Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

 

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани  хлібозаготівель, однак, залишилися без  змін. У 1932 р. площа посівів в Україні  зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель  був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного  поля селяни каралися розстрілом або  концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи  колгоспникам ані зернини.

 

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих  умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася  виділити Україні лише 3 млн пудів  хліба. Яка його частина потрапила  голодуючим, і сьогодні залишається  невідомим. Відоме інше: втрати України  становили 5—7 млн люду. Цей голодомор  був безсумнівно штучним і  класифікується як радянсько-більшовицький  геноцид проти українського народу.

 

 

 

50. Стан культури України  в 30-ті роки.

 

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної  економічної та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті роки - це період, коли давно вже була придушена  НЕП, коли припинилася українізація, період, коли почався "наступ соціалізму по всьому фронту", коли масові репресії стали невід'ємною складовою радянсько-більшовицької  політики. Це був період утвердження  сталінського тоталітарного режиму.

 

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі  їй були необхідні, виявляла турботу  про її розвиток. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю  та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для  роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість  населення УРСР у віці до 50 років  становила майже 95%. Запроваджується  єдина структура загальноосвітньої  школи: початкова, неповна середня  і середня. Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у  викладі матеріалу мали дотримуватися  тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної  історії слугував сталінський «Короткий  курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей  навчалося в українських школах. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

 

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу  і другу п'ятирічки українські вузи за скороченою програмою підготували  майже таку ж кількість спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало відмінностей в  їхній фаховій підготовці: на перший план висувалися політико-ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація навчального процесу  стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж адміністративна  система всіляко культивувала неприязнь  до інтелігенції. Більше того, йшов масовий  «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних  діячів української науки, культури, релігії — як членів вигаданої  ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками»  СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес —  так званого «Українського національного  центру», за яким були репресовані 50 представників  української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий  історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки — геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ  С. Семківський. Однак навіть за цих  умов українські науковці встигли зробити  чимало корисного. Визнання набули праці  О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

 

Прес ідеологізації особливої  шкоди завдавав сфері культури. Вона була цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у  середині 30-х років було утворено єдині контрольовані Москвою  спілки — письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою  держава придушувала будь-яке  відхилення від «лінії партії».

 

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК української  компартії П. Постишева. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація  всіх сфер життя. На знак протесту наклали  на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені  та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного  режисера Л. Курбаса, а організований  ним театр «Березіль» закрито. У  грудні 1934 р. у справі так званого  «Українського центру білогвардійців-терористів»  було засуджено до розстрілу 28 представників  української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними  звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали  І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна  втратила близько 500 талановитих письменників. Валда стояла на заваді творчості  таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков  та ін. У 30-х роках О.Довженко не з  власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

 

Таким чином, стан української  культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х  роках, українська культура потрапила  під жорсткий ідеологічний прес режиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. "Розстріляне  відродження" - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української  культури в цей період.

 

 

 

51. Україна під час другої  світової війни.

 

Роз'єднаність українських  земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою  проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній  та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу  багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати  українські землі й перетворити  їх на свою колонію.

 

Напередодні Другої світової війни населення Західної України  становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну  політику. Це викликало обурення українців, призводило до спротиву офіційним властям.

 

 

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських  націоналістів (ОУН), яка ставила  за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською  окупацією. Карпатська Україна, що проголосила  свою незалежність 15 березня 1939 р., практично  того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали  радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося  розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з  іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

 

1 вересня 1939 р. нападом  Німеччини на Польщу почалася  Друга світова війна. 17 вересня  польський кордон перетнули війська  Червоної армії. Офіційною радянською  пропагандою це було кваліфіковано  як «визвольний похід» у Західну  Україну. 22 вересня було встановлено  попередню демаркаційну лінію  між військами агресорів, а  28 вересня СРСР і Німеччина  уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана  економічна угода, згідно з  якою на 15 травня 1941 р. Німеччина  отримала від СРСР 632 тис. тонн  хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис.  тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини.

 

У згаданому таємному протоколі  йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ  Герца.

