Стан видавничої справи у XIX - поч. XX ст. в Україні

   Народовці (українофіли) – національна течія, що зародилася в 60-их роках 19ст., представники якої (в осному –молода українська інтелігенція) доводила самостійність українського народу та мови. Керівники: К.Климкович, Є.Згарський, Ф.Заревич.

  У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах. Видавали журнали: «Вечорниці», «Русалка», «Мета», «Правда» та газети: «Батьківщина» 1879р., «Діло» 1880р., а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники.

 Ними було створено  культурно – освітнє товариство  «Просвіта» 1868р., яке організовували  читальні з містах і селах,  де можна було ознайомитися  з художньою та спеціальною  літературою з сільського господарства. «Просвіта» становила противагу  антиукраїнським течіям у культурному  житті: колонізаторському, підтримуваному  цісарською владою, — з одного  боку, і русофільському, — з другого.

  Створено було Літературне товариство ім. Шевченка, яке працювало з метою розвитку української мови та літератури. Наукова робота товариства почалася з появи першого тому «Записок НТШ» - 1892р. Видавнича діяльність: газета «Діло» з 1880р., двотижневик «Зоря» - 1885-1897р., «Літературно – науковий вісник» - 1898-1913рр, започатковано видання серійної збірки «Джерела до історії України -Руси» - з 1895р. (вийшло 22 томи), «Пам’ятка українсько – руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько – руською етнології» (22 томи), «Часопись правнича і економічна», «Збірник філософської секції», «Збірник математично – природописної лікарської секції»

  Народовці створили у Галичині політичну організацію під назвою “Народна Рада”. Основна її ідея – національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.

  Лідери Руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської монархії. Наприкінці 80-х рр. завдяки енергійним діям народовці змогли відвоювати у москвофілів передові позиції і відтіснили їх на другий план.

  У середині 70-х рр. у Галичині з’являється молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій та пропонувала надати українському рухові європейського характеру. Під впливом М. Драгоманова молоді політичні діячі І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький схилялися до соціалізму. Так в українському таборі виникла ще одна радикальна течія. Через свої часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали прагнули залучити до політичної діяльності широкі народні маси Галичини та Буковини. Незабаром вони створили першу політичну партію на українських землях – Русько-українську радикальну партію (1890р.).

  У лоні цієї партії вперше в історії української політичної думки був сформульований постулат – політичної самостійності України. (В. Будзиковський, та Ю. Бачинський, 1890-1895рр.)

  Починаючи з 90-х рр. XX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає у політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізації їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

  Селянський рух також набуває політичного характеру (страйки, віче, передвиборча боротьба).

  Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пожвавлюється національний рух на західних землях. Засноване народовцями у 1868 р. для освіти селян товариство “Просвіти” на початку ХХ ст. значно розширило свою діяльність. На 1914р. “Просвіта” мала 3000 читалень і налічувала близько 37 тисяч членів. У 1894 р. засновано спортивне товариство “Сокіл”, у 1900 р. – товариство “Січ”. В них налічувалося 50 тис. членів у 1914 р. У 1913 р. виходило 80 українських періодичних видань(66 – у Галичині, 8 – на Буковині, 4 – на Закарпатті, 4 – у Відні та Будапешті).

  Формуються перші політичні партії на західноукраїнських землях: Русько – українська радикальна партія (РУРП). Її засновники: І.Франко, М.Павлик.

  Виникають ще такі політичні партії: УНДП(1899), УСДП(1899), Католицький Русько-Народний Союз(1896) перетворений у 1911 р. в Християнсько-Суспільну партію. Русофіли у 1900 р. створили Руську Народну Партію.

  У 1894 р. до Львова переїхав М. Грушевський.

  Великі заслуги в організації і піднесенні національного життя належала А. Шептицькому, митрополитові (з 1901 р.) Греко-Католицької Церкви.

