Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

 

«Спілку» (Український соціал-демократичний  союз) створено 1904 р. на базі частини  РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський. Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації.

 

Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія, створена 1904 р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом були невеликими, а за політичними орієнтаціями близькими  до ліберально-буржуазних поглядів російських кадетів.

 

 

 

36. Західноукраїнські землі  на початку ХХ ст

 

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн  тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом  із тим тут були і свої особливості.

 

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної  Галичини, Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. У Галичині на 1903 р. налічувалося 24 акціонерних  об'єднання, а в 1912 р. їх уже було ЗО. На Закарпатті діяло дев'ять промислових  акціонерних товариств. Динамізувався  процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число  підприємств зменшилося майже вдвічі. Нові явища спостерігалися у сфері  фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу роль у розвитку економіки  краю відігравав не тільки український  капітал, а й іноземний — австрійський, румунський, молдавський.

 

Що ж стосується сільського господарства, то тут ситуація суттєво  відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості  та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому  секторі економіки було зайнято  близько 90% населення.

 

Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей  період на західноукраїнських землях, віддзеркалювались і в суспільно-політичному  житті краю. Це, зокрема, знайшло  своє відображення у більшій структурованості населення, а відтак — у виникненні численних місцевих українських  політичних партій.

 

Наприкінці 90-х років почали проявлятися суперечливі тенденції  в діяльності Української радикальної  партії, створеної 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка. В її лавах сформувалися три політичні  групи: власне радикальна на чолі з  М. Павликом, К. Трильовським, Ю. Бачинським, соціал-демократична на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М, Новаковським; та національно-демократична на чолі з В. Охрімовичем, М. Левицьким, В. Будзиновським. Остання виступала  за згуртування всіх українців навколо  ідеї української державності. Соціал-демократи  пропонували реформувати УРП  та об'єднати її з соціал-демократичною  партією Австрії. Радикальна група  не заперечувала ідею утворення Української  соціал-демократичної партії, висловлювала свою готовність співпрацювати з  нею, але відкидала необхідність об'єднання із соціал-демократичною  партією Галичини, звинувачуючи її в націоналізмі.

 

18 вересня 1899 р. на конференції  соціал-демократів було прийнято  рішення про утворення УСДП, а  26 грудня того ж року на з'їзді  представників національно-демократичного  крила УРП, організації «Народна  Рада» та Комітету львівських  русинів була створена Українська  національно-демократична партія.

 

Загострення соціально-економічної  та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні  страйкового руху. Найбільших масштабів  сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в  якому взяли участь до 200 тис. сільських  робітників і який був підтриманий  всіма українськими партіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й  політичні вимоги. Такого характеру  набули страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905—1907 рр. страйковий рух під впливом  російської революції набув усеохоплюючого характеру.

 

Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського  парламенту, трудящі Галичини в 1908— 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського  парламенту 20 українців — переважно  соціал-демократів та радикалів.

 

Заслуговує на увагу питання  про ставлення українських партій до Першої світової війни. Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стане першою мішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці погляди поділялися й іншими українськими партіями краю.

 

Важливою складовою суспільно-політичного  руху на західноукраїнських землях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська організація  «Сокіл» стала провідною у  Східній Галичині і функціонувала  аж до 1939 р. Не менш популярним було товариство «Січ», засноване К. Трильовським —  юристом за фахом, депутатом віденського  парламенту та галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації  не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справи.

 

Таким чином, на західноукраїнських землях на початку XX ст. відбувалися  важливі зрушення, пов'язані з  перебудовою економіки на ринкових, капіталістичних засадах. Це стосується й інших сфер життя українців, які жили під егідою Австро-У горської імперії. Дуже важливим було те, що кращі  представники західноукраїнської інтелігенції попри утиски й переслідування робили все можливе для того, щоб підтримувати ідеї боротьби за національну і політичну  незалежність України як єдиної держави.

 

 

 

37. Україна в роки першої  російської революції

 

Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство, станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної  кризи і, врешті, поразка Росії  у війні з Японією - все це призвело Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими  військами. Цей день потім стали  називати «Кривавою неділею».

 

На знак протесту відбулися  страйки і в Україні — у  Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових  центрів підтримало українське селянство, яке влаштовувало масові погроми  поміщицьких маєтків.

 

Помітно активізувався український  національний рух. Кращі представники інтелігенції, які самовіддано працювали  в культурно-освітніх організаціях — «Просвітах», піклувалися про  організацію бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції, проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському  університетах запроваджується  курс української літератури. З'явилась  україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити в  Лубнах з ініціативи В. Шемета.

