Роль провідних політиків та громадських діячів у подіях української революції 1917 – 1920 років

 М.І.Міхновський  і його товариші вірили, що керівництво Ради, впевнившись у безсиллі Тимчасового уряду, його неспроможності зупинити наростання анархії, відмовиться від свого „автономізму” і „федералізму” і перейде на позиції самостійництва.

 Існував  досить чіткий план повстання,  який мав форму своєрідного маніфесту, написаного у звичній для самостійників формі, очевидно, самим М.І.Міхновським: „Ми, українці — козаки не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаємо Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати” . Ці шестеро склали комітет дії і керувалися рішеннями групи М. І. Міхновського.

 У ніч  з 3 на 4 липня полк полуботківців  вийшов з казарм, захопив зброю,  у тому числі артилерію, і  направився у центр Києва. План  виступу передбачав узгоджені  дії двох українських полків — „Першого Українського полку ім. Б.Хмельницького” (богданівців) і „Другого Українського полку ім. П.Полуботка”. Однак, командир богданівців Ю.Капкан, який спочатку погодився підтримати виступи і навіть дав присягу на вірність самостійній Україні, ознайомив з планами полуботківців Винниченка і Петлюру , а потім спробував силами 4 рот богданівців роззброїти повстанців. Це не вдалося: частина богданівців приєдналася до полуботківців, інші — втекли разом з Ю. Капканом . Повстанці без особливих перешкод вступили в Київ, захопили скарбницю, зайняли Печерську фортецю, арсенал, заарештували начальника міліції, російського коменданта міста, “роззброїли юнкерів, розігнали висланий проти них 2-ий запасний батальйон” . Таким чином, полуботківці фактично взяли під повний контроль місто. Вони чекали схвалення своєї акції з боку Української Центральної Ради, до приміщення якої під жовто-блакитними знаменами вирушили. Але позиція Ради залишалася незмінною. Замість сподіваної радості, полуботківці зустріли неприховану ворожість. Рада викликала командування богданівського полку і наказала йому роззброїти повстанців. У роззброєнні брали участь члени Генерального Військового Комітету. Полуботківці були деморалізовані і не відважилися на протидію Центральній Раді. Довідавшись про такий перебіг подій, до Києва знову прибув командуючий київським військовим округом Оберучев, який під час повстання втік з міста. Він наказав юнкерам і деяким іншим вірним уряду частинам гарнізону оточити обеззброєних полуботківців. Почалося знущання і грабіж самостійників, а три з них під час розправи загинули.

 Незважаючи  на те, що прямих доказів участі  М.І.Міхновського у повстанні  не було, його теж заарештували. Однак слідство по відношенню  до нього не велося. Небезпечного  конкурента, „авантюриста” по рекомендації В.К.Винниченка було під охороною військової жандармерії відправлено на Румунський фронт. Де він мав продовжувати службу. На фронті, або у військових в'язницях опинився і ряд інших військових-самостійників. Це був важкий удар по національно-визвольному руху українського народу.

Поява на політичній арені УДХП викликала негативну  реакцію більшості українських  національних партій. Особливо не сподобалися  їм наміри зберегти, хай і в урізаному  вигляді, приватну власність на землю. На цій підставі УДХП в соціалістичній і ліберальній пресі була оголошена реакційною, поміщицькою організацією. Що ж стосується орієнтації на президентську республіку, то у ній соціалістичні опоненти хліборобів-демократів вбачали їх приховані промонархічні настрої.

 М.І.Міхновський,  який назавжди позбавився соціалістичних  ілюзій, тепер зв'язував майбутнє  України саме з реалізацією  хліборобсько-демократичної програми. Розроблена В.К.Липинським, ця програма  якнайповніше відбивала погляди  М.І.Міхновського. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив не лише на Полтавщині, але і за її межами.

 Політична  діяльність М.І.Міхновського на  початку 1918р. була перервана  наступом на Полтавщину радянських  військ. Як відомий у минулому  адвокат, що активно виступав на захист селян в політичних процесах після першої російської революції, М.І.Міхновський зумів уникнути репресій, хоча, перебуваючи під пильним наглядом, майже на два місяці був виключений з політичного життя.

 Нова сторінка  в його політичній біографії почалася після переїзду до Києва, який відбувся вже в умовах окупації України німецькими і австро-угорськими арміями. Формально влада на Україні перебувала в руках Центральної Ради. Склад Ради залишався, в основному, есеро-есдеківським, а політика її уряду змінилася мало. Вона сприяла дальшому розвалу економіки України, наростанню класової боротьби в суспільстві. Ліберальні і консервативні елементи виступили проти Ради, прагнучи створити новий режим, здатний утвердити мир і спокій на Україні.

 Таким чином, М.І.Міхновський під час революції 1917 року проявив себе як патріот України. Він залишився помітною особистістю в історії цього періоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Важливий історичний період формування української державності  – це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі - національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою  в національному державному відродженні  було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже  паралельно з утворенням ЗУНР на більшій  частині України, починаючи з  листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Це також  був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 —  на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Велику роль у подіях української революції  відіграли провідні політики й громадські діячі тих часів. А саме Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Антонович, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Петрушевич, Нестор Махно, Микола Міхновський.

