Роль провідних політиків та громадських діячів у подіях української революції 1917 – 1920 років

2.3 Дмитро Антонович

  Осмислення  суспільно-політичного життя в  Україні в добу національно-визвольних змагань не можливе без дослідження громадсько-політичної діяльності такого видатного українського політика, державного та громадського діяча як Дмитро Володимирович Антонович (1877-1945),якому судилося відіграти значну роль у створенні Центральної Ради й розбудові Української держави.

28 лютого 1917 р.  до Києва дійшли перші звістки  про революційні події у Петрограді. Д. Антоновичу зателефонували  з Українського клубу й повідомили  про зречення Миколи ІІ та  повалення царизму. «Ми дивилися  один на одного, – пригадувала ту хвилюючу мить у своїх споминах Катерина Михайлівна, дружина Д. Антоновича, – а в цей час вже радісні крики на вулиці: Ура, Слава, СВОБОДА!... Мабуть, таки правда!!!... Ми всі тоді вірили, що буде незалежна Україна».Тоді у групи Д. Антоновича виникла ідея шукати підтримку «і в крайнє правого українського громадянства, націоналістів», які об’єднувалися навколо М. Міхновського. У цей час М. Міхновський сам звернувся до Д.Антоновича з пропозицією зустрітися «на нейтральному ґрунті», і така зустріч відбулася у кабінеті директора кооперативного банку. На здивування Д. Антоновича, М. Міхновський, якого він двадцять років знав як переконаного самостійника, почав благати «не піднімати на цей час питання про самостійність України …, бо в цей час московське громадянство нас знищить без останку, бо з цими кадетами боротися тяжче, ніж з царським урядом».Серед українських соціал-демократів, що після Лютневої революції почали повертатися до Києва і які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, група Д. Антоновича також опинилася в меншості й змушена була піти на «компроміс, в певній вірі, що події все одно примусять партію стати на шлях самостійності». Пізніше цей крок Д. Антонович вважав помилкою, бо, на його думку, «під час революції завжди під колесами опиниться той, хто потрапляє за подіями…, а не передбачає і не випереджає події».Д. Антонович та керована ним група соціал-демократів мала свій погляд на принципи заснування центрального об’єднуючого органу. Вони запропонували всеукраїнський керівний орган утворити на основі пропорційного представництва різних українських політичних і громадських об’єднань. За словами М. Грушевського, Д. Антонович «вишукав аж 13 професійнихі всяких інших організацій Києва с.-децької закраски – до церковних хорів включно, і домогався для них представництва аналогічного із ТУПом». У ході кількаденної гострої дискусії Д. Антонович, І. Стешенко та представник від кооператорів О. Степаненко попередили тупівців, що у разі, коли їх позицію не буде враховано при заснуванні центру, вони створять свою окрему Раду. Врешті-решт, соціал-демократи, підтримані молоддю вищих шкіл, кооператорами й військовими, взяли гору. На погляд Дмитра Антоновича, Товариство українських поступовців – «це була організація добра просвітницька для мирного часу, але зовсім безпомічна і не підготовлена політично», внаслідок чого соціал-демократи «із ТУПом спільної мови не знайшли, а зробили механічну угоду». Центральна Рада засновувалася на паритетних засадах, до складу якої мали увійти по п’ять представників від ТУПу, робітників, академічної молоді, кооператорів і соціал-демократів.

Спочатку Центральна Рада розглядалася як тимчасовий український  організаційний центр, головним завданням  якого було скликання Національного  конгресу, що мав остаточно вибрати Центральну Раду як постійний український парламент. До першого складу Центральної Ради, за версією М. Грушевського, Д. Антонович увійшов від київських культурних  організацій.

  У процесі  національно-державного відродження  України важливу роль мало відіграти місцеве самоврядування. Представники української політичної еліти, розуміючи, що доля української державності багато в чому залежатиме від результатів політичного протиборства в органах місцевого самоврядування, намагалися брати активну участь у їх роботі. За перших березневих днів Дмитро Антонович увійшов до складу Київського губернського виконавчого комітету30, а 15 березня його разом з О. Волошиновим і Ф. Матушевським було делеговано від Центральної Ради до Київської губернської Ради об’єднаних громадських організацій31. 9 березня на одному з перших засідань Центральна Рада визнала необхідним направити до місцевої думи представників від українських сил. 21 березня Київська дума ухвалила включити до свого складу М. Грушевського, Д. Антоновича, І. Стешенка та С. Тертичного як представників українських організацій міста й одноголосно надала їм права гласних32.

