Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

 

 Вже 17 травня Голова  Директорії затвердив постанову Ради народних комісарів “Про анулювання на території України чинності законів та декретів як так званого Совітського Українського, так і Совітського Російського Уряду і про відновлення чинності законів У HP”.Ставлення Директорії до своїх попередників було значно складнішим. Директорія не скасувала в повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, про--ти якого вона виступила, і водночас не відновила законодавства Центральної Ради. Слід зазначити, що з цього приводу існують різні точки зору. Так, вважається, що Директорія відновила всі закони, прийняті Центральною Радою. Однак, якщо звернутися до Декларації Директорії, то виявиться, що йдеться про вибіркові заходи, оскільки в ній сказано лише про скасування “усіх законів і постанов гетьманського уряду в сфері робітничої політики” й відновлення восьмигодинного робочого дня, введеного відповідним законом Центральної Ради.

 

 Загалом же Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський — шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 року Директорія скасувала “закон бувшого гетьманського уряду від 9 липня 1918 року “про відміну закону 9 січня 1918 року про національно-персональну автономію й про скасування національних міністерств”

 

Оцінюючи законодавчу  діяльність Директорії, можна стверджувати, що на ній повною мірою позначилася  відсутність чітких орієнтирів, характерна в цілому для її державницької  стратегії. У зв'язку з цим прийнято посилатися на законодавство Директорії, затверджене нею наприкінці грудня 1918 — в січні 1919 p. — у відносно мирний період. Тоді Директорія скасувала деякі “другорядні” гетьманські акти — наприклад, закон від 18 листопада 1918 року “Про заснування державного симфонічного оркестру” (натомість законом від 24 січня 1919 року було засновано “Українську Республіканську капелу”) або закон від 3 жовтня 1918 року “Про утворення комісії для порядкування міської адміністрації столиці Києва”, а також ухвалила ряд законів, наприклад, 1 січня — закон “Про вищий уряд Автокефальної православної Соборної Церкви”, “Про службу в державних установах урядовців іноземних підданців”, “Про державну мову”, 9 січня — “Про звільнення від мобілізації деяких урядовців Судового відомства” та деякі інші.

 

У цілому ж законодавство  Директорії можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності “швидкого реагування” на конкретні  обставини. Звідси й відсутність  власних кодифікованих актів у галузі цивільного й кримінального законодавства.

 

Те ж саме стосується й  проекту Конституції. Початок черговому  етапу конституційного процесу  поклав сам Петлюра, коли на засіданні  Ради народних міністрів 6 травня 1920 p. ypoчисто пообіцяв “виробити й прийняти Конституцію”. Однак минуло ще два місяці, поки уряд УНР утворив “правительственну комісію з 15 членів по розрібці повної конституції Української держави”, яка закінчила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлені нею проекти було опубліковано вже на території Польщі.

 

  Самі обставини життя  країни також впливали на пріоритети законотворчості. Крім земельного закону, варто назвати закони про ліси від 10 січня, “Про Державну Українську Грошову Одиницю” від 6 січня, “Про хлібну повинність з урожаю 1919 року” від 15 серпня 1919 року, “Про надзвичайний одноразовий податок” від 31 травня 1920 року. “Військове” ж законодавство, навпаки, розвивалося дуже активно: 13 січня Директорія затвердила закон “Про заклик до військової служби”, 18 січня — “Про прийом в дієву армію УНР охотників”, 26 січня — “Про поповнення армії та флоти”, 17 лютого — “Про мобілізацію Старшин та Урядовців-учителів”, 6 квітня — “Про загальний достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 році”, 31 липня — “Про мобілізацію урядовців державного контролю” та чимало інших, включаючи різноманітні постанови, накази й інструкції, які детально регламентували ці питання, навіть розмір добових лікарям “за працю при провадженні мобілізації населення до війська”. На забезпечення виконання військової повинності та інших “державних” обов'язків було спрямовано й затверджений 26 вересня 1920 року закон “Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР”.

 

34. Падіння української державності. Варшавський та Ризький договори.

В міру  відходу німецьких  і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією, проте французи висунули цілу низку вимог до неї. Директорія вислала свою делегацію до Одеси для переговорів з французькими представниками. 13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори.

 

У той же час почалась Мирна конференція у Парижі, де французький прем’єр Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії у її боротьбі з більшовиками, Антанта підтримувала російську Добровольчу армію на чолі з Денікіним.

 

Соціалісти розпочали бойкот уряду Остапенка, більшовики теж проводили агітацію проти Директорії як “буржуазного уряду”. Збройні сили Директорії скорочувались, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова (сучасний Хмельницький), де усередині березня відбулось останнє засідання Директорії повного складу.

 

На початку квітня у  Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР і двох – від соціалістичних партій. Було впорядковно функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. Було створено новий уряд на чолі з Б.Мартосом, що звернувся до народу з декларацією із закликом до боротьби з більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не іноземні сили. Соціалісти бойкотували уряд Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса. Щодалі влада переходила у руки отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль.

 

У серпні 1919 р. армії УНР  і ЗУНР розпочали спільний похід  проти більшовиків. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби.

 

Варшавський договір 1920 р.

