Становлення архівної справи за княжої доби

П'ята. Будь-які потуги українських радянських учених зосередити свої зусилля на з'ясуванні витоків вітчизняної рукописної книги в контексті нових відкриттів слов'янознавчої науки натикалися або на офіційну заборону, або на одностайну блокаду таких відкриттів з боку представників російської офіційної науки.

Причина таких  заборон крилася не в науковій, а в ідеологічній площині: визнати бодай теоретично факт існування таких давніх українських рукописів, які, на жаль, не збереглися, означало б, остаточно підірвати вироблені століттями постулати російської історичної науки щодо спільної колиски «трьох братніх народів», щодо їхньої спільної мови, щодо привнесеної з Новгорода в Київ Рюриковичами державності Русі, щодо ролі «старшого брата» у формуванні й збагаченні культури слов'янських народів.

Якщо в період перебування України в складі Російської імперії деякі автори все ж могли опублікувати, бодай у неофіційних друкованих органах на кшталт «Київської старовини», свої міркування щодо відмінних шляхів виникнення й розвитку культур трьох слов'янських народів — українського, білоруського і російського, то із утвердженням на колишніх просторах цієї імперії радянської влади робити це ставало все важче. З ідеологічних причин усі підрадянські роки у вітчизняній періодиці, чи, тим більше, в якомусь окремому виданні, не могло з'явитися жодної об'єктивної наукової публікації, присвяченої витокам української літописної книги. Домінувала затверджена згори так звана наукова концепція «спільної колиски», «спільного коріння», за якої весь колосальний культурний і науковий набуток, уся духовна спадщина Київської Русі — безпосередньої праукраїнської держави — беззастережно присвоювалася Росією. Як суто українські, можна було розглядати й досліджувати лише ті рукописи, які створені були на українських теренах, починаючи з ХІV століття.

В інших умовах працювали на цій ділянці українські вчені-емігранти, створивши для цього на Заході цілі науково-дослідні інституції. Їм ніхто не «спускав згори» ніяких концепцій і не примушував працювати на методологічно хибних засадах. І це був величезний позитив у дослідній роботі. Та водночас, перебуваючи на чужині, вони були позбавлені найголовнішого — джерельного матеріалу, архівів, оригінальних літописів і стародруків. Саме з цієї причини, скажімо, лекції за редакцією Дмитра Антоновича «Українська культура», які читалися в 30-ті роки ХХ століття в Чехо-Словаччині українськими вченими-емігрантами і які були, нарешті, перевидані в Україні в 90-х роках з рекомендаційним грифом Міністерства освіти України для використання їх у навчальному процесі, несповна висвітлюють окремі принципові питання становлення і розвитку української культури [11]. Зокрема в тій частині, яка стосується рукописної книги, автори курсу не змогли, за браком архівних матеріалів, визначити більш ранній (від другої половини ХІ століття) час появи перших українських рукописних книжок.

Шоста. Розірвати, нарешті, цей гордіїв вузол, вийти із своєрідного «зачарованого кола століть» не вдається й через домінування прихильників теорії «спільної колиски» в сучасній офіційній українській науці.

Зазвичай оприлюднення результатів досліджень у галузі гуманітарних наук, які в радянські части проводилися чималим загоном вітчизняних учених академічних інституцій, підпорядкованих українській Академії наук, ставали своєрідним орієнтиром для представників вузівської науки, дослідників молодшої генерації, зосібно на периферії. Варто було сподіватися, що з набуттям Україною незалежності ці орієнтири підкріпляться новими, сміливими і політично незаангажованими теоріями, гіпотезами і відкриттями, спрямованими на з'ясування давно вже окреслених "білих плям" вітчизняної історії. Однак, принаймні у контексті нашої проблематики, помітних зрушень, які привели б до прориву блокади, на жаль, не сталося. Ми продовжуємо ходити, за влучним висловом професора Анатолія Погрібного, по зачарованому колу століть, і все ще боязко, з пересторогою, а часом і категоричним несприйняттям ставимося до будь-яких спроб вийти за усталені межі, бодай ввести до наукового обігу нестандартні результати окремих досліджень чи, зрештою, гіпотез.

