Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

24. Організація влади в Українській гетьманській державі.

За своєю сутністю гетьманство  було близьким до тимчасового президентства; на це вказувала й заява Ради Міністрів Української держави від 10 травня про те, що гетьман не має наміру стати самодержцем, а гетьманат створено на противагу парламентській республіці УЦР, що виявила свою неспроможність.

 

Декларована Скоропадським  ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. “Законах про тимчасовий державний устрій України”, за якими управлінська влада в Українській державі належала виключно гетьману, який призначав отамана Ради Міністрів і за його поданням затверджував уряд і самостійно розпускав його. Гетьман виступав також найвищим керівником міжнародних зносин Української держави, верховним воєводою української армії і флоту та здійснював помилування. Гетьман уособлював не лише виконавчу, а й законодавчу владу, так як затверджував і санкціонував усі закони. Парламент спершу не передбачався, аж 15 жовтня 1918 р. Скоропадський звернувся з листом до голови Ради Міністрів, в якому вказував на завершення першого періоду будівництва Української держави і наголошував на необхідності вироблення закону про вибори до Державного Сейму.

 

Нелегітимний шлях приходу  до влади і загострення ситуації у країні поставили гетьмана перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Це зумовило появу 1 серпня 1918 р. “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України”, за яким у таких випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави, що складалась з 3 осіб: одного правителя, заздалегідь визначеного самим гетьманом, другого – обраного Державним Сенатом (верховий суд) і третього – обраного Радою Міністрів, - з яких гетьман призначав голову Колегії. Цей механізм було задіяно лише одного разу - у час державного візиту гетьмана до Берліна на початку вересня 1918 р.

 

На Раду Міністрів покладалось координування роботи окремих секцій (відомств) у законодавчій і управлінській діяльності. Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а керував її справами Генеральний Секретар і підлегла йому Генеральна Канцелярія. У складі уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі і промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр і генеральний контролер, а також нові інституції – міністерство народного здоров’я і міністерство сподівань, що займалось релігійними проблемами. Водночас вдосконалювалась внутрішня структура міністерств, які, здебільшого, поділялись на департаменти.

 

Розвивається інститут державної  служби. Після перевороту було звільнено лише призначених УЦР міністрів і їх заступників, решта чиновників залишались на своїх посадах. Усі державні службовці складали урочисту обітницю на вірність Українській державі.

 

На відміну від системи центральних органів формування місцевої влади відбувалось у складних умовах. Лише у гетьманській “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р. вказувалось, що разом з УЦР розпускаються й усі земельні комітети, а згодом було розпущено у сформовані в УНР місцеві органи. Призначених УЦР комісарів замінили старости, які очолили місцеві адміністрації. Було видано Закон про Державну варту – міліцію, яка підпорядковувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував помічник-інпектор Державної варти, а у повітах – начальник повітової Державної варти. За своїм статусом губернські старости були майже аналогічні російським губернаторам, та й уся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі; так, за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Києві було сформовано Управління столичного Отамана, а згодом в Одесі Управління міського Отамана. В останні дні Української держави 30 листопада 1918 р. було видано закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями”, який поновив інститут колишніх земських начальників і утворював повітові і губернські ради у сільських справах.

 

Системою місцевої адміністрації завідувало Міністерство внутрішніх справ, перед яким стояла проблема впорядкування місцевого життя.

 

Ідея народної міліції, ілюзорність  якої усвідомила вже УЦР, за гетьманства  остаточно поступилась місцем програмі формування регулярних, професійно підготованих збройних сил.

 

Крім Військового міністерства, в якому діяли Головне артилерійське, Головне інтендантське і Головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

 

Судова система спочатку не зазнала істотних змін порівняно  з УНР. “Закони про тимчасовий державний устрій України” визначали  Генеральний Суд як найвищий судовий  і адміністративний орган, лише усі генеральні судді призначались гетьманом.

 

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й військові суди.

 

 

26. Судова система Української гетьманської держави

В Українській гетьманській державі була своя судова система. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Для сотенних і полкових судів він був апеляційною інстанцією.

   Найвища судова  влада належала гетьману. Він  затверджував рішення (вироки) Генерального, полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до страти. Гетьман розглядав скарги на рішення судів; він посилав для перевірки представників старшини на місця для розгляду справ по суті.

   Слід зауважити,  що полкові та сотенні суди  поширювали свою юрисдикцію не  тільки на козацтво, а й на все населення України, навіть втручалися в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Судовий процес у Генеральному, полкових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм козацького звичаєвого права.

 

 Необхідно звернути  увагу на те, що поряд з існуванням  судів продовжували виконувати  судові функції органи адміністративно-територіального управління. Наприклад, роль вищих судових органів виконувала старшинська рада. В ратушних містах козацькі старшини й отамани водночас здійснювали судові функції, а селян судили війти і сільські отамани.

 

Згідно з законом Генеральний  Суд мав складатися з трьох  департаментів – цивільного, карного  й адміністративного і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали “Правительствующему  Сенату”, а також касаційні функції Головного військового суду.