  Найбільш жорстокі дії царату проти українського друкарства:

  Видання таємного Валуєвського циркуляра 1863р., автором якого був міністр внутрішніх справ – П.Валуєв. У ньому було заявлено, що «малоруської мови не було, немає і не може бути». Наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

 Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв. Також метою циркуляра було не допустити поширення освіти серед селянства.

 Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо 1862 р. у Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. — 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги, зокрема фольклорні збірники і два різні видання "Кобзаря", здійснені 1867 р. в Петербурзі Дмитром Кожанчиковим та Іваном Лисенковим.

  У 1876р – видано Емський указ - розпорядження російського імператора Олександра II від 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».

  Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:

• Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;

• Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;

• Друкувати будь-які книги українською мовою;

• Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);

• Влаштовувати концерти з українськими піснями;

• Викладати українською мовою в початкових школах.

  Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

  На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Розвиток видавничої справи у  XIX ст. Основні книжкові видання XIX ст.

  Слід відзначити, що розвиток друкарства на Україні відбувався в важких політичних, соціально – економічних та культурних умовах, якими відзначився період  19 століття. Також варто відзначити той факт, що Москва і Петербург в певній мірі також виступали як центри українського друкарства першої половини XIX ст.

  Найбільша на той час в Україні була друкарня Києво-Печерської лаври. У ній друкувались релігійні тексти мовою церковнослов’янською в її русифікованому варіанті. При ній продовжувала діяти друкарня Київської академії, яка видавала релігійні і світські книжки російською мовою "гражданськими" літерами. Розширення світського друкарства у Києві значною мірою пов’язане з діяльністю вченого-краєзнавця і бібліографа митрополита Євгенія Болховитинова. Він надав Лаврі право на видання своїх описів Києво-Софійського собору і київської ієрархії (1825, перевидання 1831, 1847 і пізніше) та Києво-Печерської лаври (1826, перевидання 1831, 1847 і далі). Якщо раніше на виданнях "гражданського" шрифту як місце друку вказувалася друкарня Київської академії при Печерській лаврі, то з цього часу дедалі частіше "гражданські" російськомовні друки почали виходити з вказівкою на друкарню лаврську 1. Таким шрифтом у Києві спочатку видавалися підручники для початкового навчання, календарі, пізніше і періодичні видання. Поряд з лаврською, книжки "гражданкою" виходили в світ з друкарні при губернському правлінні, яка забезпечувала регіон бланками і різними друками, пов’язаними з адміністрацією. Подібною діяльністю займалися урядові друкарні в інших губернських центрах — Харкові, Чернігові, Кам’янціПодільському, Житомирі. 1837 р. надійшло розпорядження про видання у центрах губерній "Губернских ведомостей", які мали вміщувати не тільки офіційні матеріали, але й статті, цікаві для людності.

  Зовсім нову сторінку друкарства України відкрив Харківський університет. Ще перед офіційним його заснуванням розпочалася підготовка до створення тут друкарні. Вже 1804 року з ініціативи фундатора університету В. Каразіна було придбано чотири друкарські верстати, матриці для 12 кириличних і трьох латинських шрифтів, численні інші матеріали. Опыт риторики" - перша книга, видана друкарнею Харківського університету. 1805 - 1814рр. - найбільш сприятливі роки для роботи друкарні.  В цей час університети мали право власної цензури. Вібулося відкриття при університеті Товариства наук. Була невдала спроба налагодити випуск доповідей його членів у 2хдрукованих органах: "Праці " (латинню) та "Денні записки" (російською мовою). Початок у 1819р. ознаменувався як  період найбільш важкої для університету цензури, коли право його власної цензури скасоване і вимагається цензура навіть перевидань. Новий цензурний статут 1826р., пов'язаний з забороною друку україномовної книги. Найбільше серед продукції університетської друкарні було наукових видань, а також навчальних посібників. Можна назвати для прикладу підручник риторики І.С.Рижського, курс загальної хімії Ґізе (п’ять частин), праці з математики, філології, історії, музики. У 1833-1838 рр. надруковано фольклорно-історичну збірку "Запорожская старина" І. Срезневського, на той час професора Харківського університету. Особливо слід відзначити видання українською мовою п’єс І. Котляревського "Наталка Полтавка" (1838) і "Москаль-чарівник" (1841), посмертне повне видання "Енеїди" у шести частинах (1842). Надруковано також твори Квітки-Основ’яненка "Шельменко — волосний писар" (1831), "Сватання" (1836-1840), "Гануся" (1840), "Шельменко-денщик" та інші. Починаючи з 1812 р., у Харківській університетській друкарні виходили численні періодичні видання та альманахи, про які згадаємо дещо пізніше.

