Становлення архівної справи за княжої доби

Скорочена Руська правда більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у ХІІ столітті. Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113 проти лихварів.

Руська правда – це не лише документ, який описує закони Київської Русі і є архівом для нашого народу, а й: по-перше, це своєрідний літопис соціально-побутового життя України-Русі XI — XII ст. Кожна стаття «Правди Руської», як Короткої, так і Широкої редакції, — це судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а також моральною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. У статтях документа зафіксовано тільки те, що траплялося в житті і з чим князівська влада і ціле суспільство боролися. Скажімо, в карному кодексі обійдені правовою увагою інтелектуали-книжники, творці духовності. Можемо тільки говорити, що першою ознакою феодалізму є брак законотворчого інтересу до духовності, що не може не викликати певних асоціацій та історичних паралелей. За кожною статтею Статуту Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха стоїть живе поняття, конкретна історія. Історія «Правди Руської» — це наповнена живою конкретикою історія Ярослава Мудрого, його синів та онуків. Один приклад того, як карний кодекс доповнює «Літопис Руський». Ми знаємо, що в 1113 році після смерті Великого київського князя Святополка Ізяславича в Києві вибухнуло повстання проти тисяцького Путяти, дім якого був розграбований, і проти лихварів, які здирали зі своїх боржників високі відсотки (різи). Запрошений удруге на Київський престол Володимир Мономах не відразу в’їхав у Київ, а зупинився у заміській резиденції великих князів на Берестовому і з вірними йому мужами прийняв низку правових актів, зокрема про різи, щоб відразу заспокоїти розбурхану громадську думку, фактично обмеживши сваволю лихварів. За розширенням карного кодексу ми можемо документально говорити про стан суспільно-політичної думки і становище самої держави та її володарів.

По-друге, головний об’єкт «Руської Правди» — людина. До людини, її вільних чи невільних переступів спрямовано і карний кодекс «Правди Руської».  Як і література, карне право пройняте панівною ідеологією суспільства, тотожністю в поглядах на людину, на власну державу та інші народи.  «Правда Руська» — це невичерпне джерело для української історичної романістики, повістевої літератури.

По-третє, «Правда Руська»  цікава як лексикографічне джерело, надзвичайно багате історичною термінологією: видок (свідок, що бачив), послух (свідок, що чув), свод (очна ставка), верв, віра, дика віра, куна, ногата, вікша, гривня, продажа, урок, різа, куна прикладна, головажень, уборок і т. д.

По-четверте, всі статті «Правди Руської» перейняті ідеями гуманізму, що характеризує не тільки рівень судочинства, а й зближує його з передренесансними ідеями в літературі, суть яких ми бачимо в акцентації на людині, її праві на життя. «Не дозволяй, щоби сильний нищив слабкого», — повчав князь Володимир Мономах. І він же: «Не вбивайте і не наказуйте вбивати нікого, хоч буде повинен смерті».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 4. Повчання Володимира Мономаха

 

Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших  часів. Те, що дійшло до нас - це тільки одна частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утратилося в часи татарського лихоліття, в добу першої Руїни. Разом із занепадом монастирів, у яких головним чином зосереджувалися архіви, й де в основному збереглися книги, втратилося також багато давнього письменства. Цінним є “Повчання Володимира Мономаха дітям”  з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах  – одна з найвидатніших постатей у княжих часах – був сином  дуже освяченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: “Чого  не вмієте, тол того учіться, так  же як отець мій. Удома чинячи, він  зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, - так висловився у “Повчаннях...” Володимир Мономах. Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти.

Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина  ІХ Мономаха. На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. й залишив після себе світлу пам’ять, як розумний князь і добрий організатор. Володимир Мономах писав “Повчання дітям” з яким тісно в’яжеться лист до князя Олега. У ньому просить відіслати йому тіло сині Ізяслава.

Своє “Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав  у досить поважному віці, про що свідчать слава: “Сидячи на санях (тобто  готуючись до смерті), помолився  я в душі своїй і воздав хвалу  Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 р.

Якщо взяти зміст  “Повчання дітям”, то у тому можна  виділити три окремі частини: релігійні  вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої – сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: “Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватись присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів. 

Звертаючись до синів, Володимир Мономах  радить самим виконувати усі обов’язки  на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, “бо знагла людина погибає”.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині “Повчань...” Володимир  Мономах розповідає про різні  пригоди і небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нещадним, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з, власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить “Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні “Повчання...”  користувався Володимир Мономах “Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як “Повчання синам Ксенофонта” та “Повчання синові Феодори”, що ввійшли з збірник князя Святослава.

«Повчання» Володимира Мономаха нагадує  звернення князя Ярослава Мудрого  до своїх синів: «Ось я відходжу від світу цього, – говорив Ярослав, – а ви, діти мої, майте між собою любов, бо ви є брати одного отця й однієї матері. Якщо житимете в ненависті і розбраті, то самі загинете і погубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх великою працею».

В подальшому Мономах описує свої «шляхи» і «лови», тобто військові і мисливські подвиги. Ця частина твору переяславського князя є своєрідним літературним щоденником, який, на думку дослідників, він вів упродовж значного періоду свого життя. В щоденнику князь не лише перерахував події, в яких приймав безпосередню участь, але і висловлював власні враження, давав оцінку, наводив приклади діяльного цілеспрямованого життя.

