Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

 

На початку XX ст., незважаючи на обмеження з боку влади, чималих  успіхів досягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї доби стала поема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу й  непереможність українського народу. Одним із вищих досягнень української  прози вважається повість М. Коцюбинського  «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив  світ гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р., але  не змогли видати в зв'язку з горезвісним  Емським указом. Пафосом свободи  й непокори пройняті палкі твори  Лесі Українки. Помітними постатями  в українській літературі були Я. Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко та ін.

 

Долаючи заборони, розвивалося  українське мистецтво. Неперевершений внесок в національну музичну  культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. він  організував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівців різних галузей музичного мистецтва. Серед  її вихованців — композитор К. Стеценко, співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С. Крушельницька, чий неповторний голос ввійшов  у світову скарбницю вокального мистецтва. В українському театрі існувала ціла плеяда видатних митців — М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив у Києві перший український  стаціонарний театр, де здійснив постановку таких відомих українських опер, як «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. В образотворчому мистецтві плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М, Самокиш, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін. Український живопис  знаходив своїх шанувальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.

 

Таким чином, у період після  революційної реакції українська культура не тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню  національної самосвідомості народу.

 

 

 

41. Проголошення УНР.

 

Після повалення царизму  в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з  офіційним Тимчасовим урядом діяли  Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими  органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський  комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня  постала Рада об'єднаних громадських  організацій і відбувся 1-й Український  національний конгрес, який передав  політичну владу Центральній  Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших  організацій. Головою Центральної  Ради став визнаний лідер національного  відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий  склад Центральної Ради на чолі з  М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з  С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень  того ж року) запропонував Центральній  Раді домогтися національної автономії  України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також  висловився за автономію України  і обрав Раду селянських депутатів  як складову частину Центральної  Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.

 

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у  складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в  українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія  України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український  уряд — Генеральний секретаріат  — у складі восьми генеральних  секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і  громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ  посів С. Петлюра, з земельних  справ — Б. Мартос, із міжнаціональних  — С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських  інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.

 

З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В  ньому йшлося про скликання Всеросійських  Установчих Зборів, які мають закріпити  автономію України, про невідокремлення  від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна  розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії  України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу  генерала П. Скоропадського.

 

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища  в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з  В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція  зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

 

У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового  округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення  Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній  Раді залишалося тільки відповідним  актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від  Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська  республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності  на землю поміщицьких та інших  нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю  всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий  день. Передбачалося скликання Українських  Установчих Зборів.

 

У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в  Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень  здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу  до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд  із цим посилювалися суперечності між  більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий  конфлікт, який тільки чекав свого  приводу, а їх знайшлося принаймні  два.

 

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини  та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української  влади, але згодом стали активно  агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння  цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося  ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів  додому вони мали найкоротший шлях — через Україну. Українська влада  зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним  радянської влади й недопущення  на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний  секретаріат приймає рішення  про припинення постачання хліба  до Росії та про організацію власної  грошової системи. Отож намір УНР  боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з  радянською Росією.

 

Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської  агітації більшовиків уряд УНР втрачав  свій вплив на маси. В той же час  вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад  у грудні 1917 р. було проголошено створення  Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало  інтереси русифікованої частини  насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.

 

Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна  ситуація: на частину її території  поширювалася влада ЦР, на іншу частину  — радянсько-більшовицька влада, нав'язана  Росією. В такій обстановці, в  січні 1918 р., було скликано чергову сесію  Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю  і про самостійність Української  держави. Есери, які після кризи  уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим  ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові  УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт  мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

 

Проте домогтися цього  Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися  до Києва. Через три дні після  проголошення IV Універсалу останні  військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

 

 

 

42. Україна за Гетьманства  П.Скоропадського

 

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли  на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з  Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина  запросила і представників Центральної  Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

 

Визнавши Україну самостійною  державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала  з нею окрему угоду, обіцявши разом  зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним  договором з Австро-Угорщиною  передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого  боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку  Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли  Україні військову допомогу.

 

Через два місяці після  брестських переговорів Україна  була звільнена від більшовицьких  військ. Центральна Рада повернулася  до Києва. Заможні селяни, землевласники  вимагали від влади визнання приватної  власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні  та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також  між українською та німецькою  сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну  ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

 

29 квітня 1918 р. в Києві  зібрався Хліборобський конгрес,  в роботі якого взяли участь  майже 8 тис. делегатів, переважно  селян. Учасники конгресу рішуче  засуджували політику Центральної  Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної  власності на землю та утворення  міцної державної влади у формі  історичного гетьманату. Присутні  одноголосне обрали на гетьмана  П. Скоропадського. Того ж дня  в соборі св. Софії єпископ  Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

 

П. Скоропадський сконцентрував  у своїх руках практично всю  повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну  Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і  «Закони про тимчасовий державний  устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і  передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське  самоуправління.

 

Одним з найвизначніших досягнень  гетьманату П. Скоропадського було енергійне  національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві  та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна  бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві  діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів  міста.

 

Без перебільшення можна  стверджувати, що жодна інша влада  всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх  зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом  зовнішньої політики. Разом із тим  на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови  взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах  імперії Романових. Здійснювалися  кроки, спрямовані на встановлення дружніх  відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон  «Про посольства 1 місії Української  Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських  консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних  зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

 

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері  було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній  підготовці, фаховому рівні, принциповості  та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української  Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

 

Європа і світ у цей  період більше стали знати про  Україну як незалежну, самостійну гетьманську  державу. Однак у самій Україні  П.Скоропадський не користувався таким  авторитетом. Він не мав підтримки  ні білогвардійських сил, ні лідерів  більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість  реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.