  У Східній Україні пожвавлення національного книговидання було пов’язане з активізацією культурного життя в кінці 50-х — на початку 60-х рр. За кваліфікованою оцінкою С.Єфремова, на зміну спорадичним спробам українського книговидання приходить дедалі систематичніша діяльність у цій царині окремих відданих українській національній ідеї діячів. Про початок нової доби у цій справі засвідчило видання Кулішем в 1856-1857 рр. фольклорно-історичного збірника "Записки о Южной Руси" (надрукованого "кулішівкою" — розробленим ним фонетичним правописом, яким ми користуємося дотепер) і заснування друкарні в Петербурзі. Ініційовані й фінансовані Кулішем видання і друкарське підприємство — два різні аспекти його діяльності, оскільки друкарня приймала замовлення і від інших видавців. У 1857-1859 рр. вийшли друком україномовні проповіді і три збірки бесід на релігійні теми Василя Гречулевича.

  Поява в Україні в 1859-1860 рр. недільних шкіл зумовила видання численних Букварів та інших підручників для початкового навчання: "Граматка" П. Куліша (Петербург 1867), "Домашня наука" К. Шейковського (ч. 1-2, Київ 1860-1861), "Буквар Южнорусскій" Т. Шевченка, (Петербург 1861), "Українська абетка" М. Гатцука (Москва 1861), "Українська граматика" Іллі Деркача (Москва 1861), "Граматика задля українського люду" (Москва 1862), арифметика Олександра Д. Мороза (Київ 1862) та інші. Газета "Черниговский листок" виходила українською і російською мовами у Чернігові з липня 1861 до серпня 1863 р.; видавцем і редактором її був Леонід Глібов. Вона містила, крім його власних творів, також твори О. Кониського, П. Куліша, П. Кузьменка, М. Вербицького, фольклорно-етнографічні матеріали. Після припинення у жовтні 1862 р. виходу журналу "Основи" — це був єдиний часопис у Російській імперії, який друкував матеріали також і українською мовою. Натомість у Галичині (у Львові виходили українські літературно-громадські часописи "Вечорниці" (1862-1863), "Мета" (1863-1865) розпочалося також видання брошур науковопопулярного змісту для народу.

  Безпосередньою реакцією на Емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням Київської громади Вільної української друкарні в Женеві. Довголітнім її керівником був Антін Ляхоцький (псевдонім Кузьма). Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники "Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків "Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату "Кобзар" у Женевській друкарні.

  За даними архіву київського окремого цензора, в 1894 р. заборонено друкувати 50 назв, у тому числі кількох оповідань Марка Вовчка, українського перекладу "Зачарованого місця" Гоголя, підготованого Цезарем Білиловським альманаху "Складка", збірника народних пісень Миколи Лисенка, окремих творів Л.Глібова, М.Кропивницького, М. Коцюбинського. Впродовж 1903 і наступних років не допущено до друку навіть таких далеких від будь-якої політики книг, як збірка дитячих казок, брошури про Олександра Македонського, Кирила та Мефодія, науково-популярні книжечки про вулкани й фізіологію людини, порадник для вагітних жінок і молодих матерів. Нестабільність українського книговидання, тривалість періодів застою наочно відображають наявні бібліографії і каталоги україномовних видань.