 

Революційні настрої охопили  армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло  повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі  більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади організації, відсутність підтримки — все  це змусило команду припинити  боротьбу і здатися румунським властям  в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р. в  Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант  П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених. Жорстоко придушувались і селянські виступи.

 

У жовтні 1905 р. починається  загальний політичний страйк. У ньому  взяли участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянські права, політичні свободи, а також  скликання Державної Думи з законодавчими  правами. Цей документ розмежував політичні  сили на три основні групи. Перші  — головним чином ліберали —  сприйняли маніфест із надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі  вважали, що маніфест — це тактичний  маневр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином  партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з  В. Ульяновим-Леніним. Третя група  складалася з тих, хто цілком заперечував  будь-які нововведення і захищав  існуючу політичну та економічну систему. Це були переважно представники партій та організацій крайньо правої орієнтації. Не випадково, що після  виходу маніфесту події розгорталися досить гостро і драматично. Сталися  погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи  робітників Горлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.

 

У цей період відчутно активізується  український національний рух. Українською  мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють просвітянські  організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на своєму II з'їзді РУП  була перетворена в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої стали  М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра. Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін.

 

Важливою подією стали  вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві партії, за винятком радикальної  і демократичної, бойкотували вибори. Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в  Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Громада  мала свій друкований орган — "Украинский вестник". Політичною платформою громади  була вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З  відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися  в січні 1907 р. На цей раз у них  брали участь усі політичні сили України. Як і раніше, Україну представляли 102 депутати, а українська громада  складалася з 47 депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті  з Думи». Більшість депутатів  становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й Думі, вимагали автономії  України, допущення української  мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2-га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені  зміни, внаслідок яких селянство  України позбавлялося права надсилати  до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї  роботи в Думі.

 

Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр., справили вплив і на Західну  Україну. Ще в листопаді 1905 р. для  керівництва революційним рухом  у цьому регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого  був К. Левицький. У Галичині в  цей період відбулося 211 робітничих страйків, активізувалися селянські  виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий  страйк сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як економічні, так і політичні  вимоги, і австрійський уряд вимушений  був піти на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у  виборах до парламенту.

 

Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все  ж була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу. Революція  сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні  здобутки у справі українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів  зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового  вісника». Часопис «Киевская старина» отримав назву "Україна" і видавався  українською мовою. Виходила чимала кількість інших українських  видань - "Українська хата", "Рідний край", "Дзвін", "Село" тощо. Всього за роки революції вийшло 24 україномовних  газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових видавництв, які спеціалізувалися на виданні  літератури рідною мовою. Вперше за редакцією  В.Даманицького вийшло повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.

 

 

 

38. Україна напередодні  першої світової війни. Реформа  Столипіна.

 

Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного  суспільства, однак вони не змінили  основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш негативним були наслідки поразки революції  у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською  мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій  «Просвіти» були ліквідовані. Така ж  доля спіткала практично всі основні  українські періодичні видання. Натомість  за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 р.

 

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітську кампанію. Відчайдушні  зусилля робилися міністерствами юстиції  та внутрішніх справ, аби засудити невинну  людину. Проте на захист Бейліса  виступили демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники, зокрема В. Короленко. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.

 

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини  правлячої верхівки визрівало розуміння  того, що політика репресій і заборон  може стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі  б динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став голова уряду П. Столипін. Він  запропонував провести в Росії аграрну  реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні  проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З  цією метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопада 1909 р., давав право сільській громаді  переходити на хутори. В Україні  тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю  великої родини, її не можна було продавати чи ділити. Новий закон  дозволяв кожному вийти з подвірного господарства і стати власником  своєї землі. Головне гальмо в  розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і  контроль якої постійно тяжів над  ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала общині. Ця система мала й інші серйозні вади. Вона, зокрема, не давала можливості застосування передових методів  господарювання. В політичному плані  община, на думку ініціаторів реформи, була формою зрівнялівки, що вела село до ще більшого зубожіння, створюючи  підґрунтя для соціального невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарство усіх регіонів імперії, але  до ще гірших наслідків спричинялася вона для України, де населення було більш звичне до індивідуального  господарства, до хуторів. Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися після  столипінської реформи у спільному  володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою з питань аграрної реформи, не тільки проголошували, а й значною  мірою гарантували право селянина на власну землю. Зокрема, селяни могли  брати кредити в Селянському  поземельному банку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення агрикультури, реорганізація місцевого  самоуправління, запровадження загальної  початкової освіти та інші заходи.