Як стверджує М. М. Корінний, незважаючи на визначену компілятивність  «Повчання» і деяку ідеалізацію головного героя, воно виділяється на фоні інших давньоруських творів кінця XI – початку XII століття художністю, особливо яскраво вираженою в описі князем своїх «діянь». «Повчання» Мономаха дітям є одним з кращих зразків середньовічних автобіографій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 5. Проблеми дослідження документів княжої доби

 

Якщо  брати до уваги вивчення документів в період князювання, то дуже багато нерозкритих питань. Багато вчених не можуть пояснити звідки походять певні  літописи, рукописи і навіть книги. Тому важко деякі пам’ятки давнини комплектувати у справи і заносити до архіву. Що стосується книг, то неможливо точно сказати звідки походить та чи інша книга. Особливо це стосується давньоукраїнських книг. І цьому існує декілька причин.

Перша. У результаті численних природних і особливо суспільно-політичних потрясінь та буревіїв, на які особливо щедрою була вітчизняна історія, значна частина писаних стародавніх пам'яток безповоротно втрачалася на місці.

Книги, створені з таких делікатних і майже  незахищених матеріалів, як пергамент, папірус, папір, гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців. Ті примірники, які нашвидкуруч прилаштовувалися десь від неминучого знищення в церковних чи монастирських сховах, теж незабаром перетворювалися в попіл разом з варварською руйнацією цих святинь. Цілий том можна написати про історію знищення, спалення книжок у результаті міжконфесійних сутичок віруючих, наступу на завойовані силою території різноманітних непримиренних орденів іновірців. Сюди ж варто додати і всі ті випадки вилучення та знищення писаного й друкованого українського слова з політичних мотивів. Переконливим прикладом такого поширеного в радянську пору явища став цілком не випадковий підпал залу україніки найголовнішої наукової бібліотеки України у 60-ті роки минулого століття — бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, де зберігалися найрідкісніші, найдавніші й тому найцінніші писемні набутки народу.

Друга. Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, в усі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися.

Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які  народжувалися в київських і  при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на Півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, "святителі" та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу.

Пізніше процес множення давньоукраїнських книг із обов'язковою заміною граматичних  і мовних особливостей у російських монастирях здійснювався за вказівкою  московських ієрархів. З втратою  оригіналів київського походження з усіма явними ознаками тогочасної української мови такі твори ставали вже власністю нових її творців. Більшість же шедеврів української книжкової культури зухвало грабувалася. Така практика була започаткована ще Андрієм Боголюбським, зловісну роль якого у вивезенні назавжди з України духовних і матеріальних набутків Києва ясно проглядається із такого свідчення літописця: «…І взяли вони Київ… І грабували вони два дні увесь город — Подолля і Гору, і Софію, і Десятинну Богородицю… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали» [9, 295].

Тенденція царських правителів та їхніх прислужників вивозити все краще з близьких і далеких  околиць імперії до її столиць  — Петербурга й Москви посилювалася й за більшовицького режиму. Коли до цього додати ще й вивезення сотень і тисяч книжкових раритетів за кордон кращими представниками української політичної еміграції в надії зберегти у вільному світі ці цінності для прийдешніх поколінь українців (на жаль, значна кількість тих шедеврів безповоротно розгублена непростими дорогами європ і америк), то неважко уявити величину втрат скарбів української культури.

Третя. Весь цінний рукописний, а пізніше й друкований інвентар давньої української доби, який зберігався переважно в Росії, на цілі століття став політичним заручником окупаційної для українців російської влади в «українському питанні».

Свідомі українські наукові сили, які завжди сприймалися  офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали до того інвентарю  вільного доступу. Офіційні ж представники російської науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали розглядати давні писемні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як складову частину російської культури, як такий собі вступний розділ до історії російської книги зокрема і писемності в цілому. Навіть високий авторитет і науковий досвід таких істориків з явним українським слідом у походженні та вихованні, але з явно обмеженими рамками свого офіційно заангажованого індивідуального «я», як М. Максимович, М. Костомаров, О. Потебня, В. Антонович не спонукав їх чітко й недвозначно публічно довести ненауковість і явну заполітизованість спроб не лише офіційних наукових, а й владних чиновників відмовити українцям у праві на свою давньоруську рукописну спадщину, на своєрідність і самостійність своєї мови, культури.

Четверта. Головним аргументом у недоцільності переносити в глиб історії часові межі виникнення українського книгописання вважалася також відсутність збережених до наших днів писемних пам'яток.

Однак зусилля  вчених спрямовувалися не на пошук  таких документів, не на обґрунтування  наукових гіпотез, сміливих відкриттів, а на "застовбичення" вже затверджених згори постулатів. Розхолоджували завзяття деяких вітчизняних учених молодшої генерації й періодично озвучувані на різних наукових форумах авторитетні вислови "проти" окремих наукових світил чи результатів експертиз, що проводилися чомусь у сусідній державі, із безапеляційно категоричним і не доказовим «ні» чи «фальсифікат». Історія з введенням до наукового обігу нових даних, скажімо про «Велесову книгу», «Літопис Аскольда» чи «руські» видання Євангелії і Псалтиря, показані ще 860 року Св. Кирилу в Херсонесі, про що йтиметься нижче, — переконливе свідчення цьому. Це ж стосується і витоків української друкарської справи до так званого дофедорівського періоду. Адепти теорій «спільної колиски» і «вторинності українського друкованого слова перед російським», змирившися, врешті, із українськими друками німця Швайпольта Фіоля 1491 року, все ще і слухати не хочуть про першого українського друкаря Степана Дропана та його друкарню у Львові 1460 року (за 112 років до приходу туди Івана Федоровича). Спроба автора цих рядків обґрунтувати на ІІ Міжнародному славістичному симпозіумі в Іспанії (Баєза, жовтень 1996 року) нову, політично незаангажовану концепцію витоків української книги, викликала справжній таки політичний демарш російських учасників форуму [10].