Стан видавничої справи у XIX - поч. XX ст. в Україні

Міністерство освіти і  науки України

Українська академія друкарства

 

 

 

 

Контрольна робота

З дисципліни:

Історія редагування в  Україні

 

 

 

Роботу виконала:

Ст.. гр. ЗР – 21

________________________________

Роботу перевірила:

________________________________

 

 

 

 

 

 

Львів - 2013

Стан видавничої справи у XIX - поч. XX ст. в Україні.

 

План:

Розділ 1.

Вступ .  (Історичне тло XIX ст.. Процес становлення української культури в XIX ст, його вплив на розвиток видавничої справи в Україні.)

1. Розвиток видавничої справи у XIX ст. Основні книжкові видання XIX ст.
2. Журнали, видані у XIX ст.( матеріал в таблиці).
3. Основні альманахи XIX ст.(матеріал в таблиці).

Розділ 2.

Вступ. (Історичне тло XX ст.)

1. Становлення і розвиток видавничої справи у XX ст.
2. Основні видання початку XX ст. (матеріал в таблиці).

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1.

 

 Вступ.

  Історичне тло XIX ст.. Процес становлення української культури в XIX ст, його вплив на розвиток видавничої справи в Україні.

  Нині, в давно очікувану добу духовного й національного відродження, ми маємо все більше можливостей неупереджено й розважливо поміркувати над багатьма сторінками нашої драматичної історії, власноручно стерти фальшивий глянець, здавалося б, назавжди покладений на ці сторінки тоталітарною системою.

  У нашу історію  XIX ст. принесло чимало нового  в українську культуру і соціальне  життя народу. Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.

  І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в XIX ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п’яти відсотків їх проживало на кінець XIX ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 – учителів, менше 10 – письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї. Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917 p., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів та фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби – пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку XX ст.

  Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з XVIII ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.

  Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

  Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 pp. XIX ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.

  Становлення національної культури відбувалося у 1780-1830 pp. Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. До ентузіастів збирання історичної спадщини належать О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманськнй, О. Мартос та інші. На основі зібраних матеріалів у першій третині XIX ст. з’являються загальні праці з історії України. Найвизначнішим твором цієї доби була «Історія русів», яку О. Оглоблін назвав «вічною книгою незалежности українського народу».

  Історичні студії привернули увагу освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв тощо. Певне, цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Григорія Калиновського, який започатковує, таким чином, українську етнографію. Через два десятиліття з’являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798) Якова Марковича, перейняті патріотичним ентузіазмом. Це своєрідна мала енциклопедія природи, історії, народної поезії і мови України. У 1819 р. видає свою збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєв, розпочинаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано українські думи). Роком раніше з’являється «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського, яка є початком студій з українського мовознавства, першою друкованою граматикою живої української мови.

  У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804-1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.

  Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.

  Першим університетом на Східній Україні був Харківський (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773-1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються найкращі наукові сили: Й. Шат, І. Тимківський, І. Срезневськнй, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артемовський та інші.

  На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження.

  Саме 19ст. пов’язують із національним відродженням на території України. Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

  Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.

  Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак). Братство мало на меті ліквідувати кріпосне право, повалити самодержавство і створити республіку. Братство поширювало твори Шевченка, свої програмні документи: «Статут слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія» В.Білозерського, «Закон Божий або Книга буття українського народу» М.Костомарова, збирало кошти на видання українських книг, створило першу українську абетку – «кулішівку».

  До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. Там уніатське духовенство, міцно зв’язане церковною традицією, схилялося до церковнослов’янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50-70 pp. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об’єднана в гурток «Руська трійця» з 1833р. Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька та публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народ ній основі, проти спроб латинізації письменства. Характерною особливістю їх літературної діяльності було те, що вона здійснювалася в дусі романтизму. У 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змістом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв — Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний правопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь тираж альманаху, а видавців віддав під нагляд поліції. Було збережено лише 200 примірників, які мали бути доставлені не в Україну.

  Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у роз витку національного руху на західноукраїнських землях, пере хід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

  Становленням українського визвольного руху називають час, який охоплює кінець 50 – 60-х років 19ст. Занепадає феодально-кріпосницька система, скасовується кріпацтво,відбувається часткова демократизація суспільного життя внаслідок реформ Олександра ІІ, політика царського уряду надалі носить колонізаційний характер. В цей час втрачається така сила – як козацько – старшинська еліта, інтелігенція розвивається повільно. Основною організаційною формою стали громади.

   Перша громада була створена у Петербурзі в 1859р. Учасниками її були: В.Білозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко. Завдяки громадам у Петербурзі видавався літературно – науковий щомісячний журнал «Основа» (1861-1861), який виходив українською та частково російською мовами. Зокрема Чернігівська громада видавала «Чернігівський листок» - щотижневу газету за редакцією Л.Глібова. У 70-90-ті роки 19ст. існувала Стара громада (Створена В.Антоновичем). Вона видавала газету «Київський телеграф» (1873 – 1875 рр.), яка публікувала і критичні матеріали щодо державної політики. Громади були розгромлені у 1863р. 

  У 19ст. існувало Братство тарасівців (1892- 1893рр.)-таємна студентська організація, створена І.Липою, В.Шеметом, М.Міхновським. Учасниками братства стали відомі письменники та науковці Б.Грінченко, М.Коцюбинський, М. Вороний, Є.Тимченко та ін..Мета діяльності – цілковита незалежність України. Братство тарасівців організовували таємні збори, лекції, українські вистави, нелегальну бібліотеку. У 1893р. братство припинило своє існування у зв’язку з арештами «тарасівців».

  На українських землях, котрі перебували у складі Австрійської імперії 2-га половина 19ст. характеризується дещо по-іншому. Галичина і Буковина отримали внутрішню автономію, Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало. Формально в Австро – Угорській імперії затверджувалась рівність усіх народів, проте це було лише «формально». Західноукраїнські землі були під впливом політики колоніального характеру, стали доступним джерелом сировини для метрополії.

  Почали виникати течії суспільно- політичного руху.

  Москофіли – учасники цієї течії бачили опорою в боротьбі проти полонізації – Росію. Отримували з Москви фінансову та організаційну допомогу. Не визнавали існування українського народу та його мови, виступали за приєднання західноукраїнських земель до Росії. Керівники: Я. Головацький, І.Гуталевич, Б. Дідницький. Видавали газети в Галичині, Буковини, Закарпаття, науково- літературні збірки, де пропагували свої ідеї. Спекулювали на вірі селян у російського царя «доброго царя», який вирішить соціально-економічні проблеми.