Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

 

У 1867 р. за допомогою українців  зі сходу у Львові було започатковано  часопис «Правда», в якому друкувалися  твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших  видатних діячів української культури. Через рік народовці заснували  товариство «Просвіта», яке видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою  Товариства став А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення друкованого  органу народовців «Діло», а також  першої політичної організації народовців.

 

У 1873 р. за сприяння меценатів  із Наддніпрянщини у Львові постало  Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в  наукове. У товаристві працювали  М. Грушевський, І. Франка, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних  наукових і літературних праць.

 

У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточно перейшли на службу російському царизмові, заснували  свою політичну організацію —  «Народну Раду». Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова  з ініціативи І. Франка і М. Павлика  тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять  років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з  прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, засновану І. Франком і  К. Левицьким.

 

Активізує свою роботу Наукове  товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком  загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий вісник».

 

Отже, другу половину —  кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення національно-визвольного  руху, посилення позицій та ролі тих суспільно-політичних сил, котрі  чітко виступали за всеукраїнське  єднання на принципах визнання незалежності й української державності.

 

 

 

34. Українська культура  другої половини ХІХ ст.

 

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність  тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав  розвиткові української культури, зокрема  не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.

 

Школа в Наддніпрянській  Україні — від початкової до вищої  — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова  повинність, введена з 1872 р., бо українців  засилали на службу переважно за межами України.

 

Придушена у рідному краї, українська література була змушена  шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х  років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували  українську мову та культуру. Чималий  внесок до справи національного відродження  зробив, зокрема, професор Чернівецького  університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української  мови в цьому німецькомовному  навчальному закладі.

 

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких  письменників і суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного  життя довгий час у Галичині був  часопис «Зоря», в якому активну  участь брали представники Наддніпрянської  України. З 1898 р. він був реорганізований  у «Літературно-науковий вісник». Упродовж 80—90-х років українською мовою  було перекладено чимало творів світової літературної класики.

 

Отож попри утиски й  переслідування процес консолідації української  нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні  соціально-економічні зрушення, пов'язані  з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок  денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але  вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

 

У 1864 р. була здійснена реформа  освіти. Усі типи початкових шкіл дістали  назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного  робили земства. Наприкінці XIX ст. в  Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський  та Львівський політехнічні інститути  тощо.

 

В Україні того часу працювали  такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у  розвиток української освіти та науки  зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені  М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції  української історії. Плідно працювали  в цьому напрямі й представники молодої генерації істориків  — О. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови після появи  Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому  належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли  І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

 

Розвиток української  культури цього періоду важко  уявити без драматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За  двома зайцями», М. Кропивницький  — «Доки сонце зійде, роса очі  виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося  театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа «Руська  бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив  у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був організований  перший постійний російський театр  М. Соловцова.

 

Свої досягнення мала й  українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу  «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху  в музичному житті України  становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був  автором музики до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна  ніч», «Утоплена» та ін.

 

Важливою складовою української  культури другої половини — кінця XIX ст. було образотворче мистецтво, зокрема  твори С. Васильківського («Степ  на Україні», «Ранок» та ін.), академіка  М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі  був еклектизм — поєднання  елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий  оперний театр.

 

Отже, незважаючи на спротив  влади, в українському народі визрівали  й діяли патріотично налаштовані  сили, в усіх сферах суспільства  поступово, але невпинно розвивався процес національного самоствердження.

 

 

 

35. Економічний розвиток  і суспільно-політичний рух на  початку ХХ ст.

 

Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій  — Російської, до якої входили землі  на схід від р. Збруч, та Австро-У  горської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало  понад 20 млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5 млн, а в  Буковині — 300 тис.

 

У Східній Україні промисловість  і сільське господарство розвивалося  досить високими темпами. Важливими  центрами промислового розвитку стали  Донбас та Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка, пролетаризувалися  старі — Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч  переселенців із Росії в пошуках  кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України  виникали значні промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у  фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас —  буржуазія. З'являлися відомі далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них — Михайло Терещенко - не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей  сільського господарства, став відомим  банкіром і промисловцем, а й виділяв  чималі кошти па розвиток української  культури. І в цьому плані він  не був одиноким.

 

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю. Тут продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швидкими темпами  розвивалися фермерські (за колишньою  термінологією — «куркульські») господарства, які різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництва тощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні з іншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям у містах, створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічним підґрунтям для серйозних класових конфліктів.

 

Важливою складовою суспільного  життя в Україні початку XX ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і  раніше, з'явилося й чимало нових  рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав  загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема проводилися  масові заходи за участю широких верств української інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя  творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького тощо, — які сприяли  зростанню національної свідомості, духовному єднанню українців  обох імперій.

 

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано  в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступками влади. Студентам було дозволено  створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого  боку громадськість дедалі гучніше  вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови.

 

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало  вияв, зокрема, у створенні політичних партій.

 

Перші українські національні  партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах демократії, соціалізму й соборності українських  земель. Своїм завданням партія вважала  здобуття української автономії  у складі Австро-Угорщини, а в  перспективі ставилося за мету створення  незалежної Української держави. В 1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші марксистськи налаштовані діячі, які заснували  Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т. Окуневський  та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стояла ближче до інтересів  селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українською партією Галичини.

 

У Наддніпрянській Україні  виникають гуртки «свідомих українців», котрі прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було засновано  «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О. Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю  метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України, об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

 

Через три роки (1900 р.) виникає  перша політична партія в Наддніпрянській  Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові  з ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д. Познанського та ін.

 

Партія об'єднала різні  покоління й верстви українців  у боротьбі за національне та соціальне  визволення. Вона мала шість організацій  — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані  М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Найближчим завданням  вважалося повернення українських  прав, гарантованих російським царем  у 1654 р. за Переяславською угодою.

 

У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі з М.Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом  повинна бути суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і  націоналізм, і марксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію  РУП очолював М. Міхновський. Фракція  виступала з чітких націоналістичних позицій, не позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для українців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її члени вважали, що РУП має відмовитися  від національної орієнтації і стати  автономною складовою Російської соціал-демократичної  робітничої партії. У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став М. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис «Селянин», газета «Праця».

 

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С. Шеметами, О. і С. Макаренками  та ін. Політична орієнтація партії була викладена М. Міхновським у  так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування  української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було «Україна для  українців». УНП була єдиною партією  в Наддніпрянській Україні, яка  послідовно обстоювала ідею державної  самостійності України.

 

Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є. Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед  її вимог — надання Україні  автономії у складі Російської імперії, встановлення конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового  сейму, українізація адміністративного  апарату, освіти, культури. Загалом  політична платформа УДП багато в чому нагадувала партію конституційних демократів Росії.