — на Литву, 16 —  на Естонію).

Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни  все буде інакше, що тоталітаризм і  геноцид — то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть. Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві  на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

53. Повоєнна відбудова  України (1945 - середина 50-х років).

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед  проблемою відбудови значною  мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені  дощенту. Демографічні втрати становили  майже чверть загальної чисельності  населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках  суму — 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний  план відбудови й розвитку народного  господарства. Ставилося завдання довести  валовий продукт промисловості  в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946— 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм  та голодом. Значно скоротилося поголів'я  худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі  майже не знизилися. Зате СРСР надавав  широку підтримку країнам Східної  Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч  селян України, інших республік  вмирали від голоду. Міжнародна спільнота  запропонувала свою допомогу в подоланні  наслідків Другої світової війни  та голоду 1946—1947 рр., однак Москва відмовилася  від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий  напризволяще власною владою.

Такими були умови відбудови  зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування  колгоспно-радгоспної системи в  сільському господарстві, практично  повна відсутність економічної  зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні  рани війни. Обсяг валового виробництва  промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися  в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала  однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою  для влади стала колективізація в селах Західної України, котра  викликала масовий спротив місцевого  населення. Тут вона була завершена  лише на початку 50-х років. Основними  засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН — УПА.

Трагічною подією в житті  західних українців стала так  звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між  Польським Комітетом національного  визволення та урядом УРСР про взаємну  репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський  прокомуністичний уряд намагався розв'язати  проблему національних меншин у своїй  країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне»  переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени  КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто  вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості  українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців  виїхати з Польщі. В хід пішло  все — від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств.

На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про  закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у  спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.

29 березня 1947 р. польська  комуністична влада приймає рішення  про виселення всіх українців,  що мешкали у Південно-Східній  Польщі (Люблінське, Ряшівське та  Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася  горезвісна операція «Вісла».  її здійснювали 6 польських дивізій,  об'єднаних в оперативну групу,  війська держбезпеки. В результаті  їхніх дій було депортовано  140 575 українців, вбито 655, взято  в полон 1466 вояків ОУН—УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944— 1956 рр. — 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні— серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.

Ця акція не лише підірвала  базу ОУН — УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому  становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних  десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.

5 березня 1953 р. сталася  подія, яка здатна була справити  неабиякий вплив не тільки  на внутріполітичне життя в  СРСР, а й на міжнародну ситуацію  загалом: помер Й. Сталін. Здавалося,  що створюються умови для змін  на краще. Однак почалося, як  завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на  чолі з М. Хрущовим усунула  Л. Берію і прийшла в липні  1953 р. до влади. Суспільство,  яке перебувало в сталінських  лабетах протягом майже ЗО  років, чекало на переміни. Україна,  де довгий час працював М.  Хрущов, сподівалася на посилення  своїх позицій. Особливо ці  надії зміцніли після XX з'їзду  компартії, де М. Хрущов частково  викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі  конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським  режимом. З концентраційних таборів  звільнено тисячі репресованих, у  тому числі з України. Здійснювалися  реформи, що певною мірою сприяли  розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері  культури. Певною мірою розширювалися  права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування  понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955—1965 рр.) виробництво  тракторів у республіці збільшилось  вдвоє, магістральних тепловозів —  в 11 разів, екскаваторів — у 17 разів  тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною  мірою за старими рецептами, переважно  екстенсивним шляхом. Іншою серйозною  вадою було те, що, як і раніше, продукція  народного господарства знаходила  попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала  світовим стандартам. Основну частину  радянського експорту становила  не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала  одним з основних виробників сільськогосподарської  продукції. Проте село на середину 50-х  років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники — безправними. Все це вимагало термінових змін у  сільському господарстві. Однак цього  практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці  та врожайності, а на нарощування  кількісних факторів, розширення територій  під зернові культури. В УРСР удвоє  збільшилися посівні площі під  кукурудзу. Загострилися проблеми в  розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959—1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

Неоднозначні події відбувалися  в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних  Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму  зі складу РРФСР до складу УРСР. При  цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного  кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських  зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських  угідь цієї області передбачала  єдине управління господарством  півострова. Після 1954 р. на території  Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість  комунікацій, повністю забезпечено  півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього  населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Рішення Президії Верховної  Ради СРСР 1954 р. з цього питання  повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою  відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання  територіальної цілісності та кордонів країн Європи.