 

На початку 1920 р. Польща окупувала  Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь і Галичину. У Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставились до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більшість партій ставились до України відверто вороже. За таких умов українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію з пропозицією визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч і лінією через Волинь до Прип’яті. Невдовзі у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було укладено відповідний договір: 1) польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування, а Директорію і Головного отамана Петлюру – за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР і Польщею встановлювались вздовж р.Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною і Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, аналогічно зобов’язувалась й УНР та ін.

 

Отож, Польща визнала за Україною право на незалежність, але взамін отримала західноукраїнські землі. За воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала значно привілейованіше  становище: воєнні дії мали відбуватись  лише під польським командуванням, економічне життя було підпорядковане Польщі, встановлювалась спільна валюта, залізниці підпорядковувались польському управлінню, український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

 

Уряд Директорії був приголомшений  Варшавським договором, хоча Петлюра  й був попередньо обізнаний з його умовами.

 

Ризький договір 1921 р.

 

3 липня 1920 р. Польща  розпочала таємні мирні переговори  з радянським урядом. Представники  обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський  уряди уклали прелімінарний договір  про 3-тижневе перемир’я, який  визначив кордони між Україною  і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип’ять. Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь – радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально.

 

Остаточно долю Галичини вирішила у 1923 р. Конференція послів у Парижі, що ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

 

 

 

36.  Органи влади і управління ЗУНР.

Українська національна  рада 9 листопада 1918 р. сформувала уряд ЗУНР – Державний секретаріат  на чолі з Костем Левицьким у складі 14 міністерств-державних секретарств. 13 листопада Українська національна  рада прийняла “Тимчасовий Основний закон”, що визначив конституційні  засади ЗУНР – закріплював верховенство і суверенітет народу, який здійснюватиме  конституційні засади через представницькі органи. До виборів парламенту – Сейму – уся повнота законодавчої влади належала Українській національній раді.

 

За розпорядженням Української  національної ради від 11 листопада  передбачалось ліквідувати усі  старі органи місцевої влади і  управління, а натомість шляхом загальних виборів, які вже у листопаді відбулись на всій території ЗУНР, утворити нові: у сільських і містечкових громадах – громадські і міські комісари та їх дорадчі органи – прибічні громадські і міські ради, а у повітах – повітові комісари і повітові національні ради. Після їх обрання у багатьох повітах відбувались збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні акти, обміну досвідом.У подальшому вдосконалювались структура державного апарату влади і управління, форми і методи його діяльності, правова основа.

 

На засіданні Української  національної ради 4 січня 1919 р. була створена Президія ради у складі Президента (голови Ради), яким знову було обрано Є.Петрушевича, і 4 його заступників; а також Виділ Української національної ради як колегіальний глава держави у складі Президента Ради і 9 членів. У березні 1919 р. Українська національна рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні – виборчий закон. Однопалатний Сейм мав обиратись громадянами (активне виборче право належало громадянам з 21 р., а пасивне – з 25 р.) на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національністю (залежно від кількості її представників) закріплювалась відповідна кількість послів (депутатів)

 

Дещо змінилась структура  і персональний склад уряду –  ще у грудні подав у відставку  прем`єр-міністр К.Левицький, його замінив С.Голубович; з метою забезпечення прав і та інтересів національних меншин Українська національна рада вирішила утворити ще 3 державних секретарства – польське, єврейське, німецьке, запропонувавши меншинам обрати до них своїх представників, проте через їхнє небажання це не відбулось. На початку 1919 р. кількість державних секретарств скоротилась до 10 – було об`єднано секретарства освіти і віросповідання; шляхів, пошт і телеграфів; ліквідовано секретарства праці і суспільної опіки, суспільного здоров`я, а замість них утворено відповідні відділи при секретарстві внутрішніх справ.

 

Ще у листопаді 1918 р. Українська національна рада розпорядилась утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного і особистого майна, публічної безпеки. Корпус очолила Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом, а на місцях утворювались окружні і повітові команди жандармерії, сільські і міські станиці. До жандармерії приймали добровольців, передусім з військовослужбовців; кількісний склад жандармерії у повітах визначав повітовий комендант за погодженням з повітовим комісаром. На місцях обиралась також народна міліція.

 

Тимчасово, до прийняття  відповідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР діяли попередні  суди у колишньому складі, притому  судді і технічні працівники присягали на вірність українському народу і державі; а тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями, було звільнено. Та невдовзі уся територія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових повітів, в яких мали бути утворені окружні і повітові суди у складі 144 осіб, обрані населенням; притому, для національних меншин встановлювалась квота для обрання ними своїх суддів; відтак передбачалось обрати 102 судді-українці, 25 поляків і 17 євреїв. На пропозицію Державного секретаріату судівництва Українська національна рада у лютому 1919 р. прийняла закони про скорочення підготовчої суддівської служби, тобто стажування, з 3 до 2 рр.; про тимчасове припинення внаслідок умов військового стану діяльності суду присяжних; про уведення у судочинстві української мови, принципів гласності, змагальності, широкого демократизму, безумовного права обвинуваченого на захист тощо. Для розгляду кримінальних справ 11 лютого було тимчасово створено трибунали першої інстанції. Апеляційною інстанцією з цивільних і кримінальних справ мав стати Вищий суд, а касаційною – Найвищий державний суд; а до їх обрання їх функції належали спеціально утвореним Сенатам – Окремому судовому Сенату другої інстанції і Окремому судовому Сенату третьої інстанції, утвореним 8 березня при окружному суді у Станиславові.