Роль провідних політиків та громадських діячів у подіях української революції 1917 – 1920 років

2.8 Євген Петрушевич

Євген Петрушевич – один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських  визвольних змагань, а водночас це найтрагічніша  постать нашої новітньої історії.Надії  на кращу долю українців під Австрією прийшли з проголошенням самостійності Української Народної Республіки (УНР). Коли на мирних переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делегація, маючи співпрацю західноукраїнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.

Маючи на увазі  реалізацію цього договору, Петрушевич скликав до Львова на день 25 березня 1918 р. з'їзд мужів довір'я всіх українських політичних партій, який мав обговорити дві важні справи, а саме: творення українського коронного краю та організацію національної оборони на непартійній базі. В ухвалених резолюціях з'їзд, між іншим, домагався, щоб, згідно з національними й історичними правами українців, уряд відділив Галичину, як спадщину Галицько-Волинської держави, від польських земель і створив з Галичини та Буковини окремий державний організм. В справі організації національної оборони на непартійній базі зайшли розходження і остаточно обов'язки в цій справі перебрав на себе Народній Комітет, очолюваний К. Левицьким, який створив окрему Комісію Народної Оборони.

Перебуваючи у  Відні, Петрушевич окремим меморандумом ще 26 жовтня повідомив президента Вілсона  про створення української держави  на українських землях Австро-Угорської монархії на основі проголошеного Вілсоном принципу вільнного самовизначення народів. У цім меморандумі Петрушевич подав історію Західної України від найдавніших до найновіших часів та збивав польські претензії до західноукраїнських земель. Після "Листопадового зриву" Петрушевич, за посередництвом посольств нейтральних держав у Відні, а головно Швеції, переслав телеграфічно ноти багатьом державам, якими він їх повідомляв про створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та про польську агресію проти неї.

До Станиславова (теперішнього Івано-Франківська), що став тимчасовою столицею ЗУНР, Петрушевич повернувся аж при кінці грудня 1918 р. перед відкриттям сесії УНРади, поповненої через вибори, що відбулись 26 листопада, делегатами від повітів і більших міст Галичини. Відкривши перше засідання УНРади, Петрушевич склав свої повноваження, але УНРада таємним голосуванням знов вибрала його президентом.

Як президент  УНРади, Петрушевич мав тільки репрезентативні  функції голови держави. Інші функції голови держави він ділив з Виділом УНРади, який, крім президента, складався ще з дев'ятьох вибраних членів УНРади. До Виділу, між іншим, належало іменувати членів виконавчої влади – Раду Державних Секретарів (звану також Державним Секретаріатом) і начальників державних урядів як цивільних, так і військових.

Внаслідок злуки  ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західною Областю  УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорії УНР. Але вже 11 лютого з Директорії вибув її голова – Володимир Винниченко і ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов із п'яти осіб, причому Симон Петлюра, крім головування в Директорії, був ще й Головним Отаманом війська УНР.

Здається, що вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародної конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делегація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західно-Українску Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.

Внаслідок зміни  політичної орієнтації Петрушевич втратив  вплив серед української громадськості в Галичині й на еміграції і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліги Націй, чи куди інде.

Розглядаючи політичну  і громадську діяльність Євгена Петрушевича, ми не можемо не схилити голови перед його мужністю: він, беручи на себе важке завдання лідера визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальності не лише перед народом, але й перед історією. Хоча зазнав нещадної критики за допущені помилки – за вичікувальну позицію, обережність, вагання, – його заслуги перед Україною неперевершені. Упродовж усієї своєї політичної діяльності він проявив себе ідейним патріотом, розумним і передбачливим державним мужем, стійким борцем за національні інтереси. Петрушевич не винен, що не зміг реалізувати своїх задумів і збудувати самостійну Українську Державу.

2.9 Нестор Махно

Нестор Махно - одна із суперечливих особистостей революційного  руху XX століття, один з керівників боротьби селянських мас за землю  і волю. Наріжним каменем ідейних  поглядів Нестора Махно був Кропоткинській анархо - комунізм.

 Особистість  самого Махна - складна, яскрава  і сильна, як і весь рух, - також  привертала до себе увагу, викликаючи  в одних просте цікавість і  непорозуміння, в інших - тупе  обурення і безглуздий страх,  в третіх - непримиренну ненависть, а в четвертих - беззавітну любов.

 Справа в  тому, що Махно не вписується  у звичний протистояння червоного  і триколірного прапорів, яке  визначає в наш час вісь  політичних симпатій.  Він бився  і проти червоних, і проти білих, і проти жовто-блакитних, і тому політичним спадкоємцям сил, що протистоять Махно, вигідно представити його рух належить лише минулому.

 У лавах  революційного народного руху - махновщини - перебували представники практично  всіх національностей, віросповідань, політичних партій, які мають самі протилежні цілі. Він воював з усіма владою і режимами, які тільки були під час Громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. На жаль, до цих пір в нашій літературі немає більш-менш об'єктивного дослідження з цієї проблеми. Тому з усього різноманіття матеріалу про Нестора Махна, ми виділяємо, на наш погляд, основні: це формування ідейних поглядів Махна і його діяльність на фронтах Громадянської війни, які становлять особливий науковий інтерес.

29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію у Бєлгороді. Тут, у міському готелі "Вельвю", діяв переправний пункт, де від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком, братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.

Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські напади на невеликі підрозділи і окремих військових та вартових. У зведенні від 8 серпня про стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурта біля Федорівни (зараз Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис і його ординарець жовнір 41 піхотного полку Шепота. Український капітан Пологовський та його ординарець зазнали важких поранень і були пограбовані. Знайти злочинців і покарати не вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який вислали для проведення слідства, було здійснено напад. Чисельність нападаючих складала близько сорока чоловік з одним кулеметом. Акція приписувалася більшовикам, під цим означенням окупаційне командування здебільшого поєднувало всю політичну опозицію гетьманському режиму. Безпосередньо ж терористичних груп у районі Пологи - Гуляйполе більшовики не мали, напевно, що наскок здійснили анархісти-махновці.

Таким чином  збройні формування Махна являли собою значну загрозу громадській  безпеці, підривали підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому махновців врятувала революція в Австро-Угорщині і Німеччині, антигетьманське повстання Директорії і вторгнення на територію України радянських військ. Слід також зазначити, що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада використовувала й засоби неправового характеру, під час яких страждали невинні люди.

2.10 Микола Міхновський

 З перших  днів революції М.І.Міхновському  стало ясно, що майбутнє України  у значній мірі залежить від  того, чи зуміє вона створити  власні, підпорядковані її представникам,  збройні сили. В умовах світової  війни, коли мільйони українців одержали зброю, створення національної армії було технічно нескладним завданням. Але це очевидно з точки зору здорового глузду прагнення не було зрозуміле партнерам самостійників по УЦР. Вони виходили з тієї точки зору, що після краху царизму, який поневолював український народ, у Росії немає ворожих йому сил.

 Міхновський,  як і раніше, не погоджувався  вручати долю України представникам  інших націй. Ніякого винятку  для лібералів чи соціалістів  Росії він не робив. Особливо  його лякала перспектива перемоги в Росії соціалістів, „московського пролетаріату”, оскільки його панування над українським народом „буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж панування московської буржуазії”.Звідси його надзвичайна активність в творенні національних збройних сил. Він відчував небезпеку, яка насувалася на Україну, і прагнув створити надійні гарантії її свободи.

З початку березня 1917р. він швидко налагоджує зв'язки з військовими, охоче виступає перед  ними на різних зборах і нарадах. 6 березня  з ідеєю утворення української національної армії М.І.Міхновський виступив перед 210 офіцерами-українцями. Збори прийняли резолюцію, в основу якої було покладено ідеї доповіді. Повідомлення про „Підготовче віче” (так було названо збори) було опубліковане масовим тиражем і поширене на фронті і в тилу. 9 березня М.І.Міхновський організував збори військових-українців київського гарнізону, які підтримували рішення „Підготовчого віча”. На цих зборах були присутні понад 4 тисяч офіцерів, унтер-офіцерів та рядових.

 Через два дні М.І.Міхновський знову виступив перед військовими, які перебували у Києві проїздом. Він запропонував приступити до організації „Першого українського охочекомонного полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького” .

 Серія цих  зборів була завершена військовою нарадою гарнізону Києва і околиць 16 березня 1917р., яка по доповіді М.І.Міхновського прийняла резолюцію, що сформулювала завдання: „Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна і помислити про здобуття повної волі України”. Збори створили „Український військовий організаційний комітет”, до складу якого входили: полковник Глинський — голова; полковник Волошин, сотник Л.Ган, прапорщик Т.Павелко і поручик М.І.Міхновський — члени. Завданням цього комітету була українізація військових частин на Україні, створення українських військових організацій і, перш за все, відкриття українського військового клубу . Було вирішено негайно приступити до організації в Києві Першого українського полку.У кінці березня в Києві було створено „Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка”.

 Політичний  розвиток вніс істотні корективи  у плани М.І.Міхновського. Весняні  місяці 1917 р. позначені швидким  зростанням авторитету і впливу  на маси Української Центральної Ради. На початку квітня 1917р. у Києві зібрався Всеукраїнський Національний Конгрес — широкі представницькі збори делегатів від різних національних партій і соціальних груп. Самостійники були учасниками Конгресу, а М.І.Міхновський виступив перед ними з вітанням, яке, за оцінкою преси, справило „велике враження” . Національний Конгрес передав свої повноваження обраній із свого складу новій Українській Центральній Раді, значно чисельнішій, ніж попередня.

У середині квітня 1917р. на Сирецькому полі під Києвом було оголошено про створення „Першого Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку”. Ця подія переросла в загальнонаціональне свято. Три військові оркестри відіграли український національний гімн „Ще не вмерла Україна”, після масового мітингу учасники свята влаштували маніфестацію. Було утворено делегацію військових, у складі якої були М.І.Міхновський і В.Павелко — представники Клубу ім. П.Полуботка, делегати українського полку, офіцери гарнізону. Делегація мала наміри домовитися з командуванням армій Південно-Західного фронту про статус першого українського військового з'єднання .

 М.І.Міхновський  і його прихильники зігнорували  наказ генерала і рішення УЦР,  продовживши роботу по формуванню  полку. Цю роботу досить швидко  було завершено. Бажаючих було достатньо. Полк складався з 16 сотень і налічував понад 3 тис. солдатів і офіцерів. Він відмовився відправлятися на фронт, чекаючи скликання 1-го Всеукраїнського військового з'їзду та його рішень.