У 1917 р. Д. Антонович  входив до бюро ЦК Української соціал-демократичної  робітничої партії. Напередодні Всеукраїнського  національного конгресу, 4-6 квітня 1917 р. під головуванням Д. Антоновича відбулася конференція УСДРП, яка підтвердила автономістсько- федералістичну орієнтацію партії й обраний нею курс на демократизацію суспільства. Державницьку й громадсько-політичну діяльність Дмитра Антоновича у період національно-визвольних змагань органічно доповнила його журналістська праця. У березні 1917 р. він спільно з В. Винниченком і В. Фідровським заснував щоденний орган ЦК та Київського комітету УСДРП – «Робітничу газету», яку він і редагував улітку того ж року. На шпальтах «Робітничої газети» Дмитро Антонович опублікував близько 60-ти статей, нарисів, рецензій, заміток на політичні, суспільно-економічні та культурно-мистецькі теми, які при всьому розмаїтті сюжетів об’єднувала єдина ідея відродження української нації й утворення Української держави.

22 серпня 1917 р.  Дмитро Антонович увійшов до  складу театральної комісії Київської  міської думи. Він завідував театром  Троїцького народного дому, був  одним із ініціаторів організації  для робітників 10 оперних «демократичних вистав» протягом театрального сезону. Як член комісії з народної освіти Київської міської управи Д. Антонович опікувався міськими школами.

Велику роль Д. Антонович відіграв у справі вироблення законодавчої бази українського військово-морського флоту й розробці військово-морської доктрини української держави. 22 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат заслухав доповідь керівника новоутвореного Генерального секретаріату морських справ Д. Антоновича про план діяльності військово-морського відомства, у якій він наголосив: «Морське секретарство має завідувати Чорноморським флотом, який повинен охороняти берег Української Республіки і тих держав, які з нею межують по березі Чорного моря. Утримання флоту повинні взяти на себе всі ті держави, інтереси яких він охороняє. Для цієї мети досить двох броненосців і флотилії міноносців з командою в 10-12 тис. матросів».

Отже, прагнучи відродження української державності, Дмитро Антонович відіграв видатну  роль у створенні Української  Центральної Ради. Завдяки принциповій державницькій позиції, визначним організаторським і ораторським здібностям, енергійності й працьовитості він став одним із лідерів українського національно-визвольного руху у період Центральної Ради. Активна державницька, громадсько-політична діяльність Д. Антоновича сприяла проголошенню і розбудові Української Народної Республіки.

2.4 Сергій Єфремов

Сергій Єфремов  належить до когорти найбільш виразних, характерних і трагічних фігур  України перших десятиліть XX століття. Полум'яний патріот, і юдина ліберально-демократичних переконань, він уникав на той час модного радикалізму і, віддавши всі сили розвиткові української культури, мужньо переносив найтяжчі випробування, що випали на його полю наприкінці життя.

Довідавшись про  перемогу Лютневої революції, Сергій Олександрович із головою поринає в громадсько-політичну роботу. Він виступає одним з ініціаторів створення Центральної Ради, обирається головою Союзу українських автономістів-федералістів (перетвореного з ТУП), а в червні 1917 року стає головою Української партії соціалістів-федералістів, яка стояла на помірних, ліберально-демократичних позиціях, об'єднуючи у своїх лавах численних представників української творчої інтелігенції. Членами цієї партії були Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський і багато інших.

Особливо помітним у першій половині 1917 року була участь Єфремова в роботі Центральної Ради, стрімке зростання популярності і вплив якої багато в чому були зобов'язані його неординарній особистості. У березні 1917 року С.Єфремов був обраний до Комітету Центральної Ради, у квітні разом із В.Винниченком став заступником її голови (М.Грушевського), входив до складу делегації Центральної Ради на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді (у травні 1917-го), надсилаючи до київської газети "Нова Рада" репортажі про хід цих переговорів. Єфремов був одним із авторів І Універсалу Центральної Ради.

Однак у середині літа 1917 року С.Єфремов відійшов від  активної роботи в Центральній Раді. Він не погоджувався із курсом, що нав'язувався Раді лівим крилом представлених у ній партій — українськими соціал-демократами й українськими соціалістами-революціонерами. Певну роль відіграло і погіршення особистісних стосунків С.Єфремова з лідерами цих партій М.Грушевським і В.Винниченком.бЗ другої половини 1917-го Сергій Олександрович, розчарований практикою щоденної і марної політичної боротьби (переважно за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу), знову зосередився на публіцистиці. Шквал обурення викликала в Єфремова кривава вакханалія, влаштована в Києві червоними військами, що взяли місто в останні дні січня 1918 року. В полум'яному листі одному з більшовицьких командирів, Юрію Коцюбинському, синові видатного українського письменника М.Коцюбинського, Сергій Олександрович виклав гнівний протест і особисті докори. Абсолютно неприйнятною для С.Єфремова була й ідея націоналізації землі, що на практиці означала знищення основ життя і культури українського селянства. Жахи пережитого ним у Києві червоного терору Єфремов описав у публіцистичному нарисі "Під обухом. Більшовики в Києві". Гостро критикував Єфремов і безпорадність есерівського уряду В.Голубовича в березні—квітні 1918 року.