 

5.1 Проблеми  періодизації становлення давньоукраїнської книги

 

На подання  міністерств інформації, культури та мистецтв, освіти, Національної спілки письменників, Національної академії наук України 1998 рік, відповідно до указу Президента України, був оголошений у державі роком тисячоліття українського літописання і книжкової справи [2]. Отож, уже не лише на науковому, а й офіційному рівні було визнано українську належність усього того, що було створено на нашій землі, нашими попередниками, що стало основою витоків і формування вітчизняної мови, літератури, культури в цілому. Головною домінантою ювілейних заходів, що повсюдно пройшли того року в Україні, були тези про тисячоліття українського літописання як «виняткову дату в історії української культури», про «тисячолітнє коріння і витоки нашої духовності», про «українське походження Реймської та Остромирової Євангелій».

Незадовго до відзначення  цієї дати у львівському видавництві  «Світ» вийшла добротна в редакційно-видавничому  і поліграфічному виконанні книга  відомого в країні і за кордоном професора Якима Запаска «Українська рукописна книга». Видання це побачило світ у престижній науковій серії «Пам'ятки книжкового мистецтва України». У цій книзі зроблено першу спробу в хронологічній послідовності дослідити тривалий і складний шлях розвитку українського рукописного книжкового мистецтва в період від глибокої давнини до ХVІІІ століття.

Із скрупульозністю  ретельного дослідника тут детально описано 128 збережених донині найдавніших  манускриптів-пам'яток за такою послідовністю: порядковий номер рукопису, дата і місце його написання; формат, кількість аркушів, сторінок, кількість рядків на сторінці; кількість стовпчиків; матеріал, на якому написаний рукопис; оправа; зміст; оздоблення; історія рукопису. Оглядаючи ту чи іншу книжкову пам'ятку, написану нашими авторами, на нашій землі, дослідник зазначає нинішнє місце її зберігання. Парадоксально, але переважна більшість цього духовного надбання українського народу, предмет його величі й гордості у різний час була привласнена іншими державами і сьогодні знаходиться поза межами України.

Така вже  доля випала українському народові, що його історію не раз писали-переписували (на власний розсуд, на догоду замовникам) інші, відмовляючи цьому ж народові в праві неупереджено й розважливо вести власне літописання, робити власну періодизацію свого історичного поступу, розпоряджатися власними набутками в царині духовної і матеріальної культури.

Важливо з цього  приводу наголосити, що проблема з'ясування походження і рукописного, і, відповідно, друкованого слова кожного народу має принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальному цивілізаційному поступі. Надто ж для українців. Адже саме історія української книги як найважливішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає, за словами Олександра Лотоцького, багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.

Володіючи новим, відносно недавно віднайденим матеріалом, варто переглянути усталену досі періодизацію становлення і розвитку української рукописної (видавничої) справи. І починати її слід не з Київської Русі, а значно раніше — з дохристиянської доби. Наступними періодами розвитку видавничої справи на давньоукраїнських землях можуть розглядатися доба княжого Києва і Галицько-Волинська доба.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Отже, зробивши невеликий аналіз архівної справи за княжої доби, розглянувши деякі документи, можна зробити нарешті висновок. Але для початку з’ясуваити розуміння поняття архівна справа. Архівна справа - галузь  життєдіяльності  суспільства,  що охоплює наукові,  організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних і фізичних осіб, пов'язані із нагромадженням,  обліком,  зберіганням архівних   документів   та використанням відомостей, що в них містяться [1]. Якщо ж характеризувати поняття архівна справа з точки зору того, як документи формувалися в архівну справу за княжої доби, то можна визначити так: це процес збирання і формування документів на різні частини і за різним призначенням у справу, враховуючи час створення і значимість документа.