Якщо розглянути основні закони, які прийняла Центральна Рада за час свого існування, то не дивно, що в багатьох із них ми бачимо відбиття державницько-правової концепції М.Грушевського, зокрема, його поглядів на федерацію і автономію, наприклад, в законах “Про національно-персональну автономію”, “Про виборче право”, “Про громадянство”, в Конституції УНР як основному законі та інших законодавчих актах

Володимир Винниченко у 1919–1920 рр. написав 3-томний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», де підбив підсумок своєї політичної кар’єри та виклав власні погляди на укр. революцію. Він вважав себе марксистом, але його погляди зазнали значного впливу зх. лібералізму. У політ. уподобаннях в. коливався між укр. нац. самостійницькою платформою і концепцією укр. рад. республіки.

Прагнучи відродження української державності, Дмитро Антонович відіграв видатну роль у створенні Української Центральної Ради. Завдяки принциповій державницькій позиції, визначним організаторським і ораторським здібностям, енергійності й працьовитості він став одним із лідерів українського національно-визвольного руху у період Центральної Ради. Активна державницька, громадсько-політична діяльність Д. Антоновича сприяла проголошенню і розбудові Української Народної Республіки.

Значення С.Єфремова в культурному і науковому  житті України першої третини XX століття надзвичайно велике. Він не був на передових рубежах збройної боротьби, не займав високих державних посад. Але своєю безкомпромісною позицією демонстрував совість української інтелігенції, що не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед більшовицької — найбільш кривавої і лицемірної. Неоціненною науковою заслугою С.Єфремова стало створення ним першої фундаментальної історії української літератури, дослідженню якої вчений присвятив усе своє життя. Його життєвий шлях багато в чому символічний і типовий для цілого покоління українських інтелігентів початку XX століття.

Під час керівництва Дмитро Дорошенком зовнішньополітичним відомством були відкриті дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії та Фінляндії. У липні - серпні 1918 р. при активному сприянні Дорошенко сталася ратифікація Брестського мирного договору між Україною і Центральними державами (крім Австро-Угорщини).

Сім з половиною  місяців Української Держави Павла Скоропадського переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. В цих питаннях цілі автрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися.

Не зважаючи на початково неприхильне, а то й  вороже ставлення деяких, особливо західно-українських кіл до Симона Петлюри як ініціятора Варшавського договору й союзника Польщі, його постать стала вже з другої пол. 1920-их pp. для укр. народу символом боротьби за незалежність України. Серед ворожих до укр. справи сил, зокрема рос.-больш., поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства», «мазепинців», термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання українського народу за звільнення з-під російського панування.

Розглядаючи політичну  і громадську діяльність Євгена Петрушевича, ми не можемо не схилити голови перед  його мужністю: він, беручи на себе важке завдання лідера визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальності не лише перед народом, але й перед історією. Хоча зазнав нещадної критики за допущені помилки – за вичікувальну позицію, обережність, вагання, – його заслуги перед Україною неперевершені. Упродовж усієї своєї політичної діяльності він проявив себе ідейним патріотом, розумним і передбачливим державним мужем, стійким борцем за національні інтереси. Петрушевич не винен, що не зміг реалізувати своїх задумів і збудувати самостійну Українську Державу.

Нестор Махно - одна із суперечливих особистостей революційного  руху XX століття, один з керівників боротьби селянських мас за землю і волю. Збройні формування Махна являли собою значну загрозу громадській безпеці, підривали підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому махновців врятувала революція в Австро-Угорщині і Німеччині, антигетьманське повстання Директорії і вторгнення на територію України радянських військ. Слід також зазначити, що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада використовувала й засоби неправового характеру, під час яких страждали невинні люди.

А самостійник М.І.Міхновський під час революції 1917 року проявив себе як патріот України. Він залишився помітною особистістю в історії цього періоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1996.
2. Верстюк В. Ф., Остапенко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. —К.,1998.
3. Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1 — 2. —К., 1990.
4. Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець.— К., 1992. — С. 109.
5. Грушевський М.С. Звідки пішло українство... // Великий Українець. — К., 1992.
6. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991
7. Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С. М.Міхновський: постать на тлі епохи // Укр. іст. журнал. – 1992.
8. Литвин В. М. Україна: доба війн і революцій(1914—1920). —К.,2003.
9. Малий словник з історії України / В.Смолій, С.Кульчицький, О.Майборода та ін. К.: Либідь, 1997
10. Литвин В. М., Науменко К. Історія ЗУНР. —Львів, 1995.
11. Мироненко О.О. Світоч української державності. — К., 1995.
12. Міхновський М. Самостійна Україна. – К.: Діокор. – 2002.
13. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919рр. —К.,1995
14. Реєнт О. Павло Скоропадський. —К.,2003
15. Сергійчук В. Симон Петлюра. —К., 2004
16. Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал. — 1996.
17. Шаповал Ю. І., Верба І. В. Михайло Грушевський. —К., 2005