Разом з іншими членами своєї партії в травні 1918 року С. Єфремов увійшов до антигетьманського  Українського національного союзу, спочатку очолюваного соціалістом-федералістом А. Ніковським. Але після того, як 18 вересня організацію очолив В.Винниченко і розгорнув діяльність  дестабілізації ситуації в Україні (з метою скинення гетьмана), С.Єфремов відійшов від активної участі в союзі. З лідерами Директорії, В.Винниченком і С.Петлюрою, у Сергія Олександровича були принципові розбіжності в політичному й особистому планах. Перебуваючи в опозиції до влади П.Скоропадського, С.Єфремов усе-таки розумів, що падіння гетьманату в даній ситуації остаточно знищить Україну як державу й відкриє більшовикам шлях до влади. Проте у розпалі сутички, що мала місце в листопаді—грудні 1918 року між гетьманом і Директорією, він не пристав до жодної зі сторін. Наприкінці 1918 року С.Єфремов остаточно відійшов від політичної діяльності, цілком зосередившись на науково-дослідницькій роботі. У січні 1919 року його обрали дійсним членом знов утвореної Української академії наук і запропонували обійняти посаду секретаря історико-філологічного відділення. Під час другої більшовицької окупації Києва в березні—квітні 1919-го Сергій Олександрович перебував у в'язниці, але за клопотання керівництва Української академії наук, в якій тоді керівну роль грав А Кримський, був звільнений, хоча в наступні місяці утиски продовжуваная, але тепер уже з боку адміністрації Добровольчої армії, яка закрила підновлену Єфремовим під старою назвою "Рада" газету "Нова Рада".

Після остаточного  переходу Києва під владу більшовиків  у червні 1920 року, С.Єфремову (як провідному українському громадсько-політичному діячеві ліберально-демократичного напрямку) певний час довелося ховатися поблизу столиці, у Боярці. Але, знову за клопотання керівництва Академії наук, насамперед її "незмінного секретаря" Агатангела Кримського, йому вдалося отримати амністію і повернутися до наукової діяльності. Усвідомлюючи цілковиту поразку, якої дійшов український визвольний рух, Єфремов примирився з більшовицьким пануванням, хоча за ідейними й моральними переконаннями не сприймав нової влади.

У 1922 році С.Єфремов  був обраний віце-президентом  Всеукраїнської ікадемії наук (ВУАН). Здавалося  б, найстрашніші роки залишилися позаду. Більшовицька влада для зміцнення  позицій у непокірній республіці демонструвала свої спекулятивні наміри підтримувати українську мову і культуру, але, водночас, усе рішучіше нав'язувала творчій інтелігенції свою ідеологію, неприйнятну для більшості її представників, у тому числі й для Сергія Єфремова.

Значення С.Єфремова в культурному і науковому  житті України першої третини XX століття надзвичайно велике. Він не був на передових рубежах збройної боротьби, не займав високих державних посад. Але своєю безкомпромісною позицією демонстрував совість української інтелігенції, що не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед більшовицької — найбільш кривавої і лицемірної.

Неоціненною науковою заслугою С.Єфремова стало створення  ним першої фундаментальної історії  української літератури, дослідженню  якої вчений присвятив усе своє життя. Його життєвий шлях багато в чому символічний і типовий для цілого покоління українських інтелігентів початку XX століття.

2.5 Дмитро  Дорошенко

Народився у Вільно (зараз Вільнюс). Виходець з давнього українського козацько-старшинного роду Глухівщини, з якого відбуваються два українських гетьмана - Михайло Дорошенко і Петро Дорошенко. Навчався на історико-філологічних факультетах Варшавського, Санкт-Петербурзького і Київського університетів.

Активно займався публіцистикою. З 1897 р. співпрацював з політичними  видавництвами Галичини, в 1905-1907 р. - з газетами і журналами національно-демократичного спрямування на Наддніпрянській Україні - «Рада», «Український вісник», «Українська життя».

У 1903 р. очолював Українську громаду в студентську Петербурзі. Дуже рано почав політичну діяльність, спочатку як член РУП, а потім - ТУП.

Деякий час після закінчення університету працював вчителем середніх шкіл Києва і Катеринослава. У 1910-1914 рр. - редактор журналу «Днепровы  хвилі» в Катеринославі.