 

Закон визначав лише структуру  Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділився на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний.

 

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт  встановлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів  – наявність вищої юридичної  освіти і не менш 15-ти річного стажу роботи “в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду” або “у стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або доктора”. Водночас закон містив і цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької.

 

Крім системи загальних  судів в Українській державі функціонували й суди військові. При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знов – таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, що правда, з одним застереженням – “наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави”.

 

 

28. Законодавство Української гетьманської держави.

Гетьманська адміністрація, визнавши усе успадковане законодавство Російської держави і УЦР, скасувала акти, які суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. Закон УЦР про національно-персональну автономію було скасовано 9 липня 1918 р., оскільки Скоропадський виходив не з національного, а з територіального розуміння держави. 1 липня гетьман затвердив Закон про українське громадянство, що встановив “нульовий варіант”, за яким всі російські піддані, що перебували на Україні в час видання закону, визнавались громадянами України. 16 травня Міністерство праці у циркулярі “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради” вказало, що всі акти з робітничого питання, які не скасовані гетьманським урядом, зберігають чинність.

 

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалась з того, до чого УЦР підійшла лише в останні тижні свого існування, - з визначення правових основ самого законотворчого процесу. Вже в “Законах про тимчасовий державний устрій України” у загальних рисах було окреслено його принципові засади, встановлювалось, що закон набуває обов’язкової сили з часу, вказаного у самому законі, і скасовуються закони лише законами. Готувати законопроекти мали відповідні міністерства і передавати їх на розгляд Раді Міністрів, після ухвали якою вони остаточно затверджувались гетьманом. Міністри також наділялись правом видавати розпорядження з роз’ясненням законів, які теж підлягали попередньому ухваленню Радою Міністрів.

 

Найважливішими законодавчими  актами гетьманської держави були закони у сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями” захищав інтереси, передусім, великих власників. Були значні здобутки у законодавчому забезпеченні культури й освіти. Зокрема, було відкрито перший державний український університет у Києві (6 жовтня 1918 р.), а згодом у Кам`янці-Подільському; в усіх вищих навчальних закладах почали функціонувати кафедри української мови, літератури, історії. Було засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Було створено (24 листопада 1918 р. – урочисто відкрито) Українську Академію Наук, Президентом якої було обрано В.Вернадського.

 

Гетьманське законодавство  посилювало каральну спрямованість, особливо Тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

 

За місяць до падіння гетьманства  Скоропадський у черговій “Грамоті до Українського народу” від 22 жовтня 1918 р. зробив певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: було видано закони про громадянство, про Державний Сенат, про створення двох українських університетів, вироблено законопроект про створення Української Академії Наук і Мистецтв; видано закони про створення армії і флоту, поліпшення становища всіх працівників судового відомства, народних вчителів і духовенства, закон про порядок виборів у земські і міські установи, про створення державного земельного банку тощо.

 

 

32. Організація органів влади і управління в часи Директорії.

В листопаді 1918 внаслідок  антигетьманського повстання владу  в свої руки взяла Директорія УНР. 26.12.1918 було проголошено відновлення  УНР і сформовано уряд держави  — Раду Народних Міністрів УНР.

 

Рада Народних Міністрів УНР — виконавчий орган ,творилася на основі домовленностей головних партій. Склад Ради Народних Міністрів пропонував голова Української Центральної Ради, забезпечивши для неї підтримку більшости членів УЦР

 

 Цього ж дня було  відновлено законодавство УНР,  в тому числі закон про адміністративний  поділ. 23-28.1.1919 у Києві відбувся Трудовий Конгрес України, який затвердив Акт Злуки ЗУНР і УНР, проголошений 22.1.1919 на Софійському майдані столиці, і тимчасово передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Адміністративно-територіальний устрій територій, які контролювала Директорія, визначався законом «Про організацію адміністративної влади УНР у місцевостях, звільнених від більшовицької окупації». Згідно з цим законом влада на місцях належала органам місцевого самоврядування — Трудовим радам. Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії. Територія республіки поділялася на Західну (ЗО УНР) і Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам'янецької і Холмської губернії. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом в різні часи ставали Вінниця і Кам'янець-Подільський. 12.11.1920 Директорія УНР ухвалила «Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Закон про Державну Народну Раду Української Республіки», які однак не були реалізовані через окупацію тер. УНР сусідніми державами.

 

 

33. Законодавство Директорії.

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді 1918 р., фактично прийшла до влади, що, однак, вилилось не у практичні справи, а у цілу низку святкувань, зокрема підготовку і здійснення урочистого в’їзду Головного Отамана у Київ. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В.Чеховським.

 

У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України  зберігали чинність закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та гетьманства. До цього ж переліку слід додати й законотворчість радянської влади. Таким чином, основною проблемою, з якою одразу ж довелося зіткнутися Директорії, стала проблема колізій з цими попередніми й паралельними системами законодавства.