 

Отож відтоді майже  всі українські землі, котрі перед  тим перебували у складі інших  держав, були зібрані докупи в межах  СРСР. З одного боку, цей факт мав  безумовне позитивне значення: возз'єднання  західноукраїнських земель об'єктивно  відповідало одвічному прагненню  нашого народу до єдності, соборності. Але не можна не враховувати того, хто, навіщо та якими методами робив  це. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення  «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога  скоріше покласти край визвольному  рухові населення Західної України. Для цього застосовувалися не лише репресії. З тактичних міркувань  було зроблено ряд кроків, спрямованих  на обмеження польського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала мовою викладання у названому  на честь І. Франка Львівському університеті.

 

Однак у становищі нових  територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької  радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних  видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національне  налаштованої Галичини на радянську  Україну. Ось чому влада з такою  наполегливістю насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. З  осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України. Довгождане возз'єднання українських  земель виявилося кривавим.

 

22 червня 1941 р. Німеччина  напала на СРСР. У загарбницьких  планах фашистів Україна займала  особливе місце. Згідно з планом  «Ост» Німеччина мала намір  депортувати з України десятки  мільйонів людей, переселивши  сюди колоністів-німців. Частину  її земель передбачалося передати  сателітам гітлерівської Німеччини.

 

Вже перші дні війни  показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона  армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська  захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти  взяли Київ, у жовтні — Одесу  й Харків. До кінця 1941 р. була окупована  майже вся Україна. Величезними  були людські та матеріальні втрати.

 

Сподівання західних українців  на те, що з приходом сюди німців і  відступом більшовиків для них  настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями  вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною  державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття  Акта про незалежність України —  С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.

 

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений  Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити  опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські  партизанські формування. В окупованому  Києві була створена Українська Національна  Рада — політично-громадський центр  під орудою ОУН. Діяли підпільні  більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася  в основному на Лівобережжі, то збройні  формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах  Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну  раду. Більшовики однак, вбачали в  ОУН— УПА посібників Німеччини, своїх  ворогів. З цієї причини антинацистський  рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.

 

Події на фронтах, особливо після  поразок Німеччини під Сталінградом та Курськом, стали розвиватися вже  на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно  перейшла до Червоної армії. Почалося визволення Лівобережної України. Червона  армія мала потрійну перевагу над  німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частина якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою  Британією. Поповнена величезними  людськими ресурсами, Червона армія  розгорнула енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні —  Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у  війні.

 

 

 

52. Україна на завершальному  етапі другої світової війни  (1943-1945).

 

Завершальний етап Другої світової війни посідає дуже важливе  місце як у світовій історії, так  і в історії України. Саме тоді починали формуватися нові погляди  на повоєнну розбудову світу, на всю  систему міжнародних відносин. І  що ближчою ставала перемога над  спільним ворогом, ці питання привертали дедалі пильнішу увагу політичних лідерів  США, Великої Британії, СРСР.

 

Що стосується ходу Другої світової війни в 1944—1945 рр., то тут  ставало дедалі зрозумілішим, що антигітлерівська коаліція впевнено йде до перемоги над нацистською Німеччиною. Зокрема, 1944 р. став роком остаточного визволення українських земель від німецько-фашистських  загарбників. У лютому 1944 р. в районі м. Корсунь-Шевченківський було ліквідовано  велику групу німецьких військ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон з Румунією. Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крим, основні  зусилля сконцентрувалися на західному  напрямку. Під Бродами було розбито  вісім німецьких дивізій, у тому числі дивізія СС «Галичина». Були звільнені Львів, Станіславів, Ужгород.

 

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й  Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду  про возз'єднання Закарпаття з  Українською РСР.

 

Чималий внесок у розгром  фашистів зробили радянські партизанські формування М. Наумова, О. Федорова. Певних успіхів досягло і з'єднання  С. Ковпака під час свого карпатського рейду. Складовою частиною всеукраїнського  руху спротиву нацистам були дії Української  повстанської армії. Тільки восени 1944 р. вона здійснила 800 рейдів. Після того як по Західній Україні пройшли радянські  війська, УПА організувала низку  акцій з метою перешкодити  мобілізації та депортації українського населення. Тоді ж із тактичних міркувань  німці звільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника. Однак  своєї мети вони не досягли: ОУН—УПА  не відмовилися від боротьби на два  фронти — і проти більшовиків, і проти нацистів.