У зв'язку з швидкими і глобальними змінами, що відбулися  і відбувалися в нашій країні і суспільстві, зростанням і підвищенням науково-технічного і організаційно-економічного рівня стрімко зросла роль багатства документації, чіткіше визначаються основні функції архівних і інших інформаційних установ: зберігання, необхідної суспільству, ретроспективної інформації і забезпечення користувачів цією інформацією.

На той час  архівна справа мала свої недолі. Кожний спосіб зберігання документів: «зошит», «книга» і т.д., був по-своєму унікальним, хоча і мали певні недоліки. Якщо взяти такий спосіб формування у справу певних документів як «стовпець», то ті смужки, які були з’єднані між собою розклеювалися і потім частину документів, які знову зклеювали між собою, неможливо було знайти в правильній послідовності. Хоча такі перші способи дали поштовх для подальшого формування справ і введення нових способів.

Роздробленість  Київської Русі і встановлення в  державі нового ладу правління слугує створенню нових документів, збирання і зберігання їх. А також людей  відповідальних за все це. Спочатку це були дяки, а потім «судді».

Хоча щоб  краще вивчити історію архівної справи, не лише в часи князювання, а й взагалі всю історію формування архівної справи від початку і до наших днів, потрібен час для вивчення історичних джерел. Архіви – це не лише зберігання таких документів як накази, договори, грамоти, а також рукописи, літописи, книжки. З літопису «Повість временних літ» дізнаємося про князів і їх правління, відносини між Київською Русю та іншими державама, походи князів і т.д.

Існую багато причин щоб знову і знову вивчати  історію архівної справи ще з початків Русі, багато ще чого залишилося не розгаданим і не вивченим і кожна дрібниця в історії можливо наштовхне на щось нове.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”, 1994р.
2. Указ Президента України "Про відзначення 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні» // Палітра друку. — 1998. — № 1. — С. 1; Постанова Кабінету Міністрів України «План заходів з підготовки та проведення 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні" // Друкарство. — 1988. — Травень-червень. — С. 1.
3. Переклад за виданням: Руська правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. Склав та підготував до друку проф. С. Юшков. – К.: ВУАН, 1935. – Редакція IV. -  С. 137-144. (На основі тексту Архівної комісії АН СРСР, №240, Новгородський 1-й літопис XV ст.)
4. Василь Яременко За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Том І. – С. 173-185. (http://zapysy.com.ua)
5. Алексеева Е.В. Архивоведение: Учебник для навч. проф. образования: Учебное пособие для сред. проф. образования/ Е.В. Алексеева, Л.П. Афанасьева, Е.М. Бурова; под ред. В.П. Козлова –   4-е изд., испр. - М.: Издательский центр «Академия», 2006. – 272 с.
6. Маяковський І.Л. Нариси з історії архівної справи в СРСР. – М., 1941; 2-е вид., доп. М., 1960.
7. Ульянина У.А., Якименко А.С. Архивоведение: конспект лекций. – М.: Высшее образование, 2007. – 160 с.
8. І. Матяш Нариси з історії архівної справи в Україні/ За загальною ред. І.Б. Матяш, К.І. Климової. – К.: Видавн. Дім «КМ Академія», 2002. – С. 331
9. Літопис Руський. – К., 1990. – С.295.
10. Тимошик М. До питання про концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова в контексті поширення друкарства у слов'янських народів // II Jornadas Andaluzas de Eslavistica. Resumenes de ponencias y communicaciones. — Baesa (Espana), 1966. — P. 101-102.
11. Українська культура: Лекції / За редакцією Дмитра Антоновича. — К.: Либідь. — 1993. — 592 с.
12. Калакура Я.С. Історичне джерелознавство/ Я.С. Калакура, І.Н. Войцехівська, С.Ф. Павленко та ін. – К.: Либідь, 2002 . – 489 с. (http://pidruchniki.com.ua)
13. “Історія Української культури”, в-во “Либідь” 1994. ст. 214-217.
14. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.-

Луцьк: Вежа, 2000